Казки Андерсена з короткою ёго життєписью/Ялинка

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Казки Андерсена (1873). Стор. 18.png
Яли́нка.

На́ полі геть, в однім бо́рі, росла́ собі гарне́сенька мане́нька яли́ночка. Стоя́ла вона на кра́снім морі́жку во́здуху було до́сить, со́нечко огріва́ло з-усю́ди, а навко́ло бага́то росло́ підста́рших і ста́рших подру́жок-яли́нок та со́сен. Так отій-же яли́ночці бажа́лося так нетерпля́че підрости́ та підбі́льшати! Чи до те́плаго со́нечка, чи до ласка́вого повітря — зверта́ла вона мало ува́ги; байду́же було їй і до діток селя́нськіх, що було́ так ве́село навко́ло неї гомоня́ть та скака́ють, як коли́ прибіга́ли у ліс по суни́ці. Часто було назбіра́ють вони суни́ць тих повнісенький гле́чик, тай посіда́ють під яли́нкою, ка́жучи: «Гля́ньте! яка́-бо га́рна оця мане́сенька!» А вона-ж цёго сло́ва й знести́ не приміла.

 От, на дру́гий рік підбі́льшала вона на цілий па́рост, а на там-то́й — ще на оди́н; бо за́вжди у тих яли́н так ро́биться, що скільки па́ростів, тільки, мовля́в, і ро́ків прожило́ дерево.

 »Ох! коли́-то вже я буду таким вели́ким де́ревом, як дру́гі!» зітха́ло дере́вце мане́сеньке: — «я́к-би роски́нулась тоді я своїми вітами ши́роко-ши́роко, та з високо́стей позира́ла-б верхівьям своїм на світ той дале́ко навко́ло! Пта́ство мости́ло-б гнізде́чка по моїх гіллях, а в вітер, і я-б змогла́ тоді так пи́шно та гордо, як друѓі, хита́ть головою!»

 Не тішилась вона ні со́нечком, ні пта́шками, а ні черво́ними хмаронька́ми, що ра́но й ве́чір над нею ли́нули.

 А як ста́ла зіма́, і усла́в геть усе білий-білий та яскра́вий сніжо́к, то за́йко було переско́чить яли́ну леге́сенько, та й ся́де під не́ю: ох, як-же їй те було при́кро! Але мину́ло дві зімі, і на тре́тю деревце́ уже так вго́ру підби́лося, що за́йко му́сив обіга́ти ёго навко́ло. «О! зроста́ти, більшати й ви́щати — нема́ над це кра́щого в світі!» воно думало.

 В осени́ було за́вжди у ліс наізди́ть тих дровору́бів, і руба́ють вони де́-які з найбі́льших дере́в; що ро́ку ба́чила це молода́ яли́ночка, що вже підросла́ геть дово́лі, та було так тріпо́че з пере́страху, як ото падали ті вели́кі, роскі́шні дере́ва з гу́ком та грю́ком на землю! Обтина́ли їм геть усі віти, і вони обго́лені, як цівки́, простяга́лись-лежа́ли: не пізна́ти було, де́-й краса́ ділася? По́тім їх на коле́са ложи́ли, і коні виво́зили з ліса.

 Куди́-ж-пак заво́зили їх, і що́ з ни́ми діялось? На про́весні ото, як приліта́ли ластівки́ та леле́ки, пита́лась їх яли́нка: «чи не зна́єте ви, куди повезли́ ті дере́ва, чи не спотика́ли ча́сом?»

 Ластівки́-ж нічо́го не знали; а леле́ка подиви́лась так ду́мно, кивну́ла головою, та й ка́же: «Ет! кому й зна́ти! ми зди́бали, летячи́ із Єгипта, бага́то нови́х кораблів; на їх стоя́ли що́гли, такі га́рні та вели́чні; от-ті пак, на мою ду́мку, й були́ з яло́вого де́рева, бо па́хли бо́ром: я чоло́м оддала́ їм, а вони.... хоч би тобі кивну́ли, та́к ото́ в високо́стях пиша́ють!»

 «Ох! коли́ вже-то я доросту́, щоб по то́му морю гуля́ти! А скажіть-но, будь ла́ска, що́-ж це тако́го за море й яке́ воно?

 — «Ет! ду́же до́вго з тобою роска́зувати про це!» закликотіла леле́ка, тай поли́нула геть.

 — «Радій з молодо́сти своє́ї!» каза́ли їй со́яшні про́міні: — радій з свого здоро́вого зро́сту, радій з життя́ молодо́го, що в тобі росквіта́є!»

 І вітер цілува́в деревце́, а роса покропля́ла ёго слёза́ми; тале-ж не тя́мило цёго, нерозу́мне!

 От, наступи́ли й свя́та різдвя́ні; почали́ й мале́нькі дере́вця руба́тись, моло́дчі і ме́ньші на́віть за нашу яли́нку, що не ма́ла ні супоко́ю, ні спо́чиву за своїми бажа́ннями, аби ото ви́рватись з лісу У ціх молоде́ньких яли́нок гіло́к не обтина́ли, а так-пря́мо і кла́ли їх на вози́, а ко́ні й виво́зили з лісу.

 — »Куди́ везуть їх?« пита́лась яли́нка: — »вони-ж не бі́льші за ме́не, а он-те́, так ще дале́ко і меньше! Чому́ не обтина́ють їм гіло́к? Куди вони їдуть?!«

 — »А ми зна́ємо!» цвірінькали горобці: — »ми були в мі́сті і зазира́ли по вікнах! Ми зна́ємо, куди́ вони їдуть? Світе! Які їх трива́ють пишно́ти та пере́пих, що й ні зду́мати, а ні згада́ти! Ми через вікна диви́лись і ба́чили, як вони красу́ють по те́плих пан́ьскіх поко́ях, а повбі́рані які, Го́споди! На їх ви́сіли я́блуки золоти́сті, цуке́рки, пу́ндики, забавки́, цяцьки́, — а свічечо́к тих, наче зіро́к миготі̀ло!«

 — »А да́лі?» — допи́тувалась яли́нка і тріпота́ла своїми ві́тами: »А да́лі? Що-ж по́тім става́лося з ни́ми?«

 — Не ба́чили вже ми більше... Але, як-же то було пи́шно!«

 »Невже́ й мене ви́веде моя до́ленька на ту спанілу доро́гу?» раділа яли́нка. — »Це ще кра́ще, ніж на́ морі пла́вати? Ох, я́к-же я нужу́ся з трива́ння! Коли-б хоч шви́дче святки́! Тепе́реньки я така вели́ка вже й доро́сла, як і ті, що там-то́го року ще ви́їхали!... Ох, коли́ вже-то я ляжу на во́за? Коли́ вже-то я діста́нусь до тих те́плих па́ньскіх поко́їв, де такі пишно́ти й пере́пих? А да́лі що?... О, там пе́вне — ще пишніше: я спочува́ю ту вели́чню спані́лість!... Але що-ж воно достоме́нно? Ох, ли́шенько! як-же нужу́ся я, як болію, трива́ючи!... Сама́ не знаю на́віть, що́ зі мною й діється!?«

 »Радій нами!« — каза́ло повітря й я́сне со́нечко: — »радій молодо́стю своєю та во́лею«.

 Але вона раді́ти своїм рідним і в га́дці не кла́ла: одно — росла́, та росла; літо й зіму стоя́ла вона все в своїм убра́нні зеле́нім-зеле́нім, аж те́мнім; люди, ди́влячись на не́ї, каза́ли: »от, кра́сне де́рево!«

 Прийшли́ ото різдвя́ні святки́: її на сам-пере́д і зруба́ли. Соки́ра гли́боко вруба́лась у цівку; застогна́ла яли́нка, і впала на землю неприто́мною, з страше́нного бо́лю. Тепе́р уже було́ їй не до ми́слі те щастя: боліла вона з ту́ги, що му́сила до віку покинути свою ми́лу країну-роди́ну; жури́лась вона за моріжком тим, що зрости́в її й ви́кохав! Дізна́ла тепер, бідна, що вже не поба́чить більше ні лю́бих своїх ста́рших подру́жок, ні мане́сенькіх кра́ків і квіток, а мо́же на́віть і пта́шок... Та́к, ото, жу́риться та скорбі́є, проща́ючись. Очу́малась яли́нка тілько тоді, як опини́лась уже на якімсь дво́рищі; чу́є — чоловік яки́йсь ка́же: »о́сь-де найкра́ще гільце́! ми ёго й візьмемо!«

 От, прийшло́ двох лаке́їв, — та такі повбірані, — і перенесли ту яли́нку до га́рної, вели́кої, світли́ці. По стінах там ви́сіли скрізь пи́шні ма́лева, а коло́ кахля́ної гру́би стояло здоро́вих дві ми́си китайські з ле́вами на по́кришках: там були́ і коли́ски-кресе́лка, со́хви шовко́ві, вели́кі столи, повні́сенькі з картинка́ми книжо́к і заба́вок, — може на сто-сот-крот та́лярів — як діти прина́ймні каза́ли. Встроми́ли нашу яли́нку в вели́кого ка́діба й піско́м заси́пали вще́рть, але ніхто й пізна́ти не міг, що то ка́діб, — бо ёго чи́сто завину́ли у зелену ткани́ну, тай поставили ще на вели́кого пістря́вого ки́лима. Ох, якже-то тріпотіло гільце́! Що́-то буде да́лі?... Коли-це, прислу́жниці й панночки́ почали́ її прибіра́ти. На її ві́ти поросклада́ли вони кілька кубе́лець з колірного папе́ру, ко́жне кубе́лечко було повнісеньке цуке́рок; а по гілочка́х скрізь навісили злоти́стих горіхів і я́блук, — немо́в вони спра́вді й росли та́меньки; повсю́ди-ж між ними визира́ли свічечки́ та лихта́рики — бі́лі, си́ні, черво́ні. В зеленині ще ви́сіли ляльки́, мовля́в би ті люди живі, — що яли́нка й зро́ду тако́го не ба́чила: — а на са́мім шпиле́чку красува́ла з золотого папе́ру звізда́.... Ска́зано вже — краса́, та пере́пих!

 «Сёго́дні, в-ве́чері — гомоніли всі — усе це зася́є!«

 »Ох!« — думало гільце́: — «коли-б же ве́чір той шви́дче! Коли-б уже свічечки́ ті запа́лювали! А за тим що? Чи-ж при́йдуть з бо́ру дере́ва на ме́не диви́тись? Чи-ж налетять під вікна горо́бчики? Чи зоста́нусь я тут літо і зіму у такім святко́вім убра́нні?« І в неї од те́ї нетерпля́чки, до па́ньского пере́пиху, аж голова заверну́лася!

 А це-й свічечки́ запали́ли. Світе-Боже! Що́ж-то за бляск, за пишно́та! Яли́нка ра́дощів затріпала так своїми вітами, що въ їдно́му мі́сті торкну́лась до свічечки зеленою ба́рмою, тай спала́хнула!

 »Крий Боже! Рату́йте!« кри́кнули панночки́, і погасили мерщі по́лумья.

 Зарікла́сь тоді яли́ночка більш і разу́ тріпотіти: набралася страху́, Господи! Та́к ото пильну́є вже ті оздо́би, аби не стра́тити жо́дної, та́к ото... аж задурма́нилась на́віть од те́ї спанілости! А це — як роззя́пляться две́рі, а дітвора́ ота па́ньска, як суне́ ра́птом на гільце́, — тро́хи не переки́нула; так пани́ ж пантрува́ли за ни́ми. На мить, од не́стяму, аж заніміла дрібно́та; але тільки на мить, за хвили́ну-ж усе загомоніло, загоготіло, хо́дором заходи́ло! Навкруги́ святко́вого гільця́ почали́ танцюва́ти діти, і зрива́ли оди́н по о́дному з гільцеви́х подару́нків.

 «Що се вони ро́блють?» думала яли́нка: — «Що-то буде ще да́лі?»

 А далі — свічечки́ догоріли до са́мих ке́тяжків; їх за́раз і погаси́ли, щоб не було поже́жі, а дітворі дозво́лили й гільце́ розібра́ти. І! ма́ти моя! Як ки́нулась юрба́ на яли́нку, то аж галу́ззя їй затріща́ло! І як-би ча́сом не була́ вона шпиле́м своїм та звіздо́ю до сте́лі привьязана, — то лежала-б до́лі!

 Діти ще яки́й час танцювали з своїми диво́зными за́бавками, а на яли́нку ніхто не зверта́в вже й ува́ги. Тільки й підішла́ стара́ ня́нька до не́ї, та й то, аби подиви́тись між гілля, чи не лиши́лось там яко́го не́будь я́блука, або хви́gи.

 »Ка́зочку! ка́зочку«! закричали діти і потягли́ до яли́нки одно́го мане́нького та товсто́го панка́; сів той, як раз під гільце́м і ка́же: »от, ми і в гаёчку; а цёму деревцю́ годи́ться й послу́хати! Але я роскажу одну тільки ка́зочку. Яку хо́чете: чи про «Іведе Аведе«, чи про «Клюмпе Думпе», що ёго ски́нуто було з схо́дів, а він про те діста́в таки і ша́ни й принце́си»? «Іведе-аведе»! кричали одні. «Клюмпе-Думпе»! гука́ли дру́гі: підняли́ такий га́лас! А яли́нка стояла собі мо́вчки та думала: «невже́ вони мене́ не при́ймуть до гу́рту Адже я ви́конала все, що од ме́не зале́жало?«

 Пано́к росказав таки про «Клюмпе-Думпе» як ёго́ з схо́дів було пхну́то, і як він після́ діста́в таки ша́ни, ще й на принце́сі женився. А діти в доло́ні плеска́ли, та кричали одно́: «роскажіть ще, роскажіть ще!» Їм бажа́лося і про »Іведе-Аведе» послу́хати, але сількись! на «Клюмпе-Думпе» і ста́лося то́ді.

 Яли́нка-ж стоя́ла собі мо́вчки та ду́мно: ніко́ли такого не росказували їй пташким в лісо́чку »Клюмпе-Думпе був ски́нутий з сходів, а по́тім на принцесі женився! Еге́! Ач, як на світі бува́є!« думала яли́нка і няла́ віри, що все ніби, що росказує пан, — щи́ра правда. «Так! так! Чому́ знати, може й мене ви́кинуть з схо́дів, а по́тім ще оддадуть за царе́нка. «І вона ото раділа, що дру́гого дня її знов приберу́ть у свічки́ та цяцьки́, у зо́лото й о́вощ!

 »Мо й завтра тримтітиму я!« — дума: — «ні, вже пишно́тами тими я хо́чу напи́тися до́сить! завтра я почу́ю знов казочку про »Клюмпе-Думпе,« а може й про »Іведе-Аведе«..... І гільце́ те цілі́сеньку ніч стояло супокі́йно та ду́мно.

 А це, в-ранці, прийшов до світли́ці лаке́й з дівчиною.

 «От-от! прибера́тимуть за́раз!» подумала яли́нка.

 Але вони взяли́, та й поволочи́ли її геть із світли́ці по схо́дах аж у са́мий за́куток на горі́щі; та там і пхунли у такі суточки́ та те́мряву, що й світу Божого не було ви́дко. »Що-ж-би це, й до чо́го?« — думала яли́нка: «Що-ж мині тут чини́ти-роби́ти? Чи-ж тут і почуєш що?!» І вона схили́лась до сте́лі, та все ото дума, та дума!.... А ча́су на це було до́сить; збіга́ли дні й но́чі, а до не́ї хоч-би хто наві́дався: як ча́сом-же хто і прихо́див, то хиба, аби скри́ню яку́ в куто́к поста́вити. Тепер уже гільце́ те святко́ве було зо́всім затасо́ване; здава́лось про ёго заки́нули й га́дки.

 »Тепер на дво́рі зіма́!« думало дерево: — »земля ме́рзла і вкри́та геть снігом, для то́го людям і немо́жно мене́ посади́ти; от, я і му́шу тут у за́кутку до весни трива́ти. А це гаразд ви́гадано: такі пак до́брі ті люди!... Як-би тільки тут не так те́мно, та не так су́мно!... Хоч-би за́йко мане́сенький!... Ох! як-же-то було лю́бо там, у рідному лісі: сніг було вкри́є тебе біле́сенько, і за́йки вситрі́бують по́руч.... ча́сом було яки́й перестрібне́ й через ме́не.... я́к тоді це мене дратува́ло?! А тепе́реньки на самоті тут, — так су́мно, Господи!»

 «Пі, пі!» пи́снула мишка і ви́лізла геть, а це... прибігла й дру́га. Понюхали вони яли́нку і почали між гілля́м ни́шпорити.

 — »Ну, тай моро́з, з очи́ма!» мишки́ пищали, »коли-б він сюди не прихо́див: було-б добре! Чи правда, яли́но стара́?«

 — «Я — не стара́!» сказала яли́нка: — «є бага́то ста́рших за ме́не!»

 — «З-відки ти ви́рвалась? і що зна́єш?» — пита́лись мишки́; вони, бач, були ду́же ціка́ві: — «А ну, роскажи нам про найкра́щу в сві́ті країну! Чи ти була та́меньки? Чи ти-ж пак була у комо́рі, де сири́ лежать на поли́ці, а ши́нки ви́сять на сте́лі; де на ло́ї танцюють, і куди входиш коща́вим, а виходиш тучни́м?«

 — «Цёго я не знаю!» каже яли́нка: — «але я знаю ліс, де пташки́ щебе́чуть, а со́нечко сяє!« І вона росказала їм все, про свої літа́ молоде́нькі, а мишки́ пе́рше тако́го й зро́ду не чу́ли, та так слу́хають.... а да́лі: »Ні-бо!» кажуть. »бага́то ти в світі ба́чила! Ска́зано, була вже щасли́вою!»

 «Я-б то?» спита́лась яли́нка, тай зами́слилась і сама́ над тим, що каза́ла: — «так, спра́вді: то були весе́лі часи́!»

 Да́лі вона росказала і про ве́чір святко́вий, коли вона вбра́на була в свічечки́ та цуке́рки.  — «Ма́тінко!» пискоті́ли мишки́: — «яко́ю-ж щасли́вою була ти, яли́но стара́!»

 — «І не ду́мала бути старо́ю!» одрізала яли́нка: — «мене торі́шнёї зіми́ тільки й з лісу ви́везли!»

 — «Як-же ти га́рно росказуєш!» додали́ мишки́.

 От, дру́гої ночі, прибігли вони з чотирьма́ и́ншими ще — і всі пак слу́хали, про що росказувала яли́нка; і чим більше росказувала вона, тим ясніше спога́дувала усе своє кра́сне мину́ле: «Ох! були то вті́шні, весе́лі часи́! Але вони ве́рнуться ще: ад-же «Клюмпе-Думпе» був ски́нутим з схо́дів, а про-те ще на принцесі женився! Мо́же й я вийду за яко́го принца!» І згада́ла яли́нка про га́рного, молодого дубо́чка, що ріс там по́руч у лісі: для неї примів-би він бути за спра́вжнёго принця.

 — «Хто це Клюмпе-Думпе?» пита́лись мишки́, От, яли́нка і росказала їм все́ньку ка́зочку; вона пак памьята́ла її слово-до-слова. Мишки́-ж ото так слу́хають, та з великих ра́дощів, аж до верхївья вистрі́бують. На тре́тю ніч назбіга́лось їх тако́го!... а в неділю на́віть і пацюків двох припле́нталось; але цім не прийшла́сь до вподо́би та ка́зочка, а це засмути́ло й мишо́к, так що й вони уже го́ді їй дивува́ти.

 — «Ви тільки одну казочку й зна́єте? пита́лись пацюки́.

 — «Тільки одну!» ка́же яли́нка: — «я почу́ла в найщасли́віший ве́чір мого пожива́ннячка; але я тоді дісне й спочува́ть не змогла́ свого ща́стя!»

 — «Це дуже сумна́ казка! От, чи не знаєте ви чого́ про лій, чи про сало? Яко́ї не́будь харчо́вої ка́зочки?»

 — «Ні!» каже яли́нка.

 — «Ну, то й бувайте здоро́ві!» сви́снули пацюки́ і повернулись до бра́тії.

 А мишки́ за ними — й собі. От, зоста́лася знов на самоті яли́нка, та так ото зітха́є: — «хоч то було охвітні́ш, як мишки́ ті шамкі по мині ни́шпорили, та слухали про мої бува́льщини. А теперь — мину́лось і це!... Але я буду гадка́ми радіти і трива́ти слу́шного ча́су, коли мене ви́несуть звідци!»

 Коли́-ж це ста́лося? А от, одно́го ра́нку, прийшли люде і почали́ прибірать на горі́щі; одсу́нули скри́ні, ви́тягли яли́нку, тай кинули її геть до-до́лу недба́ло; а це, один слу́жка узяв таки́, та й поволік її вниз по схо́дах до Божого світу

 — «От, коли поверта́ється життя́ моє!» — думала яли́нка. Вона спочу́ла свіже пові́тря і теплий со́яшний про́мінь, як опини́лась на дво́рі. Усе це так ско́їлось шви́дко, що яли́нка й забула про се́бе, а раздивля́лась тільки навко́ло: а й спра́вді — було́ подиви́тись! Бік дво́рища тули́вся садо́к, всі дере́ва, немо́в молоком, були цвітом укри́ті: пи́шні, паху́чі троя́нди визира́ли з-по-за штахе́тів; липи цвіли́, а ластівки́ ни́шкали по повітрю та щебета́ли — «здоро́ві були́!» Та́ле-ж цею пі́сенькою віта́ли вони не яли́нку!

 — «Тепер я почну́ жити!» раділа яли́нка і розчепірила свої віти: але — світе мій! Вони були доще́нту посо́хлі й пожо́вклі, а само́ де́рево бо́ком лежало в кутку́ між сміття́м та бурьяно́м! Тільки й красува́ла ще в ёго на са́мім шпиле́чку з золото́го папе́ру звізда́, та вилі́скувалась на я́снім со́яшнім ся́йві.

 На то́му-ж са́мому дво́рищі гуля́лось два пани́чики жва́вих, — ті са́мі, що на різдвя́них святка́х круг гільця́ танцювали, та так втіша́лися ним. Ме́ньший ото підско́чив до ёго, та й зірва́в геть золоту звізду́.

 — «Чи-ба? Що лиши́лося ще на старі́й цій, пога́ній яли́ні!» сказав хло́пчик, та так наступив чобітка́ми на не́ї, що аж гілля́ затріща́ло.

 Су́мно позира́ла яли́нка на росквітлий та пи́шний садо́чок, су́мно позирала на се́бе.... та та́к їй ста́лося шко́да на́віть того те́мнаго за́кутка, де вона до́лі супокійно лежала; вона зга́дувала про своє молоде́ дівува́ння у лі́сі, про пи́шний святко́вий той ве́чір, про мишо́к мане́сенькіх, що ра́дісно слухали її ка́зочки....

 — «Мину́лось! Мину́лось!» шамотіло сухе́ дерево: — «хоч би довело́ся мині, ще хоч раз попиша́ти! Мину́лось! Мину́лось!«

 А це, прийшов слу́жка, та й поруба́в її чи́сто на цурпа́лочки — і цілий обере́мок їх спала́хнув мерщі під казано́м у пека́рні.... Яли́нка зітха́ла-стогна́ла, та так гли́боко, що ко́жне зітха́ння її було до пострілу подо́бне. Прибігли й пани́чики ті, що на дво́рищі гра́лися; зараз — до пе́чі, та так ра́дісно викри́кують: «піф! паф!» Але за ко́жним ви́луском, (а це не-що́ було, як її зітха́ння) — зга́дувала яли́нка в оста́ннє про лі́тошні дні в рідні́м лі́сі, про зімо́ві но́чі, що я́сними зо́рями ся́ли.... згада́ла вона і той па́ньский вечір святко́вий і ка́зочку про «Клюмпе-Думпе» — однісеньку, що вона роска́зувати уміла.... за-для чо́го приняла́ усі му́ки.. зітхну́ла ото, тай доще́нту згоріла.

 А паничі гуля́ли в садо́чку, і в ме́ньшого красува́ла на гру́дях звізда́ золота́, та са́ма, ко́тру носила коли́сь яли́нка в найпишні́ший вечір життя́ свого..... Мину́в той пере́пих, а з ним — і життя́ яли́нки скінчи́лося. Скінчи́лася й наша ка́зочка! Мину́лося — усе пак на сві́ті мина́є!!

Казки Андерсена (1873). Стор. 36.png