Казки Андерсена з короткою ёго життєписью/Коротка життєпись Андерсена

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Казки Андерсена з короткою ёго життєписью
Михайло Старицький
Коротка життєпись Андерсена
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Казки Андерсена (1873). Стор. 2.png
Коро̀тка життє̀пись
Андерсѐна.

 1805 року, в Оде́нсе (в Да́ніи), темря́вого осіннёго ра́нку, в одній убо́гій хати́ні роди́лось слабе́ньке хлопья́: то був Андерсе́н. Родителі ёго, споча́тку дово́лі багаті, яки́мись химе́рними предузя́ттями перевели́ся на зли́дні і тільки лиши́ли на спа́док собі гірки́й отой спо́гад про коли́шній пере́пих. Не думалось в молодо́щах ба́тькові Андерсена, що така су́диться ёму доля; му́сив він після па́ньского свого вихова́ння уда́тись до шевця́ у науку, та й зробився і сам по́тім шевце́м.

 Женився вже ото він такими бідним, що не мав на́ що і ліжка собі купити. А це, вмер хтось із ду́ків, і ро́дичі, поховавши ёго, спро́дували по ёму наспа́дки до ни́тки на́віть і катафа́лка. Прочу́вши про це, спромігся молодий на загорёвану копійчи́ну і купив таки того катафа́лка ото́, щоб з ёго ліжко собі шлю́бне зроби́ти. На то́му-то ліжкові з чо́рними смутко́вими запо́нами і родився Андерсен,— і то було пе́рше враже́ння на чу́лу молоде́сеньку душу. Тісно́та, убо́жество, невсипу́ща пра́ця — от що немовля́тко зустріло; та все-ж таки в цій сумній обстано́ві були і щасливі хвили́ни. Уве́чері, було, наста́не той опочи́нок короткий; мати приготу́є вече́рю і сто́млений батько сяде по́руч до сто́лу; візьме ото свого єди́нця до рук і ба́виться з ним любо, утішно, а мати тільки коха́ним та пестли́вим по́глядом на їх позира́є, в очу́ слёза, а на вустах уже росквіта́є ухмілка; і на душі у хлопья́тка стано́виться теж те́пло та весело: здає́ться ёму, що і кімна́та не та, ніби сонце загля́нуло у госпо́ду, так хо́роше та любо все усміха́ється. А там, було, положить мати свого коха́нчика в ліжко, і приспівує ёму пісе́нь укоха́них про ёго сму́тну країну, про її долю недба́лу; або бабу́ся роскаже ёму казочо́к, поки дити́на не за́сне у мріях соло́дких. Оттак-то й сплива́ли дні ёго молодо́сти.

 Як підросло-ж хлопья́, оддали ёго до яко́їсь фабріки: му́сило там воно, бідне, сливе́ цілісенький день працюва́ти: тільки й ёго було, як коли́ в ти́ждень увірве ча́су до шко́ли для бідних: там ото вивчивсь Андерсен лічи́ти, читати й писати. І таки́й ото був він із-ма́лку уїдливий до тиєї книжки, що й го́ді!

 Раз я́кось сусіда, до ёго прихи́льний, дав ёму кілька книжо́к — кумедій і життє́писей славу́тніх людей; ця чи́танка розбу́ркала геть ще спа́лий молодий ёго дух: він спочу́вся жади́ і собі здобу́тись славу́ти! Але мрії й зоста́лися по́ки мріями. Несподівано умер ёго батько, і Андерсе́н лиши́вся на 12-му році сиротою.

 Тепер му́сив він сам з своєю матірью заробля́ти того гірко́го насу́щника, розважа́ючи себе тільки пісьня́ми; а хло́пець, дода́ти тре́ба, мав надзвича́йно-га́рного голоса; було, хто не почу́є ёго, то зупи́ниться, слу́хаючи, а на́дто — один научи́тель. Пріч голоса Андерсен вда́тен був до́бре деклямува́ти вірші, або ури́вки з кумедій; всі слу́хачі дивува́лись були на ёго і віщува́ли ёму славу́тьню бу́дущину актёра. Усі ці ви́хвалки іще більше запа́лювали химе́рні хлопья́чі заміри. Мати, було, як почу́є про це, то й удариться в слёзи: вона собі була про́ста жінка, не руша́ла з роди́мого міста ніку́ди, то й жада́ла одно си́нові — рукоме́сного, че́сного хліба, але той не на те дбав. Збіра́є було терпля́че оті загорёвані ши́лінги та скалда́є в скарбни́чку.

 От, як назбіра́лось їх на трина́дцять ріксталярів (коло десяти карбо́ванців на наші гро́ші), почу́всь Андерсе́н уже ду́кою і нала́годивсь у дорогу. Мати ото ки́нулась ёго улеща́ти; знайшла́ й місце хоро́ше у яко́гось шевця́; проха́ла, щоб він дома зоста́вся, не лиша́ючи її одино́кою, щоб не вдава́вся на чужи́й хліб... так що́ вже не каза́ла, як не проха́ла, а з мети́ Андерсе́на не зби́ла: ёму було сливе́ чотирна́дцять літ, і хоч з їдно́го бо́ку і ляка́ла ёго невідо́мість і чужина́, але з дру́гого — маня́чі ті мрії зна́жували серде́нько юна́цьке. Але на всі дово́ди не зго́жувалась ще мати і хотіла звіритись на оста́тній сре́док. Уто́му-ж са́мому місті жила одна жінка старе́нька, знакоми́та воро́жка; от, до те́ї ворожки-бабу́сі і думала уда́тись въ оста́ннє ще Андерсе́нова мати, аби ви́рекла, що ма́є на чужи́ні си́нові скла́стися. Хоч усі її в Оденсі за відьму лічи́ли, а про те́ ко́жне впада́ло по своїй потре́бі, — і бабу́ся пророкува́ла кому до́бре, а кому й зле. Так ото прийшла, кажу, до тієї бабу́сі Андерсе́нова мати, привіта́ла її любе́нько, росказала приго́ди свої і просила пора́ди. Роски́нула ворожби́та карти, взяла́ Андерсе́нову руку, подиви́лась і ви́рекла віщли́вим голосом: «буде час, що й Оде́нсе освітять в ёго славу»!.

 Оці слова були для Андресе́на ріше́нцем. Мати благослови́ла ёго і ви́рядила в дале́ку дорогу. З захва́том сердечним віта́в Андерсе́н родю́чі ті, кра́сні поло́ги, що перед ним килима́ми сла́лися, та море безкра́йє. Але, як підняв ёго карабе́ль з рідного берега, що ёго зрости́в і ви́пестив, то Андерсе́н з ту́ги заплакав і блага́в одно в Бога, аби пощасти́в ёму у почи́ні.

 Ввійшов Андерсе́н до Копенгагена з трина́дцятьма своїми таля́рами і з дитя́чим розумінням безхи́трим. Осели́вся він за́раз у віта́льні і, не вважа́ючи на свої убо́гі засо́би, вдовольня́в усім тре́бам, та за кілька день і обни́щився геть: зоста́вся при одно́му таля́рі та при своїх думах незбу́тніх. Що тут роби́ти, куди вда́тись? Ки́нувся Андерсе́н до театрального діректора, так той тільки гля́нув на ёго і не роспи́тувався гара́зд, а сказав прямо, що худоща́вих таких не прийма́є. Де́-ж ёго приту́лу знайти в вели́кому та тісному місті, між чужи́х людей? Де́ зароби́ти гірко́го? А це, на щастя, напав яко́сь Андерсе́н на кравця́, що шука́в собі у́чня. Зго́дився Андерсе́н мерщі і сів за роботу, але та пра́ця не розва́жила ёго великих дум: за ко́жним стібко́м го́лки низа́лись ёму зблідлі надії і на́дили своїми зала́сними ва́бами ёго збу́рену душу. Не зте́рпів Андерсе́н; ки́нув го́лку і ви́скочив геть на вулицю, на свіже та я́сне повітря. Спалось е́му на думку, що мав він до́брого го́лосу; а ну, — думає, — уда́рюсь ще до знакоми́того музи́ки Сібоні, мо́же це Господь мене натиха́. Зду́мано-зро́блено: посту́кався Андерсе́н у две́рі до ёго, і росказав одве́рто лакеєві усі свої невда́чі й приго́ди, а той — переказа́в це до сло́ва своёму господаре́ві. У Сібона ж тоді са́ме було збо́рище, а між ним — поспівець Бакгаузен і письмо́вець Вейзе; покли́кали ото з ре́готом вони Андерсе́на і той їм оповідав щиросе́рдно про всі свої прилу́ки. — Вейзе і Бакгаузен оберну́лись до ёго ласка́во й прихи́льно. Сібоні, почу́вши ёго го́лоса, зго́дився прилучи́ти яко́сь до опери.

 Вийшов ото Андерсе́н звідте спьянілим од несподіванного, великого щастя; усі ёго мрії маня́чі — ста́ти актёром — мали незаба́ром справди́тись; життя́ перед ним тепер сла́лось квітча́стим о́брусом. А дру́гого дня ще приніс ёму Вейзе сімдеся́т таля́рів, що зібра́в в скла́дчину, і ра́їв Андерсе́нові, щоб осели́вся він у якій поче́сній сімьї, та поча́в працюва́ти навспра́вжки. Але доля-свекру́ха, не похворту́нила і тут Андерсе́нові: через який час, стеря́в він ра́зом свого го́лоса, а з ним — і свої розквітлі надії.

 Ра́їли ёму всі, покинуть свої заміри і верну́тись назад до Оде́нсе; так Андерсе́н же-то хотів до оста́тнёго би́тись, аби того актёрства здобу́тись. Поступи́в було він до вчи́лища танців; та ото хвиgурова́в якось незгра́бно в кілько́х балетах, так ёго й ви́турено геть. Скрути́ли ёго тоді нудьга́, та жаль, та ще те убо́жество невикру́тнє: більше над 1½ таля́ра не заробля́лось у місяць. Му́сив бідний Андерсе́н у тяжку́ зіму десь під самісеньким да́хом коло димаря́ кла́стись у одній дра́ній, передра́ній свити́ні; з кава́лочком ме́рзлого сухаря, під розша́рпаним укрива́лом учив він свої ро́лі і тільки й згріва́в себе оти́ми палки́ми гадка́ми.

 По розво́ю Андерсе́н тоді був ще ге́ть-то дити́ною. Ото, чув він із-ма́лку, що кому пощасти́ть на пе́рший день ново́го року, тому й цілий рік щасти́тиме; та так ото трива́ того дня, щоб до тіятру уда́тись. А в свя́то те ра́нком, са́ме, як по місту бігали карети й коля́си, Андерсе́н ни́шком по під ти́нню, з заморо́женим серцем кра́вся до тіятру. Ки́нулась въ вічі ёму і свя́тошна радість усе́нькіх, що по ро́дичах та знає́мых бігали, їхнє убра́ння хоро́ше; гля́нув на се́бе, — а в ёго, аж тіло світи́лося..... згада́в тоді він про свою матір слабе́ньку і про свою долю щерба́ту, — та так це все збу́рило ёго наму́чену душу, що він за́місць ро́лі своє́і, тільки на-в-ко́люшки впав, та прорида́в якусь про́хань блага́льну до милосе́рдного Бога!

 Одже і вчув Милосердний ёго блага́ння: з то́го ча́су несподівано зміни́лася ёго доля. Стари́й поспівець Гульдберg зверну́в на Андерсе́на ува́гу: подарив ёму утво́ри свої і проха́в до се́бе захо́дити. Познайёмившись кра́ще, дав він ёму ще кілька добірних книжо́к і казав, аби попро́бував той і сам що написа́ти. З пе́ршої трагедії, що пода́в ёму Андерсе́н, вба́чив він, що в хло́пця талану́ не браку́є, так ото і ра́їв ёму, вспра́вжнє за науку узя́тись. Через яки́й ти́ждень Андерсе́н знов написав трагедію, ко́тру й одніс до тіятру; діректор озва́вся ласка́во, прочитавши її, і ви́шукав Андерсе́нові місце в гимназії.

 З сёго ча́су поча́в Андерсе́н про свою освіту дба́ти з запа́лом, поча́в заклада́ти gрунт своєї будущи́ни. Кінчи́лось ёго безприту́льне тиня́ння, і перед ним проясни́лася ру́ма. Але ще прийшло́сь не ма́ло ви́терпіти бездо́льцю у тій школі, де ёго прийняли́ з ла́ски: ніде́ не ви́горював він так, як та́меньки. Андерсе́нові уже було до двадця́ти літ, якъ поча́в учи́тись, і ото му́сив він сісти разом з десятилітьніми хло́пчиками. Звича́йно між таким товари́ством не зміг він найти побрати́ма, то й мав один одинце́м пробува́ти з своєю невсипу́щою пра́цею. А діректор той, де він жив, ще був на́дто недо́брий, лихи́й; здава́лось ёму втішно було глузова́ти і доріка́ти хло́пцеві ёго літа́ми та вбо́жеством. Кілька раз од ёго нерозва́жно ридав Андерсе́н і за́здрістно зга́дував на́віть горіще оте, де він пропадав пе́рше зімо́ю без шматка́ хліба, без оде́жі, без світла. Ма́буть-же-то допіка́в ёму до́бре отой нелю́дський уїда. Вре́шті той час споку́си минув. Андерсе́н пи́шно здав свого gза́мена і поступи́в до Університе́та, де з ухіттям узя́всь до науки. Там-то і опосвіти́в він навпе́рше де́-яки свої поети́чні утво́ри; вони пригорну́ли до се́бе ува́гу Андерсе́нове ме́ння почало вже засяга́ти свідо́мість; але це ёго не запи́шило, бо з радістю та вдя́кою в серці, ще пилніше освіча́в він свій ро́зум, спочува́ючи, що тільки світло науки й освіне́ і натхне́ ёму душу. А, скінчи́вши до́бре Університе́та, одібра́в Андерсе́н, з Королевської ла́ски, накла́да до мандрува́ння по Європі. Объїхав він 1833 і 1834 році Германію, Францію, Швайцарію і Волощину, споуча́ючі їхні мо́ви, звича́ї, поезії; написав за подоро́жжя кілька оповіда́ній, і вернувся в Оде́нсе; там ёго славу́тнє зустріли, яко знакоми́того мужа; — оттак і спе́внилось проріка́ння воро́жки.

 Тепер осели́вся вже він в Копенгагені — де й дожи́в за че́сною пра́цею до пова́жних, стари́х літ. Не був він ніко́ли багатим; але за утво́ри ёго, що розбіга́лись ми́ттю по цілому світу, платили ёму дово́лі для ёго помірних потре́б, і це вдовольня́ло цілко́м лагідну́ ёго вда́чу: він радів своїм ти́хим життє́м і щи́ро дякував за́вжди Милосе́рдця за ёго щедро́ти!

 Бага́то написав Андерсе́н увто́рів і романи́чних й поспівних. Яко романи́ста видає́ він найбільше заня́тністю ви́гаду, типи́чним на́рисом вдач і правди́вою драмати́змою ста́ну; над усіма́ ма́левами ёго лежить якийсь журли́во-поети́чній ко́лір.

 Ціле па́смо прожи́тих злиго́днів, де довело́сь ёму зустрітись в очу́ з тіє́ю голо́тою, та бідо́тою, мало невитра́вне враже́ння на ёго душу спочу́йну. Для то́го-то з такою чу́лістю, з таким сти́слим серцем і оберта́ється він за́вжди до всёго, що приби́те, прида́влене скру́тою; для то́го-то о́брази убо́гих бездо́льців намалёвані у ёго до-ця́ти правди́во. В своїм Імпровизаторі малю́є він картину аванту́рної жизні арти́ста серед те́много, палко́го воло́шського лю́ду, серед спода́вніх руїн і втішних випа́дків по око́лицях Рима й Неа́поля. В романі О. Т. малю́є Андерсе́н по́бит і звича́ї рідно́ї своє́ї країни, Данії: тут ви́плила уся е́го щи́ра прихи́льність до улю́бленої роди́ни. Ці два утво́ри по ма́леву на́дто одрізні: пе́рший — блищи́ть яскра́вим про́мінем палко́го полу́дня, а дру́гий за те — має більше лагідни́х та спочу́йних суті́ній; він нага́дує ті роско́шні Да́ньскі поло́ги, оку́тані вже пожо́вклими стро́ха гая́ми, що осіннє со́нечко окра́шує розмаїтими ба́рвами. Яко поспівець Андерсе́н нале́жить до гу́рту лірічних поетів; він уподо́бав найбільше спочу́ття душі, що вилива́ються тихим, журли́вим зітха́ннєм; для то́го і в поспівьях ёго одбива́ється не нерозва́жна нудьга́, а лагідне́ яке́сь голосіння, немо́в воркува́ння го́рлиці в лісі, ося́янім проща́льними проміннями со́нечка.

 Поети́чний пе́нзель у Андерсе́на виявля́ється ще на́дто у ёго знакоми́тих казка́х, ёго дитя́чий по́клад душі, як раз прида́вся до сёго роду поезій, і казки́ ёго, перекла́дені сливе́ на всі Європе́йські мо́ви, обігали всі країни. Читають їх і діти й старі, і для ко́жного вони дають втіху; про́йдуть часи́, а краса́ і зава́га казо́к тих не зівьяне, бо вони, крім диво́зного лёту химе́ри, крім муде́рного ви́робу, посіда́ють ще й виховни́цькі заса́ди: нема й мане́сенької ка́зочки, щоб не мала глибо́кого стя́му. А як поетично малює поспівець у них краси́ природи — ти́хе повітря, гаї, озе́ра, луги́ і зірку вечірню, і небо глибо́ке, чудо́ве! Як розуміє поспівець та́йни життя́ не тілько найме́нших створе́ній, а на́віть росли́н! з яки́м коха́ним спочу́ттям виспі́вує він і горе і щастя діте́й і натиха́є любо́ву до всёго диво́зного тво́рива Світоде́ржця!

 Неха́й шано́вний чите́ць сам заува́жить те, прочитавши сей пе́рший вида́ток казо́к на україньскій мо́ві. І як-що не зна́йде він в них тих поети́чних ко́лерів, то це не вина Андерсе́на, а вина нашої слабо́ї руки, що не вміла одби́ти о́бразів пи́шних зразка́.

Казки Андерсена (1873). Стор. 17.png