Кайдашева сімя̀/V
| ◀ IV | Кайдашева сімя̀ V |
VI ▶ |
|
Раз перед зеленими Святками Кайдаш послав Лаврона до млина. Лаврін запріг воли. Батько виніс с комори два мішки жита и поклав на віз. Мати дала Лавринові торбину с харчею.
— Ідь же, сину, до млина та не гайся. Тепер в млині незавізно; млива там небогато. До вечера змелеш и до дому вернесся.
Син рушив з двора, виіхав с села и поіхав понад Россю. Дорога йшла с крутоі гори та на гору, з гори та на гору над самою Россю. Млин був над самим Богуславом. Лаврін звернув на малий шлях в глибоку долину и виіхав до річки.
Молодий парубок сидів на возі и навіть не поганяв волів. Він задивився на річку, на зелені верби понад водою. Веселе сонце грало маревом над вербами, над водою, над камінням. Воли ліниво сунулись по дорозі. Лаврін дивився на річку и співав пісні.
За Россю під високою скелею блищав на сонці новий гарний панський млин, ввесь обтесаний, обмалёваний, як цяцька, с покрівлею з дощок, з двома вікнами, з білими стовпами, навіть з ганком. Четверо коліс неначе залюбки та заиграшки крутились на ясному сонці и сипали бризками на всі боки. Вода гула на лотоках, шуміла білою піною низче коліс, бризкала тихеньким туманом, в которому ніби грали в хрещика маленькі веселки.
На другому березі, проти самого майна, стояла друга скеля, неначе другий стовп воріт через Рось висунувшись з гори. Під скелею біліла смужка піску. Од скелі до скелі вилася гребля с тирасу, перервана серед Росі маленьким острівцем, на котрому було ніби накидано каміння купами. Весь острівець був укритий соковитим, товстим, як мизинці, чебриком, густим як щит. Чебрик стояв саме в цвіту, жовтів проти сонця, неначе шовкові жовті дорогі хустки. Гуси й качки вкривали весь острівець, сиділи на камінні, грали по воді и іх веселий крик сповняв горяче повітря, як срібні струни.
Лаврін приіхав до скелі. Колеса загрузли в пісок а далі пірнули в тарас и зашуміли по соломі на греблі.
Лаврін приіхав до млина, зніс з воза мішки, заіхав під верби, роспріг воли, поклав ім сіна, а сам ліг спати. Виспавшись добре в холодку, він скупався в Росі, пополуднав и пішов у млин. Мірошник уже набивав борошном ёго мішки.
На дворі починало вечоріти. Лаврін виніс на віз мішки и почав запрягати воли.
— Ший ставай, сивий! крикнув Лаврін на вола и штовхнув ёго під бік занозом. Віл ліниво піднявся и підставив під ярмо свою товсту з во́лом шию під ярмо.
Лаврін не встиг закласти заноза в ярмо и ненароком кинув очима за Рось. За Россю, коло скелі, на долині, вкритій зеленим житом, щось червоніло, як жар. Вечірне сонце залило долину косим промінням и зробило з густоі пшениці та жита ніби зелене блискуче скло, а серед того блискучого моря, щось червоніло проти сонця, неначе горів жар.— Де та квітка взялась на долині, та ще така червона, подумав Лаврін.
Коли дивиться він, та червона квітка сунеться межою по між зеленими колосками, неначе пливе по воді. С під квіток винирнула с колосків голова с чорними кісми и неначе поплила понад колосками. Лаврін углядів, що ту чорноволосу голову двічі обвивали жовтогорячі кісники, а за кісники були затикані цілі пучки червоного маку. Коли це разом з високого жита виплили плечі, в білій сорочці. За житом починалася риза низчоі пшениці. В пшениці ніби плила попід руки молода дівчина с сапою в руках. Лаврін задивився на неі и покинув запрягати другого вола. Дівчина прийшла до Росі, стала на плисковатому каміні и почала мити ноги. Лаврін вглядів іі чорні брови и знехотя задивився на ті брови.
Дівчина перейшла через греблю, ступила на місток на лотоках, сперлась на поренчата и задивилась не так на воду, як на свою вроду. До неі з води виглянуло іі лице, свіже, як ягода, с чорними бровами. В воді червоніли на голові нові кісники, червонів мак. Дівчина милувалась кісниками та червоним намистом на своій шиі.
Лаврін стояв під вербою недалечко од дівчини и дивився на неі. Сонце облило іі рожевим світом, грало на червоному намисті, на румяних щоках, на чорних бровах. Вона була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка як тополя, гарна як червона калина. Іі лице було довге з гладеньким лобом, з мяким підбороддям, с тонким носиком, на котрому був примітний малесенький горбичок. Все іі лице було ніби трохи здавляне з боків. Щоки трошки видавались у низу, як червонобокі яблучка. Губи виступали вперед и були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намалёвані веселі тонкі чорні брови, густі прегусті, як шовк, не тончі й не товщі на кінцях, од краю до краю однакові, ще й піднялись у гору веселками. Під бровами блищали темнокарі очі, як тернослив, на білих підсиняних білках. Іі смугловате лице все дихало румянцем, а чорні коси лежали над бровами, як праники.
Лаврін дивився на дівчину, як вона спустила на щоки довгі чорні віі, як вона потім обернулась боком, дивилась на воду, на скелі, а проти синёго неба блищав у бік іі чистий, рівний лоб, тоненький ніс, ніби виточений с кості.
— Ой дівчина ж, як рай, мов червона рожа, повита барвінком! подумав Лаврін, запрягаючи другого вола.Дівчина вирвала з верби гільку и кинула далеко на воду. Гілька сунулась по воді поволі, а далі побігла на лотоки, неначе з гори, и шубовснула під колесо. Дівчина засміялась и блиснула всіми білими зубами проти сонця, ніби двома низками перлів. Вона кинула очима на Лаврона задивилась на ёго й засоромилась, потім знялася з місця, як птиця та й побігла на пригорок.
Дівчина шугнула зозулею проз Лаврона, блиснула на ёго карими очима й повернула на шлях.
Лаврін почув, що вона ніби освітила всю ёго душу, освітила густу тінь під вербою якимсь сонцем и побігла на гору зіркою.
— И де ти, красо, вродилася! подумав Лаврін, с твоіми шовковими бровами: коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе й там упіймаю.
Лаврін махнув батогом на волів и, замісь того, щоб іхати до дому через греблю, повернув цабе, на пригорок за дівчиною.
Дорога од млина росходилась на три шляхи. Кругом було дуже густо сіл, и Лавронови дуже хотілось знати, з якого села та дівчина. Дівчина пішла середнім шляхом. Лаврін повернув за нею. Він поганяв воли и не міг одірвати очей од тонкого стану, загорнутого в горсет, од тонкоі загорілоі шиі. По обидва боки стояло високе жито, як дві зелені стіні. Дівчина йшла попід самою зеленою стіною, висмикувала з жита сині волошки и затикала за вуха. Лаврін догнав іі и зрівнявся з нею.
Вона глянула на ёго своіми темними очима, и ёму здалося, що на житі зійшло дві зірки.
— Добри-вечір тобі, дівчино! Чи далеко звідсіль до села? спитав Лаврін.
— До якого села тобі треба? спитала дівчина, и іі голос рознісся, неначе в житі затуркотала горлиця.
— До того села, звідкіля ти сама, спитав Лаврін.
— Не питай, бо швидко старий будеш, сказала дівчина и всміхнулась.
Проти зеленого жита знов блиснули іі білі зуби, як біла лелія. Вона задивилась на Лаврона.
Лаврін сидів на возі, спустивши ноги на вія, и махав батогом на волів. Ёго стан був рівний. С під соломяного бриля обведеного узькою чорною стяжкою, вилися роскішні біляві кучері, як лляні пачоси. Ёго довге румяне лице с прямим тонким носом, с повними червоними губами, світилося проти сонця, як повний гвоздик. Тонку шию обвивав каблучкою узький комір, весь облитий червоною та синёю заполочею. Сорочка влипла до повних плечей, до високих здорових грудей. Сині веселі очі на білявому лиці ще ясніще блищали й світилися, й красили румяні щоки.
Який гарний парубок, хоч и білявий, які в ёго веселі очі! подумала дівчина, поглядаючи скоса на Лаврона.
Дівчина пішла вперед. Лаврін погнав воли за нею. Ёму хотілось, щоб вона йшла, як можна тихіще, щоб надивитись на неі.
— Чого це ти так хопаєсся? спитав Лаврін.
— Щоб мати не лаяла, одказала дівчина.
— А деж ти була?
— Панські буряки полола за Россю, а це йду до дому, сказала дівчина и вже сміливіще глянула на Лаврона. Вона пішла тихіще, розмовляючи с парубком.
— Та скажи бо, дівчино, з якого ти села: чи з Бієвців, чи з Дешок?
— З Бієвців, сказала дівчина: а тобі нащо?
— А хіба не можна спитати! Як же тебе звуть?
— Мелашка. Оце, який ти цікавий.
— А як твого батька прозивають?
— Охрім Ба́лаш. Може хочеш знати, як и матір звуть? спитала дівчина и засміялась: а ти сам бієвський?
— Ні: я с Семигор. Мене звуть Лаврін Кайдашенко.
— А чого ж ти ідеш з борошном не в Семигори, та в Бієвці?
— Та це мене батько послав… сказав Лаврін та й не доказав.
Узька дорога йшла на гору и прорізувала високе жито до самого ліса. На горі було видко лісок. Дорога ховалась у лісок и знов зараз спускалася дуже круто в глибокий узький яр, весь закиданий густим лісом. Воли йшли лісом поволі. Лаврін не поганяв іх: він забув и про воли, й про мішки и тільки дивився на Мелашку.
В долині вже стояла під деревом густа тінь. Доріжка була така узька, що зелене гілля в горі сходилось до купи и закривало небо. Старі дуби й граби стояли в тіні стовпами, а на противній горі верхи дерева ще горіли на червоному вечірнёму сонці.
Мелашка йшла стежкою й плуталась між високою смілкою та дзвониками. Іі чорноволоса голова з маковим вінком здавалась квіткою між високою травою на окопі, між синіми дзвониками та червоною смілкою.Лаврін не зводив з дівчини очей. Вона чарувала ёго чорними бровами, як лісова русалка. Іі краса так засліпила ёго очі, так разом заманила серце, що вона ёму здавалась не дівчиною, а русалкою.
Мелашка заспівала пісні. Пішов гук по лісу и розлився по долині срібною луною.
Нема в Семигорах ні одноі такоі гарноі дівчини, подумав Лаврін; він скочив з воза, кинув воли и пішов стежкою поруч з Мелашкою. Дівчина липнула на ёго своіми очима, як блискавкою, почервоніла й спустила очі вниз.
Густа тінь під зеленим гіллям розлила якісь чари. Мелашка здалась ёму тепер вдвоє кращою. Червоний мак на голові зблід перед іі красою.
— Скажи міні, Мелашко, де ти живеш? Покажи міні твого батька хату.
В Мелашки так забилось серце, як птиця тріпається крилами в густому дереві.
— Наша хата край села, в яру, на Западинцях, сказала вона дуже тихо и зовсім спустила віі на щоки.
Воли тихо плентались дорогою. Лаврін мовчав и Мелашка мовчала. В лісі було тихо, як у хаті. Здається, ліс уже дрімав, засипав и тільки через сон дивився з гори освіченими верхами на заходяче над Богуславом сонце. На високому дубі, над самими головами парубка й дівчини затріпала крилами якась птиця. Вона злякала іх обох так, що вони аж кинулись, як спросоння.
— Мелашко! промовив Лаврін тихим голосом, як побачив я тебе над водою, то неначе с криниці погожоі води напився…
Мелашка засоромилась и дивилась в землю. Вона мовчала. Птиця на дереві затихла, и знов у лісі стало тихо, як у хаті.
— Твоя краса, твоі чорні брови, неначе моє здоровя. Як глянув я на тебе, то неначе набрався здоровля, знов почав Лаврін.
По дорозі проти іх йшла якась молодиця, спускаючись з гори. Лаврін замовк. Молодиця зійшла з гори в яр, минула іх, та все оглядалась на парубка та на дівчину.
Ліс кінчився на горі. За лісом починалось село, роскидане на горах, та в глибоких ярах. Лаврін сів на віз. Мелашка одійшла на бік и пішла попід тином. Вони поминули церкву, знов спустились с крутоі гори и повернули в узький, як рукав, яр. Лаврін поіхав за нею. Яр крутився гадюкою на всі боки. Хати були подекуди роскидані попід горами.— Оце наші Западинці, а ондечки біліє наша хата! сказала Мелашка, показуючи на одну маленьку хатину під самою крутою горою в кінці узькоі тісноі долини.
Хата була третя од кінця и стояла край вишневого садочка. Вона була мала, стара, аж похилилась на бік. Коло хати стреміли хлівці та повітка. Було по всему видно, що Балаш був чоловік убогий.
— Мелашко! я прийду до тебе на вашу улицю. Чи прийти, чи не треба? спитав Лаврін.
— Приходь, сказала Мелашка, але поспішай до дому, бо тебе батько лаятиме.
— А може ти вийдеш до млина завтра над вечір, під ту вербу, де я стояв з волами. Однак завтра неділя. Я одпрошуся в батька, або прийду, и батька не питаючись.
Мелашка йшла осторонь и мовчала. Вона думала.
— Чи прийдеш, Мелашко? бо я прийду, хоч би мене батько привязав.
— Прийду, ледві почув Лаврін од неі тихе слово.
Лаврін спинив воли и водив слідком за Мелашкою очима, доки вона ввійшла в свою хату. Тоді він повернув воли назад и поіхав до дому. З Бієвець до Семигір була простіща дорога, але Лаврін поіхав назад тим самим шляхом, кудою йшла Мелашка. Ёму здавалось, ніби дівчина погубила за своім слідом квітки та зорі.
Лаврін приіхав до дому аж о півночі. Батько напнув ёго мокрим рядном:
— Чого це ти так довго барився, неначе іздив з мішками у Крим?
— Та там у млині так завізно, що трудно було дотовпитись; мусів застоювати черги до самого вечора, одбріхувався Лаврін.
— А я думав, чи не поламав ти часом воза, говорив сердито батько.
Мелашка ввійшла в свою убогу хатину и стовпом стала. Доки вона йшла поруч з Лавроном, доти на неі неначе південне сонце світило; а як увійшла в хату, для неі неначе сонце впало з неба и разом стала темна ніч. Мати загадувала ій роботу; робота випадала з рук. Вона пішла в садок, стала під вишнями, схиливши голову, и для неі все здавалось, що вона йде зеленим гаєм поруч з Лавроном, и ніяк не перейде того гаю. От вона ніби сходить з гори, входить в темну долину, а з долини знов виходить на гору и знов поруч з Лавроном спускається в яр попід дубами, а Лаврін ніби дивиться на неі ясними веселими очима, та все говорить ніби соловейко щебече…
— Чи ти, дівко, сегодня здуріла, чи на тебе наслано! крикнула мати.
И зелений гай, и Лаврін, и ёго очі, — все разим счезло. Мелашка важко зітхнула и пішла в хату до роботи.
Другого дня, в неділю, Лаврін не міг діждати вечора. Ніколи ёму день не здавався таким довгим. Над вечір Лаврін накинув на плечі свитку, взяв у руки сопілку и пішов до млина. Ёму здавалось, що ёго туда несуть крила. Цілу дорогу то сопілка ёго грала, то пісня ніби сама співалась.
Лаврін прийшов до Росі. За високою скелею перед ним розгорнулась долина з вербами, гребля, Рось, млин над Россю. Вечірне сонце так як и вчора обливало роскішним огнем всю картину. Вода під колесами шуміла… Лаврін глянув на місток на лотоках. Мелашки не було, подивився під ту вербу, де він стояв возом, и там іі не було.
Понад Россю над самим берегом росли довгими рядами верби та лози. На одному каміні під вербою сиділа Мелашка. Лаврін углядів іі голову с цілим вінком квіток и впізнав іі здалека. Сопілка сама защебетала, як перепілка. Мелашка вгляділа Лаврона на греблі, встала с каміня и стала над водою, похиливши голову.
Лаврін перейшов через греблю и насилу проліз через густі верби та лози, переплетяні крученими паничами та ожиною.
— Добри-вечір, Мелашко! тихо промовив Лаврін, взявши іі за руку.
— Доброго-здоровя! обізвалась ще тихіще Мелашка, и іі очі стали повні сліз, як криниця води: я думала, що ти не прийдеш. Чого ти так опізнився? Чи тебе мати не пускала, чи батько сварився?
— Сядьмо, Мелашко, та поговоримо.
Вони сіли на довгому, як стіл, каміні. Сонце било на іх зза Росі и пронизувало зелені верби, кущі високоі осоки коло самого каміня в воді, високий кущ очерету з мохнатими китицями, що закривав іх од млина.
— Чого ти, Мелашко, така смутна? Брови твоі чорні й лице біле; де ж подівався румянець с твого лиця.
— Я цілу ніч спала — як не спала. Все ніби гуляла с тобою в зеленому гаю, та квітки рвала; все ніби дивилась на тебе — не надивилась, говорила с тобою — не наговорилась.Лаврін роспитував Мелашку про іі батька, матір, про сестер, та братів. Вона ёму росказала, що іі батько був бідний, що мати іі дуже любить и жалує, що в неі багато маленьких сестер та братів. Лаврін обняв іі тонкий стан, и вона схилила ёму на плече голову, заквічану маком, настурцями та мятою. На Лавронове лице похилились свіжі квітки маку, та пахуча мята и прохоложувала ёго горячу щоку, як холодна роса.
Мелашка роспитувала Лаврона про ёго батька, про село, про Семигорських дівчат. А води в Росі тихо плинули; лотоки гули, неначе десь далеко у лісі; тихо гойдалася осока та лататя на водяній бистрині коло каміня, неначе лист на тихому вітрі. Сонце сідало за Россю, за богуславським лісом. Жита ніби дрімали. А в молодих душах розгорювалась любов, як розгорюється сонце літнім ранком.
Вже сонце зовсім зайшло, и на дворі стало темніти. Мелашка встала.
— Чи це ти підеш уже до дому? спитав Лаврін.
— Боюся опізнитись. Міні дорога до дому через гай.
— То я тебе проведу, сказав Лаврін.
И вони обоє знялися с каміня и пішли між житами на гору. Лаврін провів Мелашку до села. Вже було видно хати. Треба було прощатись.
— Дівчино моя, краща од сонця! не маю сили одірватись од тебе. Де збірається ваша улиця? Йди до дому, а з дому виходь на улицю. Я там тебе ждатиму.
— Наша улиця збірається недалеко од церкви, під вербами, коло криниці. Але як ти вернесся до дому в ночі? Що тобі батько скаже?
— Вже про те не питай! Те буде, що Бог дасть.
Мелашка пішла до дому, а Лаврін пішов до криниці, де збіралася улиця.
На дворі смерклось. Під вербами, недалеко од криниці заворушились дівчата й хлопці. Лаврін стояв під вербою коло тину. Парубки вгляділи ёго, поздоровкались з ним и зараз примітили, що Лаврін був ім незнакомий.
— Що ти за чоловік? спитав Лаврона один парубок: ти, здається, не з нашого кутка… А чого це ти, вражий сину, ходиш до наших дівчат на нашу вулицю, нас не спитавшись?
Парубки обступили Лаврона кругом.
— Я не бієвський. Я прийшов в Бієвці недавно и шукаю собі роботи, обізвався Лаврін.— Ого-го! добрий робітник. Роботи не знайшов, а на улицю зараз дорогу знайшов! крикнув другий парубок.
— Коли хоч з нами гуляти, та до наших дівчат ходити, то став нам могорича, а то ми тобі киями покажемо дорогу з нашоі улиці.
Лаврін знав парубоцький звичай и повів усю парубочу ватагу в шинок. Він поставив ім могорич и вже в ладу з ними вернувся на улицю.
Мелашка швидко вибігла на улицю. Лаврін впізнав іі и одрізнився з нею од челяді. Вони стали осторонь під вербою коло тину, зза котрого виглядали широкі квітки соняшників. Лаврін прикрив Мелашчині плечі своєю свитою и обняв іі стан.
Зорі висипали на небі. Село заснуло. Дівчата співали та жартували с хлопцями. А Мелашка, як горлиця, горнулась до Лаврона; Лаврін, як орел, вкривав іі ніби крилами. Вже улиця розбіглась. На небі зійшла зірка, а Лаврін все стояв з Мелашкою и не мав сили одійти од неі.
— Коли ж ти прийдеш до мене? спитала Мелашка.
— Я до тебе готов що ночі ходити. Прощай, чорноброва! Прощай, моє ясне сонечко! Десь ти, моя мила, з рожі та з барвінку звита, що додержала мене до самого світа, сказав Лаврін.
— Коли я твій голос коло двору зачую, я зараз вилину до тебе, як з гаю зозуля, сказала Мелашка.
— Як я тебе за себе візьму, чи не будеш скучати в Семигорах? спитав Лаврін.
— Чого міні скучати с тобою? Коли ляжу спати, твоя тінь ніби в головах стоіть у мене. Я б прикрила твій слід листом, щоб ёго вітер не завіяв, сказала Мелашка. А може ти оце, підеш за ту дуброву та й занесеш на віки свою любу розмову, своі чорні брови…
— Не бійся, Мелашко! я тебе не покину. Після завтра виходь на улицю. Я прийду, хоч маю пропасти. Прощай, моя мила, краща од золота, краща од сонця, сказав Лаврін и поцілував Мелашку, неначе впік іі душу своіми горячими губами.
Лаврін прийшов до дому вже світом и ліг спати у повітці. Вже всі повставали, а Лаврона не було видно. Вже сонце високо підбилося в гору. Батько знайшов Лаврона в повітці и не міг добудитись.
— Десь Лаврін бродив цілу ніч, сказав Кайдаш жінці. Ходить коло роботи, як пяний, и походя-спить.
— На улиці гуляв; сказала Кайдашиха.Минув день, минула ніч, а на другу ніч Лаврін знов майнув у Бієвці темноі ночі при ясних зорях. Мелашка знов до ёго вийшла, як зоря зійшла, и знов простояла з ним ніч під вербою. Лаврін знов вернувся світом до дому, знов не виспався и так изнемігся, що без сорома казка, пішов по обіді в клуню, ліг у засторонку на соломі и спав до самого вечора.
— Занапастив себе парубок! бідкався Кайдаш: и де ти бродиш, де ти волочисся цілу ніч? питав Лаврона батько.
— Там, де й ви волочилися, як були парубком, сказав Лаврін.
Лаврін ходив у Бієвці до Мелашки через день и зовсім розледащів. Без Мелашки ёму став світ немилий. Ёму стала немила мати, став немилий батько, стало погане село. Як тільки настав вечір, як тільки висипали зорі на небі, ёго тягло в Бієвці. Він не зводив очей с тих гір та лісів за Россю, де стояли Бієвці.
— А що, жінко! настають жнива, а з нашого Лаврона не буде ніякоі роботи, говорив Кайдаш до жінки. Ходить по садку, неначе напившись отрути.
— То про мене нехай жениться. Треба ж ёго колись оженити. Але де ёго брати собі невістку в нашому селі, коли вже ось маємо одну сатану в хаті. В ціх Семигорах всі дівки стали, як чорти.
— То оженімо ёго будлі-де: хіба немає більше сіл на світі, сказав батько.
Мати пішла в садок, де під яблунею лежав Лаврін.
— Чого ти, сину, став такий смутний? чи в тебе що болить, чи ти, щось на думці маєш?
Лаврін мовчав, тільки рукою махнув. Ёго очі дивились в зелену гущавину з яблунь та черешень.
— Я оце говорила з батьком про тебе. Батько хоче тебе оженити. Посилай, сину, старостів до Катрі Головківни. Катра тиха дівчина й гарна, як калина процвітає.
— Правда, що процвітає: як макуха під лавкою. Нема міні в Семигорах парі.
— А до кого ж ти ходиш на улицю?
— Та я, мамо, хожу на улицю аж у Бієвці.
— Аж у Бієвці! крикнула мати и в долоні плеснула.
— В Бієвці, мамо. Там набачив я дівчину! Брови чорні, очі карі, любо подивитись; личко, як калина, а як гляне, засміється, в мене серце вяне.
— То про мене шли старостів и в Бієвці. Чия ж вона дочка?— Балашова. Іі звуть Мелашкою.
— Чи ти ж знаєш, що за люде ті Балаші? Чи ти знаєш Мелащині норови? Стережися, сину, щоб не взяв такоі, як Карпо.
— Як з нею не оженюся, то в Росі втоплюся, сказав Лаврін и одвернув лице од матері.
— Чи робоча ж вона? Чи має що за душею іі батько?
— А чом же. Балаш, здається, чоловік з достатками, але я в ёго скриню не лазив.
— То про мене посилай старостів и до Балашівни, а я з батьком поіду на розглядини, та подивлюся и на твою милу, и на іі батька.
Лаврін так и зробив, як ёму раяла мати: прибрався, причепурився, взяв двох старостів, та й пішов у Бієвці.
Балаш не сподівався так рано старостів до своєі дочки. Мелашці тільки що кінчався шіснайцятий рік. Наставали жнива. Мелашка була потрібна в господі, як робітниця. Балаш одказував старостам ні се ні те. Мелашка стояла коло печі и заливалась слёзами. Батько постеріг, чого Мелашка так пізно верталась з улиці, и згодився на заручини. Мелашка втерла слёзи рукавом и винесла старостам хустки.
В неділю Кайдаш с Кайдашихою збірались іхати в Бієвці на розглядини до Балаша. Лаврін, веселий та щасливий, запрягав воли.
— Чи гарна ж, сину, хата в твоєі Мелашки? питала мати в Лаврона.
— Ого-го! ще й яка гарна. Здається, и в цілому селі кращоі нема, говорив Лаврін, знаючи норови своєі матері.
— Чи добрі ж господарі Балаші. Чи мають худобу? питала мати.
— Та там такі робочі люде, що в нас у Семигорах и нема таких, хвалив Лаврін, бо ёму й справді Балаші здавались лучшими од усіх людей на світі.
— В Бієвцях мене знають: я варила обід у попа, як він видав заміж дочку. Я там у поповому дворі частувала всю громаду. О, там, моє серденько, є добрі господарі. В нас у Семигорах и справді таких нема, говорила Кайдашиха.
Кайдашиха наділа тонку сорочку, завязала гарною новою хусткою с торочками до самих пліч, понадівала всі хрести й дукачі, наділа нову юбку, нову білу свиту ще и в жовті чоботи вбулась.— Треба гарненько убратись: мене знають усі Бієвці, думала Кайдашиха и звеліла Лавронові намостити на возі високо сіна, щей рядном застлати.
Кайдашиха всілася на ввесь віз, Кайдаш сів спереду и поганяв воли. Лаврін ишов за возом. Кайдашиха проіхала коло шинку, де стояла купа чоловіків, гордо підняла голову и добридень людям не сказала.
— Ого-го! наша пані ікономша вилізла трохи не під небо! загомоніли чоловіки: видно, що іде на розглядини.
Кайдашиха виставила навмисне на показ громаді жовті нові сапянці. Сонце грало на чоботях. Сапянці жовтіли на всю улицю.
— Єй Богу, підняла свиту зумисне вище колін, та показує жовті сапянці, сміялись чоловіки, везе Кайдаш свою жінку, неначе на ярмарок на продаж.
Кайдаші переіхали Рось, виіхали на гору и въіхали в Бієвці. Кайдашиха обтерла білою хусточкою сапянці и гордо дивилась навкруги: дивітеся, мов, люде добрі, яка пані іде до вас у гості.
Вже вони въіхали в село. Чималі хати блищали між садами. Коло церкви стояла здорова хата з новими вікнами.
— Чи не тут живе Балаш? спитала в сина Кайдашиха.
— Ні, мамо, це дякова хата. Балаш живе трохи далі, сказав Лаврін, показуючи улицю, куди треба було повертати.
Віз повернув поза церквою. В одному садку біліла здорова хата з малёваними одвірками та дверима.
— Мабуть, це Балашова хата, говорила Кайдашиха.
— Ні, мамо. Балаш живе ген-ген на отому кутку, в яру, на Западинцях.
Вже вони минули село. Хат було видно дуже мало. Дорога спускалась с крутоі гори в глибокий яр. В яру подекуди біліли убогі хати, як овечки.
— Оце мамо й Западинці, сказав Лаврін и ёго очі весело заблищали.
Кайдашиха насупилась. На Западинцях невидно було ні однієі хозяйськоі, доброі хати.
— Куди ж ти оце везеш нас? Здається, ми вже й село минули спитала мати.
— Встаньте, мамо, з воза, бо тут гора дуже крута, сказав син.
Кайдашиха не встигла встати з воза. Воли розбіглись с крутого, як піч горба. Кайдаш скочив з вія, побіг за волами, спиняв іх, бив пужалном по мордах, але важкі воли не могли здержати воза. Віз пхав іх в зад, и вони поперли з усієі сили вниз. Кайдашиха вхопилась за полудрабки и трусилась, як у пропасниці. Віз натрапив колесами на горб й перекинувся. Кайдашиха викотилась з воза, як мяч. Сіно вкрило іі зверху. Воли потягли воза по долині.
— Тпру, сірий! тпру, моругий! бодай ти сказився, кричав Кайдаш и сам летів з гори з усієі сили, незгірше волів, а воли басували, як коні, задерши голови, та тільки рогами крутили.
— Оце завіз мене в Западинці, бодай вони пропали, кричала Кайдашиха на ввесь яр: трохи вязів не скрутила.
Кайдашиха вкачалась у сіно та в пил и тільки обтрушувалась. Сіно почеплялось до червоних торочок на голові, поналазило за комір, в пазуху, заплуталось в хрестах та в дукачах. Курява набилась ій у ніс, в вуха и навіть у рот. Вона росперезалась, витрушувала сіно с пазухи та прихкала, як кішка, що понюхала перцю. Полудрабок обшмульгав жовтий сапянець и зробив смугу через усю халяву и передок.
— А бодай ці Западинці були запались, як мала я в іх іхати, лаялась Кайдашиха, витягаючи сіно зза пазухи, висмикуючи ёго зза голови: оце заквічалась сіном, як вівця репяхами: каторжне сіно коле в спину, хоч спідницю скидай!
— Та тут хоч спідницю скинь та й по яру бігай! Ніхто не побачить, бо щось тут и хат не гурт видно, сказав Кайдаш.
Лаврін помостив на віз сіно, застлав рядном. Кайдашиха зовсім обчистилась, сіла на віз та все лаяла Западинці.
Поізд рушив далі. Яр закрутився на всі боки. Хат було видно все менче та менче. Хати були все бідніщі.
— Та й крутяться каторжні Западинці, аж голова в мене вже крутиться! гомоніла на возі Кайдашиха: де ж хата твоєі Мелашки? питала вона в Лаврона.
— Ото третя од кінця сказав син.
Високі, зовсім голі гори стояли по обидва боки, як стіни. Зверху було видно невеличку смужку синёго неба. В самому кінці було видно три убогі хатини.
— Оце завіз мене в якийсь улік. Це не Западинці, а якийсь чортів мішок! Сюди тільки чортам збіратись битись на вкулачки, а не господарям іздити. То це ті твоі здорові хати! Та тут мабуть живуть старці, а не господарі.
Віз підъіхав під ворота. Балашова хата була мала й стара, вона розсунулась, вигнула задвіркову стіну и ніби присіла на землю на одпочинок, як стара баба. На причілку хата була підперта двома стовпами, обмазаними білою глиною. Маленькі віконця ледви блищали.
Кайдашиха сиділа на возі и не хотіла злазити на землю. Вона зовсім розсердилась. Лаврін одчинив старі ворітечка. Вони заторохтіли в ёго руках, як кістки сухих ребер. Кайдаш погнав воли в ворота. Зза хати вибігла суха собака, як вівця, и зашавкотіла на гостей. С хати вибігло пятеро невеличких дітей, а за ними вийшла с хати Балашиха, в товстій сорочці, в убогій хустці на голові.
Кайдашиха сиділа на возі, як павич! Іі біла нова свита біліла як сніг а червона хустка та жовті чоботи аж блищали на ввесь двір.
Кайдаш и Лаврін поздоровкались з Балашихою. Зза Балашихи с сіней виглянула Мелашка, як квітка, блиснула чорними очима, пахнула румяним лицем и знов сховалась у хату, як зоря за хмару. У Лаврона зомліло серце.
— Просимо як найласкавіще до хати, промовила Балашиха й поклонилась Кайдашисі.
Кайдашиха була сердита на Западинці, аж сопла. Вона простягла с полудрабка жовті чоботи и показала іх Балашисі до самих колін.
С сіней вийшов Балаш, ще молодий чоловік, привитався до гостей, кланявся сватам и просив іх у хату.
Кайдашиха нахилила в низьких дверях голову и для неі здалося, що вона влазить у якусь скриню в дірочку. Хатні двері були ще низчі. Кайдашиха нагнулась и тільки що хотіла гордо підняти голову, та з усієі сили лусь тімям об одвірок!
Кайдашиха почула, що в неі на тімъі вискочила гуля. Вона вхопилась за тімя. Гуля заболіла так, неначе хто сунув у тімя роспеченим залізом. В Кайдашихи виступили слёзи на очах, защеміло коло серця, але вона мусіла мовчати й терпіти.
— Ой крикну! думала Кайдашиха: ой не видержу, заохаю! Оце сором! Ой вилаю в батька матір и Лаврона и цих поганих Балашів! думала вона и мусіла зуби сціпити, щоб не вилаяти Балашів.
Малі діти зареготались. Кайдашиха сціпила зуби и мовчки кляла в батька в матір и Бієвці, и балашову хату. Вона полапала рукою тімя, високий очіпок поламався й увігнувся. Кайдашиха стала шута, як безрога корова.
Балашиха попросила Кайдашиху за стіл. Кайдашиха глянула на убогу сімю, на убогу хату и не церемонилась; вона просто полізла за стіл и сіла на покуті, запишавшись та втеряючи губи хусточкою.
Хата була дуже низька. Маленькі віконці були ніби сліпі. Через старі шибки, вкриті зеленими та червоними плямами, невидно було навіть неба. Стара лежанка с каміння неначе присіла й розъіхалась. Каміння повитинались з неі, як сухі ребра в худоі шкапи. На полу в кутку стояла стара невеличка скриня. Стеля ввігнулась, а серед хати стояв тонкий побіляний стовп: він підперав сволок.
Кайдашиха гордим оком окинула хату и обернула голову до образів. Іі червона, високо завязана хустка на голові придавила коліна святій Варварі на чималому образі. Вона одсунулась од образа и сіла проти вікна.
Малі діти поставали серед хати и повитріщали на Кайдашиху оченята. Коло дітей терлась кішка, обстрижена од голови до самого хвоста. Кайдашиха глянула на дітей, глянула на чорнобриве Мелащине лице и трохи помякшала. Вона любила дітей.
— Чом ти Лавроне, не сказав, що в моіх сватів є маленькі діти. Ото який же ти! Я була б вам, діточки, привезла гостинця. В мене ж є й горішки, є мед и мак; була б спекла маковників. Ото Боже мій! бідкалась Кайдашиха.
Діти пороздявляли роти. Горішки й маковники залоскотали у іх ротиках. Вони дивились на богату тітку и все ждали, що спід іі поли от-от посипляться горішки, а с пазухи повискакують маковники.
— Оце Боже мій! не взяла дітям нічогісінько. Нате ж вам хоч по шажку.
Кайдашиха витягла с пазухи хусточку, розвязала узел и роздала дітям по шагу. Діти дивились на шага и не знали, що з ними робити.
— Чи можна, мамо, істи дзеню? спитала маленька дівчина и полизала язиком свою дзеню.
— Не бери, серце в рот, тхе! сказала Кайдашиха.
— Кака дзеня! як би маковників, сказав хлопчик. Мамо! хочу маковників, зарепетувала дівчинка.
— Які в тітки жовті ноги, неначе в нашоі зозулястоі курки, сказав голосно, але ніби про себе, старший хлопчик.
— Хто видав так говорити. Ось я тобі дам. Идіть собі гуляти на двір, сказала Балашиха и випровадила дітей с хати.
Балаш с Кайдашом посідали кінець стола и почали розмовляти про жито та пшеницю, про сіно та про ярину. Кайдашиха послала найстаршого хлопця до шинку по горілку.— Оце, Боже мій! гарні гості, та не знаю, чим вас и витати. Тепер петрівка, такий важкий час, бідкалась Балашиха.
— Адже ж, мамо, я принесла з ліса глечик суниць, вихопилась Мелашка: зварімо на полудень вареники с суниць та с полуниць.
— Одже ти, дочко, добре говориш, сказала Балашиха. Побіжи, вибери свіжих огірочків та й захожуйся коло вареників, а ми с свахою трошки поговоримо.
Мелашка завешталась по хаті, зняла с кілків ночови, винесла в сіни и пішла в хижку за борошном. Кайдашиха не зводила з неі очей. Мелашка була молоденька й невеличка на зріст, але проворна.
— Ну, невелика поміч буде міні с такоі невістки. Для неі ще б тільки на припічку кашу істи, думала Кайдашиха.
Хлопець приніс кварту горілки. Балашиха накраяла хліба. Балаш почастував гостей горілкою. Кайдаш вихилив чарку до дна, а Кайдашиха, по своєму звичаю, тільки губи вмочила и втерлась хусточкою. Вона взяла закусити шматочок хліба. Хліб був чорний, як земля, глевкий та несмачний. Кайдашиха через силу проковтнула шматочок. Хліб давив іі в горлі.
— Чи ці люде вбогі, чи Балашиха зовсім не господиня. Довго прийдеться міні вчити цю Мелашку, подумала Кайдашиха и важко зітхнула: коли б хоч не була така сатана, як Мотря. И в Мотрі не поганчі брови, а під тими бровами ціла купа лиха.
— Погана в вас в Бієвцях горілка, неначе сироватка с перцем, сказав Кайдаш, згадуючи ту чудову запіканку с червоним перцем, що він пив на розглядинах в Довбиша.
— Погана, бо иродів шинкар мішає з водою, промовив Балаш: бодай ёму смерть така, як оце горілка.
— Так тільки смердить горілкою, сказав Кайдаш.
Хозяін почастував Кайдашиху. Кайдашиха багато приказувала, а мало пила.
— Ну та й горда моя сваха! тільки полоще губи в чарці, подумала Балашиха.
Поки старі балакали та пили, Мелашка ростопила в печі и поліпила вареники. Кайдашиха не зводила з неі очей, та все скоса поглядала на чорні, неначе житні вареники на ситі.
Швидко й вареники поспіли. Балашиха одцідила іх на друшляк и подала на стіл.
— Вибачайте на цей раз, будьте ласкаві. До вареників нема меду, сказала хазяйка.— Та обійдемось, моє серденько, и без меду. Чи це житні, чи пшеничні вареники? спитала Кайдашиха.
— Та це в нас така пшениця вродила, сказала хозяйка: не пшениця, а якась мішаниця з житом.
Кайдашиха полизала вареники, виіла полуниці, а тісто покинула на полумиску.
Полуднуючи, свахи зговорились, щоб зараз після Петра в першу неділю справити весілля. Лаврін пішов з Мелашкою у садок и не міг з нею наговоритись.
— Як би батько не оддав мене за тебе, то я б сама собі смерть заподіяла, говорила Мелашка до Лаврона.
— Чи не буде, Мелашко, тобі скучно за Бієвцями, спитав Лаврін.
— Там міні буде веселенько, де ти будеш зо мною, моє серденько, сказала Мелашка.
Балашиха вийшла и покликала Лаврона й Мелашку полуднувати. Балаш почастував іх с своіх рук и налив чарку Кайдашисі. Кайдашиха взяла чарку в руки и, хоч була сердита, але таки не вдержалась и роспустила на всю хату мед своім язиком: будь же, дочко, здорова, як риба; гожа, як рожа; весела, як весна; робоча, як бджола; а багата, як свята земля! Дай тобі, Боже, спішно робити; щоб твоі думки були повні, як криниця водою, щоб твоя річ була тиха та багата, як нива колосом. Дай вам, Боже, и з роси и з води; нехай ваше житя буде між солодкими медами, між пахучими квітками.
Кайдашиха таки випила чарку, хоч и скривилась, як середа на пятницю. Мелашчина краса таки розвязала іі язика и витягла з ёго меду цілого пів уліка.
Кайдаші над вечір роспрощались з новими сватами и поіхали до дому.
— Горді наші свати, нема що казати, сказала Балашиха: не знаю, чи добре тобі, дочко, буде в цієі чепуристоі свекрухи, промовила вона до Мелашки.
Не швидкою ходою потяглися Кайдашеві воли вздовж Западинців. Кайдашиха сиділа високо на возі и вже поховала своі жовті сапянці, прикривши іх свитою. Лаврін йшов осторонь коло воза.
— Ой поганяй швидче воли! крикнула Кайдашиха на чоловіка. Коли б завидна вилізти с цего каторжного вуліка. Буду памятати, коли іздила на ці Западинці. Не заманите мене сюди й калачем. Поробили двері, нічого сказати. Мало собі голови не знесла, а на очіпку зробила собі правдиві Западинці.
— За те ж, мамо, в вас на голові мабуть набігли цілі Семигори. Чи велика, мамо моргуля на голові? спитав насмішкувато Лаврін.
— Моргуля! Твоя теща правдива моргуля: Хліба не вміє доброго спекти. Набралася лиха, поки вивчила багачку Мотрю, а за цією невісткою наберуся три копи лиха ще й з верхом. Мотря пригнала в двір стрижену ягницю, а твоя Мелашка, мабуть, прижене оту стрижену кішку.
Кайдашиха лаялась, та все подивлялась на бік, чи не вглядить де знакомих людей. Ій здавалось, що проти неі назустріч вийде вся бієвська громада з головою.
— Поганяй бо швидче! може забіжу на часок до попаді, та хоч пополудную гаразд, та напюся наливки. Я в тутешнёі попаді, як у себе вдома.
Воли виіхали в гору. Коло попового двора Кайдашиха встала и пішла в двір.
— Та не баріться, мамо, не залежуйтесь довго на пухових подушках! гукнув матері вслід Лаврін.
— Гляди лиш! побачимо, яких пухових подушок навезе твоя Мелашка, обізвалась Кайдашиха, обтераючи хусткою чоботи.
— Хоч між дровами, аби с чорними бровами! сказав Лаврін: хоч під лавкою, аби з гарною панянкою.
— Побачиш! краси на тарільці не краять. Чорними бровами не напєсся й не наісися, сказала Кайдашиха и пішла в двір.
— И на чортового батька ій здались ті попаді! Хочеться ж дражнити попових собак! бубонів собі під ніс Кайдаш.
Вже сонце зайшло, вже на дворі смерклось, а Кайдашиха сиділа та щебетала в попаді. Воли стояли, похиливши голови. Лаврін сперся на тин и думу думав. Кайдаш заснув, простягнувшись на возі.
Забрехали собаки в дворі. Кайдашиха вийшла с хати, весела, неначе прийшла с церкви.
— От хто мене витав! то не так як Балашиха. И Господи! не знали, де й посадити мене. Поіла мене матушка и чаєм, и горілкою, и наливкою, хвалилася Кайдашиха и тим трохи примирилась з гидкими Западинцями.
Через тиждень Лаврін повінчався з Мелашкою и привіз іі в батькову хату.