Казки Андерсена з короткою ёго життєписью/Гречка

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Гре́чка.

Ча́сом, після бу́рі, як іде́ш по полю, де посіяна гречка, то ба́чиш — що вона почорніла й до землі поприляга́ла, — немо́в огонь перейшов через не́ї. Селя́не ка́жуть: «це все бли́скавка нароби́ла!» — А через ві̀-що-ж бли́скавка таке з гречкою діє? — Я роскажу вам, що́ чув од горобця́, а горобце́ві росказувала це стара́ верба́, що он-де й до́сі стоїть ще на-су́проти ни́ви, де була гречка. Величе́зна верба́ та, — й дола́дня, і пи́шна, тільки стара́ вже — аж зго́рбилась. Посере́дині вона ре́пнула, а в щі́лині росте і трава, і ожи́на. Похили́лось де́рево, а зеле́нії ві̀ти, на́че до́вге зеле́не воло́сся, аж до са́мої землі пообвиса́ли.

 Геть навкруги́ по полю, росла пашня́ вся́ка — і ячмінь, і жи́то, й овес; і овес ріс тут, — той таки са́ме пи́шний та га́рний овес, що як поспіє, то мов — гілочки́ з мане́нькими жовте́нькими канарейками. — Га́рно росло там боже збіжжя, і чим повніше наливався ко́лос, тим нижче до землі воно нахиля́лося, не деручи́ з-горда голови вго́ру

 Оту́т простягла́сь була й ни́ва з гречкою, а як-раз проти не́ї верба росла. Не схиля́ла голови гречка, як и́нша пашня́, а гордо та пи́шно випрямля́лась-велича́лась.

 — «Не гірша я, каже, за дру́ге коло́сся, а да́леко кра́ща! Цвіт на мині такий га́рний, мов на я́блуні: ди́висся — аж серце радіє! — Скажи мині, ве́рбо, — пита́, — чи ти коли-не́будь ба́чила що кра́ще од ме́не?»

 А верба́ покива́ла головою, мов хотіла сказа́ти: «а вже ж ба́чила»!

 Роспри́ндилась гречка так — що куди́! «Дурне́ дерево! каже: — таке́ старе́ — аж трава поросла з ёго!»

 От — раз, де́ не взяла́сь буря. Усі квітки́ полёві позгорта́ли свої листо́чки, посхиля́ли свої голо́вочки, поки пере́йде буря, а гречка, собі на-лихо, пиша́ється!..

 — «Нахили́ й ти го́лову!» — квіти їй ка́жуть.

 — «Нам ні̀-для чого»! — одказала го́рда.

 — «Схили́ го́лову!» — гукну́ло коло́сся. — «Он-бач: летить я́нгол! Аж до хма́ри та до землі въ ёго кри́ла; убьє він тебе раніш, нім попросиш, щоб зми́лувавсь над тобою!

 — «Неха́й собі! а я таки нагина́тись не буду!» ка́же гордови́то гречка.

 — «Ой, захова́й свій цвіт та опусти́ листя»! верба вже їй каже: — «Та не диви́сь на бли́скавку, що ша́рпає хмари! — Он люде — та й ті не ва́жаться диви́тись на не́ї (бо осліпля́ очі), а то-ж-то ми — мизе́рніші од людей!»

 «Мизе́рніші?! одмовля́є гречка, — «Так-от же полюбу́й: я́к я прямо гля́ну!» — І гречка прямо гля́нула бли́скавці в вічі. А бли́скавка — як блисне́! — так, немо́в увесь мир охопи́ло по́лумья.

 От, перейшла буря, оти́шилось; сві́жо дихну́ли, після до́щику, і хліби́, і квіти, а гречку до-чи́ста посмали́ло... Тільки нікче́мна, чорна як ву́гіль, на ни́ві трава зоста́лася.

 Повіну́в вітер; стара́ верба́ загойда́ла гілля́м, — і з зеле́ного листя крапля́ста роса упала, — мов плакало де́рево...

 — «Чого ти, ве́рбо, пла́чеш!» — пита́ють горобці: «Тут така́ благодать божа! Глянь, — я́к сонце світить; подиви́сь, — я́к росхо́дяться хмари! Хиба́ ти не чуєш, як квітки́ па́хнуть, та ку́щики? — Чого́-бо ти плачеш, ве́рбо стара́?»

 От, верба́ тоді й росказала про гре́ччине гордува́ння і про ка́ру, що вона приняла́ за пиху́ ту нікче́мну; а горобці вже росказали мині, як, раз у-ве́чері, проха́в їх, щоб поба́вили ка́зкою.

Казки Андерсена (1873). Стор. 40.png