Перейти до вмісту

Казки й байки (Грімм, 1940)/Баба Зима

Матеріал з Вікіджерел
Казки й байки
Брати Ґрімм
Баба Зима
Краків: Українське видавництво, 1940

Одна вдова мала дві дочки; одна була хороша й трудяща, а друга погана та ще й лінива. Та вдова більше любила погану й ліниву, бо ця була її справжня дочка, а друга мусіла всю роботу робити й була в хаті Попихачем. Бідне дівча мусіло цілими днями прясти куделю, що аж пушки її пальців заходили кровю.

Трапилось оце, що одного дня все веретено було з кровю й вона пішла до криниці, щоб його сполокати, а воно виховзлось їй з рук і впало до долу. З плачем побігла дівчина до мачухи й розказала їй усе нещастя. Але безсердешна мачуха налаяла її та сказала:

— Коли ти кинула веретено, то й підніми його.

Пішла дівчина до криниці, не знаючи, що їй діяти; з остраху й скочила вона до криниці за веретеном. Зовсім втратила свідомість, а коли прокинулась та очуняла, то побачила найпрекраснішу леваду й розсвітлене сонце й довкруги тисячі квіток. Пішла вона цею левадою та дійшла до печі, що була повна хліба; хліб кликнув:

— Ох, вибери мене, вибери мене, бо згорю; я вже давно спечений.

Дівчинка підійшла з лопатою, що лежала побіч і вигорнула хліб. Відтак ішла далі та прийшла до дерева, повного яблук. Вони кликнули:

— Ох, ізтряси нас, ізтряси нас, ми вже давно доспіли.

Потрясла вона яблунею, а яблука неначе дощ посипалися всі до одного; коли вже були в кошику, пішла вона далі.

Вкінці прийшла до малої хатини, а з неї виглядала стара жінка; мала вона величезні зуби, то дівча злякалось і хотіло втікати, але старуха кликнула:

— Чого ти злякалося, любе дівчатко? Лишися в мене. Коли ти меш роботу добре робити, буде тобі добре. Але мусиш глядіти, щоб ліжко гарненько застелити й пильно постіль трясти, щоб аж піря летіло. Тоді паде сніг на землю, бо я є Баба Зима.

Така ласкава мова взяла дівчину за серце й додала їй відваги. Зосталась вона на службі. Доглядала всього, що й стара була рада, а постіль трясла завсігди так завзято, що піря летіло, немов снігові пластинки. Зате мала гарне життя, ніколи не чула поганого слова, а печене й варене їла щодня. Довгенько жила вона при Бабі Зимі, аж стало їй сумно; спочатку вона й сама не знала, що з нею діється, аж догадалася, що то була туга за рідною хатою; хоча тут було їй тисяч разів краще, як дома, вона тужила за ним. Врешті вона сказала: „Тужно мені за домом і хоч добре мені тут унизу, не можу довше зоставати, мушу йти до рідні”.

Баба Зима сказала: — „До вподоби мені, що ти хочеш іти домів, а за твою вірну службу я хочу тобі теж щось дати”. Вона взяла її за руку й завела перед великі ворота. Коли вони відчинилися, впав на дівчину золотий дощ і все золото вхопилося її, так, що вона цілісінька була ним накрита.

— Це тобі за те, що ти трудяща була — мовила Баба Зима й віддала їй теж те веретено, що впало було до криниці. Відтак замкнулися ворота, а дівчина опинилася на світі, поблизу мачушиного дому; коли вона ввійшла на подвіря, сидів півень на криниці і запіяв:

„Ку-ку-рі-ку-ут! Наше „Золото” вже тут!”

Вона пішла до своєї мачухи, і її, золотом вкриту й мачуха й сестра радо привітали. Дівчина розказала все, що їй трапилося в дорозі, а коли мачуха почула, як вона розбагатіла, зараз захотіла, щоб і другій дочці, поганій та лінивій, таке щастя досталось. Мусіла вона при криниці сидіти та прясти, а щоб веретено покривавилось, вона вколола собі палець і встромила руку в тернистий живопліт. Відтак кинула веретено до криниці і сама скочила за ним. Прокинулася на хорошій леваді, так як і тамта сестра й ішла далі тою ж дорогою. Коли прийшла до печі, знову закликав хліб: — „Ох, вибери мене, вибери, бо згорю. Я вже давно спечений”. Та ледащиця відповіла: „Немає в мене охоти чорнити рук” і пішла геть. Хутко прийшла до яблуні, а ця кликнула:

— „Ох, ізтряси мене, ізтряси мене, яблука вже всі доспіли”.

Вона відповіла:

— „Чого доброго впаде мені якесь на голову” — й пішла далі. Коли прийшла до Баби Зими, не боялася її, бо вже відала за її величезні зуби й найшлася в неї. Першого дня вона дбала, щоб бути пильною та слухала Баби Зими, думаючи про те золото, що їй подарує, другого дня стала лінивіша, третього ще більше, не хотілося їй і встати вранці. Не стелила вона ліжка Бабі Зимі й не трясла постелі, щоб аж піря летіло. Баба Зима хутко втомилася і вимовила їй службу. Ледащиця рада була, гадаючи, що оце впаде їй золотий дощ; Баба Зима запровадила її під ворота й коли вона там стояла, замісць золотого дощу, посипалась на неї чорна смола. „Це тобі нагорода за службу” сказала Зима й зачинила ворота. Прийшла ледащиця домів, вся у смолі, а півень на криниці побачивши її, запіяв:

„Ку-ку-рі-ку-ут! Наша „Смолюха” вже тут!”

Смола так і зосталася на дівчині, не далося її змити до кінця життя.

——o——