Кайдашева сімя̀/IV
| ◀ III | Кайдашева сімя̀ IV |
V ▶ |
|
Настало літо. Почалися жнива; почалася в полі робота. Кайдашиха ще раніше будила невістку гнати до череди та варити обід, та все докоряла невістці.
— Вставай, невістко, та подій ті корови та вівці, що од батька нагнала, говорила Кайдашиха.
— Од батька я не нагнала, та и в вас небагато корів застала, говорила Мотря.
Сімя літом мало сиділа в хаті, менче стало колотнечі. За гарячою роботою в полі не було часу сваритись. Кайдаші вижали свій хліб и стали заробляти в пана за сніп. Мотря жала дуже швидко и заробила с Карпом більше кіп, ніж Кайдаш с Кайдашихою.
В осени Мотря обродинилась. Кайдаш справив ҳрестини. Карпо ще більше ніби виріс сам в своіх очах. Він ходив кругом стола с пляшкою в руках, та все частував гостей. Він тепер вважав себе, як правдивого господаря, у всёму рівного батькові. В ёму десь узялась повага до самого себе. Батько був дуже радий онукові и обіцяв на хрестинах приробити для Карпа хату через сіні. Мале дитя наче трохи помирило свекруху з невісткою. Кайдашиха припадала коло свого онука, як коло своєі дитини, вчила невістку, як дитину купати, як сповивати и знов заговорила до невістки солодким голосом. Мотря ненавиділа того облесливого голосу, але стала ласкавіща до свекрухи. Поки вона слабувала після дитини, Кайдашиха стала для неі в великій пригоді. Але не так сталося, як дитина почала підростати. Кайдашиха тішилася онуком, колихала ёго, гойдала, а Мотря мусила робити всю важку роботу за себе й за свекруху.
Карпо й Мотря, заробивши літом собі хліба, вже знали, що вони ідять свій хліб, а не батьківський. В стіжках стояло жито й пшениця, до котрого вони приклали більше праці, ніж батько та мати. В скрині в Кайдашихи лежало полотно, в котрому може третя нитка була напрядена Кайдашиҳою. Карпові та Мотрі стало ще важче дивитись в батьківські руки. Батькове та материне око давило іх, як важкий камінь. Лихо в хаті тільки затихло й притаілось, як гадина зімою. Весняне тепло кинули на ту гадину попереду молодиці. И гадина підвела голову, засичала на всю Кайдашеву хату, на все подвіря.
Після Покрови Кайдашиха витягла с скрині два сувоі полотна: один сувой давніщий, товстого та недобре вбіляного полотна, а другий — тонкого гарного, напряденого вдвох з Мотрею. Кайдашиха покраяла товсте полотно на сорочки для старого Кайдаша, для Карпа, Лаврона й Мотрі, а собі одрізала тонкого полотна на три сорочки и зараз сховала сувой в скриню.
— А міні, мамо, не одріжете тонкого полотна хоч на одну сорочку на празники? спитала Мотря, насилу здержуючи голос.
— Мене товста сорочка ріже в тіло, а ти, Мотре, ще молода: носи тим часом товсті сорочки, сказала Кайдашиха.
— А ви думаєте, мене товста сорочка не ріже в тіло?
— Та бач, дочко, ти не ходиш до панів, а мене пани й попи просять варити обіди, кличуть до себе в покоі вечеряти, ще й у покоях кладуть спати и подушки під боки стелять. Як же таки міні йти між такі люде в товстій сорочці.
— Хоч міні пани й не стелять під боки пухових подушок, але ж и я пряла на тонке полотно, може більше од вас, сказала Мотря.
— От и більше! що лаялась, то й справді більше. Не звикай до тонких сорочок, бо ще хто ёго зна, як буде тобі на своєму хазяйстві, сказала Кайдашиха.— Як уже там буде, а гірше не буде, як у вас. Колиб хоч одну тонку сорочку одкраяли на святки. Чи вже я в вас и того не заробила?
— Оце причепилась причепа! Про мене бери все полотно та й закутайся в ёго з головою. Так уже настирилась міні, що вже й не знаю, як од тебе одчепитись, сказала Кайдашиха.
Мотря одвернулась до вікна и вперве заплакала од того часу, як переступила через свекрів поріг. Вона почула, що свекруха обіжає іі в тому, в чому вона поклала багато праці своіх рук. Вона втерла крадькома слёзи рукавом.
Мотря взяла одкраяне для неі полотно и швиргонула ёго на лаву. Довго лежало воно на лаві, надувшись, неначе сердилось на невістку. Мотря достала с скрині червоноі та синёі заполочі и вже над вечір сіла вишивати рукави квітами. Квітки виходили здорові та лапаті, неначе вона вишивала іх на мішку або на рядні. Мотря плюнула, покинула шити роскішний хміль и тільки подекуди поцяцькувала рукави пружками та маленькими зірками.
Пошила Мотря сорочку, випрала й наділа. Товсте полотно синіло, як буз. Вона глянула в дзеркало и для неі здалося, що при такій сорочці в неі лице почорніло й брови стали нетакі гарні.
— Була я в батька, було моє личко біленьке й брови чорненькі, а в свекора личко моє змарніло, й брови полиняли, подумала Мотря, роздивляючись на себе в дзеркалі. Иззість свекруха, люта змія, мій вік молоденький.
Свекруха пішла до шинку та на підпитку судила свою невістку на все село, що невістка ледаща, не хоче діла робити, що вона нічим не догодить невістці: що справить, то все для неі погане, та дешеве, та не до лиця.
Молоді молодиці все часто переказували Мотрі, як іі судить у корчмі свекруха.
— Потривай же, свекрухо: не буду я більше для твоєі панськоі шкури тонкого полотна прясти, подумала Мотря, и с того часу вона стала прясти починки собі окроми та ховати в свою скриню.
— Навіщо, ти, Мотре, ховаєш починки в свою скриню? спитала Кайдашиха.
— На те що треба; не буду ж іх істи, одрубала Мотря.
— А може й поіси, хто тебе знає, сказала Кайдашиха.
— Не бійтесь, не понесу в шинок, не пропю и не буду на підпитку вас судити, як ви мене судите.— Що ж ти з ними думаєш робити? спитала мати.
— Помотаю на мотовило, осную та вироблю собі тонкого полотна на сорочки. Може й під моі боки хтось постеле подушки…
Кайдашиха догадалась, до чого воно йдеться, и трохи стревожилась. Вона пряла ліниво, а Мотря дуже пильнувала коло гребіня. Вона боялась, щоб Мотря не випряла всего прядива.
— То це ти думаєш збіратись на своє господарство моім прядивом? спитала Кайдашиха.
— Прядиво таке ваше, як и моє. Хіба я не брала конопель, не мочила, не била на бительні, не терла на терлиці, може більше од вас?
Кайдашиха замовкла. Для неі здалося, що невістка того не зробить, а тільки мститься над нею за товсті сорочки.
Одначе одного дня по обіді, Мотря витягла с своєі скрині десять товстих починків, взяла мотовило и хотіла мотати. Кайдашиха побачила, що то не жарти, и спахнула полумям.
— Чи ти жартуєш, молодице, чи зо мною дражнисся? спитала в Мотрі свекруха.
— В мене нема жартів, сказала Мотря, махаючи мотовилом, котре гойдалось в іі руках и черкалось об сволок.
Кайдашиха обідилась. Мотря не мала іі не тільки за матір, але навіть за господиню в хаті, ще й сама хотіла стати господинею.
— Дай сюди мотовило! Це не твоє, а моє. Принеси од свого батька та й мотай на ёму про мене своі жили, крикнула Кайдашиха и вхопила рукою мотовило.
— Ба не дам, бо й міні треба, одказала Мотря, не випускаючи з рук мотовила.
— Дай сюди, кажу тобі! крикнула на всю хату Кайдашиха, люта од злости: я сама зараз буду мотати.
— Ба не дам! В вас нема чого мотати, бо ви нічого не напряли, крикнула й собі на всю хату Мотря и вхопила за мотовило обома руками.
— Геть собі ик нечистій матері! Дай мотовило, кажу тобі! зарепетувала Кайдашиха вже не своім голосом и вхопила мотовило обома руками ще й потягла до себе.
— Ба не дам! Хіба будемо битись, чи що? крикнула Мотря и сіпнула до себе мотовило.
— Дай!
— Ба не дам!— Дай, кажу тобі!
— Ба не дам!
Молодиці підняли страшний гвалт. Чоловіки позбігались у хату. Ім здалося, що молодиці бються. Серед хати стояли свекруха й невістка и сіпали кожна до себе мотовило. Обидві були злі, в обох очі блищали, як жар. Починок качався далі. Старий Кайдаш, Карпо й Лаврін повитріщали на молодиць очі, не знаючи, од чого скоілась між ними така сварка. Свекруха й невістка так розмотувались, що не примітили чоловіків.
— Дай сюди, бо як пхну, то й ноги задереш, кричала Кайдашиха и сіпала до себе мотовило.
— Одчепіться, бо й я вмію пхатись, кричала Мотря и тягла до себе мотовило.
— Чи ви подуріли сёгодня, чи показились, сказав Кайдаш, чи в хрещика граєтесь? Покиньте мотовило!
Молодиці ёго не слухали и тягались по хаті з мотовилом.
— Та це вони, мабуть, в Ворона граються, обізвався насмішкувато Лаврін.
— Це добра играшка! Мотре! покинь мотовило, бо як ухоплю кочергу то побю тобі руки.
Кайдаш ухопив кочергу й замірився на молодиць; вони ёго ніби й не бачили и все кричали та лаялись. Старий Кайдаш постив, бо тоді була пятниця. Він був голодний та сердитий. Жіночий крик дражнив ёго.
— Покиньте мотовило, бо так и впечу обох по спині кочергою, крикнув він на всю хату.
Молодиці стояли бліді, як смерть, и од злости ледві дихали. Вони вже не мали сили самі покинути те мотовило. Кайдаш кинув з усієі сили об землю кочергою, вихопив з іх рук мотовило и поторощав ёго на цурпалочки. Свекруха й невістка розійшлися на бік.
— Чого ви лаєтесь? Чого ви сваритесь? почав Кайдаш. Господи! сёгодня свята пятниця, а вони тебе, як на злість, тільки до гріха доводять. На що тобі, Мотре, те мотовило?
— Буду своі починки мотати. Одначе в вас доброі сорочки не заслужиш, сказала Мотря.
— Вона хоче прясти собі на полотно, нарізно од нас, сказала Кайдашиха, ледві дишучи.
— На що тобі прясти нарізно? Чи тобі хто полотна не дає, чи що? спитав Кайдаш у Мотрі.
— Хочу прясти, бо маю право, сказала Мотря.— Ставте, тату, скоріще хату через сіни, обізвався Карпо.
— Ти б лучче свою жінку трохи приборкав, щоб не так високо літала, сказав батько.
— Хіба моя жінка курка, щоб я крила обборкав, сказав Карпо.
— Карпе! не дратуй мене! коли хочеш, щоб и в тебе була ціла чуприна.
— Далеко вам до моєі чуприни! обізвався Карпо.
— Ти думаєш, що в мене руки не доросли до твоєі чуприни? крикнув батько.
— Мабуть уже переросли… Мати обіжає жінку, а ви мене, сказав Карпо.
— Хто ж тебе обіжає? Хіба я тобі істи не даю! крикнув батько.
— А хіба ж ви міні дали коли хоч копійку в руки. Я роблю, а ви гроші в свою скриню ховаєте.
— На що тобі гроші! хіба хочеш іх пропити! сказав батько.
— А хоч би й пропити? Яке вам до того діло? сказав Карпо.
— То ти мене будеш на старість учити! кричав старий Кайдаш, блідий як смерть; та все приступав до Карпа.
— Тату! не лізьте! я роблю и маю право на своє добро. Одділіть нас.
— Та ти через свою дурну жінку будеш міні цвікати таке в вічі! Чого ти, бісова дочко, гризесся з матірю! крикнув старий Кайдаш, махаючи поламаним мотовилом: чи ти хочеш бути найстаршою в хаті, чи що? чи ти хочеш щоб мати була тобі за наймичку? Я тобі полічу ребра оцим мотовилом.
Кайдаш махнув на Мотрю мотовилом и зачепив іі по руці.
Між батьком и Мотрею став Карпо, неначе з землі виріс.
— Тату! не бийте Мотрі, крикнув він: яке право ви маєте бити мою жінку?
— А чом же вона не слухає матері та тільки збиває бучу в моій хаті.
— Ба не Мотря винна, а мати. Мати всю важку роботу скидає на Мотрю, а сама тільки походеньки та посиденьки справляє.
— То це ти таке говориш про свою матір! крикнув Кайдаш.
— То це ти міні колиш очі через свою жінку! крикнула Кайдашиха, приступаючи до Карпа з другого боку: от чого я діждалась на старість од своіх дітей!— Як ти смієш так говорити на свою матір! грізно крикнув Кайдаш и приступив на ступінь близче до Карпа.
— Тату! не наближайтесь, говорив спокійно але грізно Карпо, стоячи стовпом на одному місці.
— Через твою жінку, через оте ледащо, та я буду на старість таке лихо терпіти, крикнула аж запищала Кайдашиха и вдарила кулаком об кулак під самим носом у Карпа.
Карпо навіть не одхилив голови и не мигнув очима. Він тільки витріщив іх ще більше, так що вони стали зовсім круглі.
— Я побю на тобі оце мотовило на трісочки, як ти не впиниш своєі жінки, крикнув Кайдаш, приступивши до Карпа ще ближче.
Карпо не оступився й не похилився и тільки зблід та грізно поглядав на батька.
— Тату! оступіться! не вводьте мене в гріх, сказав Карпо.
Кайдаш з Кайдашихою то приступали до Карпа, то оступались, як хвилі бють в скелистий берег, та знов одходять од ёго. Карпо стояв, як скеля. Дуже дражливий старий Кайдаш росходився, кинувся на Карпа с кулаками и штовхнув ёго рукою в груди. Карпо зблід як смерть, а тонкі губи, міцно здавляні, стали зовсім білі, як полотно.
— Тату! не бийтесь! ледві промовив Карпо.
Кайдаш, блідий, с темними блискучими очима, знов кинувся на Карпа.
— Тату! візьміть лучче сокиру та за одним разом зарубайте мене, промовив Карпо, ледві дишачи; він почув, що вся кров налилась в ёго голову, заливала ёму вуха, очі; він почув, що в ёго вухах задзвеніло й зашуміло й зашелестіло, а в очах все в хаті почало крутитись.
— Не лізь, бо задушу, иродова душе! крикнув Карпо, кинувся, як звір, на батька и штовхнув ёго обома кулаками в груди.
Старий Кайдаш, як стояв так и впав навзнак, аж ноги задер. Поламані шматки мотовила випали з ёго рук и вдарились в грубу.
Кайдашиха, Мотря й Лаврін крикнули в один голос. Лаврін з матірю кинувся обороняти старого батька и заступив ёго собою. Карпо оступився на два ступіні до стола и знов став неповорушно, як скеля, блідий, як крейда. Ёго темні очі погасли и ніби померли, а волося на голові піднялося и стирчало, як у іжака. Мотря злякалась, що за іі мотовило син побив батька.Лаврін з матірю підвели батька и посадили на лаві. Кайдаш не говорив ні слова и тільки стогнав. Він не стільки забився об діл, як стревожився. Неповага од сина й сором перед своіми дітьми, и гнів, и злість, все злилось докупи в ёго душі, запекло ёго в грудях так, що ёму здавалось, ніби Карпо вбив ёго на смерть.
— Нема в тебе Бога в серці! Не дурно ж ти до церкви не ходиш, через силу вимовив Кайдаш, та все стогнав.
Кайдашиха почала голосно плакати. У Лаврона брови насупились. Він був готовий кинутись на Карпа и обірвати ёму волосся на голові. Одна Мотря спокійно сіла на лаві, згорнула руки и дивилась то на піч, то під піч.
В Карпа кров почала одходити од очей. Вже перед ним перестав крутитись світ. Він узяв шапку и вийшов с хати.
— Це все через тебе, невісточко! промовила Кайдашиха и вдарила до Мотрі кулаком об кулак.
— Може через мене, а може й через вас, спокійно промовила Мотря дивлячись під піч.
— Цур вам, пек вам! поставлю вам хату через сіни, та про мене там хоч голови собі поскручуйте, сказав Кайдаш.
— Та попереду зробіть міні й матері двоє мотовил, спокійненько промовила Мотря.
— Бодай тобі добра не було с твоім мотовилом. Через твоє мотовило син побив батька. Ой світе мій! Не дадуть діти своєю смертю вмерти, бідкалась Кайдашиха: хоч зараз вибірайся до сусід с своєі хати.
Сумний зімний вечір заглянув через вікна в хату. Густі діди стали по кутках и навіяли, як бліда та сумна смерть, покій на роздражняну, розгнівану сімю. Молодиці замовкли та тільки важко здихали. На лаві сидів старий Кайдаші, сидів мовчки и собі важко здихав, підперши голову долонею и спершись ліктем на коліно. На ёго широкому блідому лобі, на ёго спущених віках літала глибока, важка туга, літав сором, перемішаний з жалем. Він не ів цілий день. Ёго тягло за печінки, нудило в животі. Він накинув на себе свиту, надів шапку, та й пішов до шинку поминати святу пятницю та запивати сором.
Карпо вийшов с хати в одній сорочці. Він пішов и став за повіткою під грушею. Свіжий первий сніг укрив гори и долини, ніби тонким дорогим полотном. Все небо було вкрите густими хмарами, як молошним туманом. Карпо дивився на голі білі гори, що зовсім зливалися з білим небом в вечерній имглі так, що не можна було розібрати, де кінчались гори, де починалось небо. Він дивився на чорний довгий ряд гір, котрі чорніли од густого дубового ліса, неначе обкутані чорним сукном, и він нічого того не бачив. Вся ёго душа десь заховалась глибоко сама в собі; він ніби здеревенів од тієі страшноі подіі, котру недавно вчинив. Мягкий перший холод ніби протверезив Карпа. З ёго голови почав виходити якийсь чад, и він потроху почав примічати хати, гори, ліс; він примітив, як батько вийшов з двору, пішов шляхом поза ставком на греблю, ввійшов у шинок; як в шинку в вікні заблищав огонь. Він примітив купку чоловіків, котра чорніла й ворушилась коло шинку на білому снігу. И все те він бачив неначе десь у воді, одкинуте зверху од високого берега, або десь на дні неглибокоі прозороі річки.
Холод почав проймати Карпа. Він почув, що ёго тіло дрижить од голови до самих пальців на ногах, що в ёго голова горить ніби огнем. Він повернувся на місці и зачепив головою гільку груші, вкриту снігом. Сніг, як пух, посипався на ёго голову, на плечі, на голу шию, за пазуху. Тоді тільки він опамятувався, набрав у руки снігу, приклав до голови и тихою ходою пішов у хату.
В хаті було тихо й сумно: ніхто не говорив ні слова, тільки огонь палав та тріщав у печі и здавався однією живою веселою истотою в мертвій хаті. Вже в хаті и світло погасло, а Кайдаш сидів у шинку, пив с кумом горілку и там заночував.
На другий день перед обідом Кайдаш увійшов у хату и вніс двоє нових мотовил.
— Нате вам дві мотовилі, та про мене очі повиколюйте собі, сказав Кайдаш, кидаючи мотовила на лаву.
Мотря весело глянула на мотовила, зараз по обіді витягла с своєі скрині починки и почала мотати. Нове мотовило аж гуло в іі руках и в ряди-годи черкалось об сволок, об стелю. Ні один цар не махав с такою втіхою скипетром, як Мотря своім мотовилом. Вона почула в собі дух господині, самостійноі господині. Свекруху брала злість. Для неі невістчине мотовило гуло, неначе кусливі джмілі кругом іі голови.
— Пропадуть моі конопельки! подумала Кайдашиха: похоплива невісточка попряде іх собі на полотно поперед мене, подумала Кайдашиха.
А невістка помотала починки, полічила чисниці та пасми, скинула півміток з мотовила и сховала в свою скриню.— Ховай, невісточко, в свою скриню, що запірвеш. Швидко сховала все наше добро, ще й нас убгаєш у свою скриню, промовила свекруха.
— Не бійтесь! такого добра не сховаю, а як би вас знайшла у своій скрині, то ще б и надвір викинула, сказала невістка.
Другого дня Мотря позбірала своі й Карпові сорочки и намочила в лузі.
— Чом же ти не забрала та не помочила всіх сорочок? спитала мати.
— Тим що вас усіх більше обперати не буду. Періть собі сами; адже ж маєте.
— На що ж той захід на два рази? Хіба ще мало гармидеру в хаті? Нащо ту наляпуєш зайвий раз у хаті? сказала Кайдашиха.
Мотря не слухала матері. Вона пооджимала своі сорочки, другого дня одзолила, попрала й покачала. Кайдашиха мусіла захожуватись сама коло своіх сорочок. Вона вже й не говорила про те чоловікові, тим що боялась колотнечі. Вона думала, що все те якось перетреться, перемнеться, та й так минеться. Але воно таки не минулось.
Кайдашиха старілась и стала ще ласкавійша. Уперта Мотря дражнила іі своєю непокірливостю и ніколи не спускала ні одним словом. Кайдашиха чеплялась до невістки и накривали іі мокрим рядном за кожну провину.
Раз Мотря спекла хліб. Хліб не вдався. Вона подала ёго на стіл до борщу; хліб вийшов липкий з закалцем на два пальці. На біду й борщ вийшов недобрий.
— Недобрий борщ, сказав Лаврін.
— Але й хліб спекла, хоч коника ліпи! сказала сердито Кайдашиха.
— Аж у горлі давить, обізвався й собі старий Кайдаш.
Як на лихо Лаврін, жартуючи, взяв та й зліпив з мякушки коника, поставив ёго на столі ще й хвоста задер ёму в гору.
Мотря глянула на коника та й скипіла, неначе хто линув на неі окропом. Вона лучче витерпіла б лайку, ніж смішки.
— Лаяли, били, а це вже знущаються надо мною, крикнула Мотря и кинула об стіл ложкою.
— Чого ж кидаєш ложкою нам усім у вічі; чести не знаєш, чи що? сказав старий Кайдаш.
— Коли хочеш сердитись, то сердься, а не кидай на святий хліб ложкою, обізвався вперве грізно на свою жінку Карпо: позабризкувала стравою усім очі. Щось ти справді вже дуже розібралась.
— То варіть та печіть собі сами. Я нічим вам не вгожу, сказала Мотря, одійшовши до печі.
— Як би ти була наймичка, то ти б собі одійшла од нас, а ми пекли б та варили сами собі, сказав Кайдаш.
— Будете ви й так сами пекти й варити, подумала Мотря и задумала на другий день варити обід тільки для себе та для Карпа.
Другого дня Мотря встала дуже рано, сіла собі прясти, потім затопила в печі, знайшла два невеличкі горщечки и приставила в одному борщ, а в другому кашу, як раз стільки, скільки було треба на дві душі. Вона задумала й вечеряти с Карпом окрома.
Кайдашиха спала собі гарненько на печі та викачувалась. Полумя тріщало в печі, окріп булькотів, а вона протягалась на печі в теплій постелі, думаючи, що невістка варить обід на всіх. Вже стало розвиднюватись. Кайдашиха злізла с печі, глянула в піч и вглянула двоє маленьких горнят.
— Що це ти, Мотре, вариш в тих горнятах? спитала вона.
— Борщ та кашу, одказала Мотря.
— На що ж ти приставила страву в таких маленьких горнятках? Сёгодня ж не пятниця: и батько буде обідати.
— Буде обідати, як ви наварите, бо я на вас усіх не буду більше варити. Я вам нічим не догожу. Варіть собі сами, одначе ви вчились в панів.
На дворі вже світало. Сімя обідала рано, а Кайдашисі прийшлось тільки що захожуватись коло сирих буряків та коло капусти.
— Ой Господи милосердний! Мабуть ти наважила звести мене с світа, крикнула Кайдашиха, що це ти витворяєш?
— Те, що бачите.
— Приставляй у більшому горшку борщ!
— Навіщо! мій борщ уже докіпає, сказала Мотря спокійно, але насмішкувато.
Кайдашисі прийшлось самій приставляти другий борщ та другу кашу.
Зійшло сонце. Мотря покликала Карпа обідати и поставила на стіл борщ. Сам Карпо здивувався.
— Що це ти, Мотре, вигадуєш? ти хочеш знов розсердити батька, сказав Карпо.— Сідай та іж! розносився з батьком. Батькові наварить борщу мати, а я більше не буду варити на всіх.
Карпо не знав, чи сідати за стіл, чи ні.
Кайдашиха наробила крику на всю хату, на все подвіря. В хату вбіг Кайдаш, а за ним Лаврін.
— Подивись, що твоя невісточка витворяє! крикнула Кайдашиха, вихопивши с печі мале горня с кашою.
Старий Кайдаш витріщив очі на горня, и не знав, до чого воно йдеться.
— Глянь! що це таке! сказала Кайдашиха, тикаючи під самий ніс Кайдашові горня з кашею.
— Каша. Що ж воно, як не каша, сказав Кайдаш. Він не доглядався, в якому там горшку зварили кашу.
— Подивись лишень, в якому горшку приставила твоя невісточка оцю кашу, сказала Кайдашиха.
— В щербатому б-то, чи що, сказав Кайдаш.
— В щербатому… А чи стане цієі каші на всіх? спитала Кайдашиха, сердита, що Кайдаш не розуміє діла.
— Чорт вашого батька знає, в якому там горшку ви приставляєте кашу. Бийтесь собі у двох, а мене не мішайте, сказав Кайдаш, сердитий на жінок.
— Та це твоя невісточка зварила обід тільки для себе та для Карпа. Вона хоче обідати окроми, сказала Кайдашиха.
— Та нехай про мене обідає й сама ще й роспережеться; сказав Кайдаш. Нехай про мене ззість оцю кашу з горшком…
Старий Кайдаш памятав мотовило. В ёго й досі щеміла спина.
— Я вже не знаю, що це далі буде. Візьму та й піду в комірники. Чом ти, Омельку, нічого не скажеш отій сатані!
Омелько боявся, щоб не прийшлось через ту кашу вдруге задерти ноги до гори, и мовчав.
— Коли ти нічого не кажеш, то я сама викидаю отой обід свиням, сказала Кайлашиха и швиргонула горщок с кашою в помийницю. Горщик гепнув у шаплик. Помиі бризнули на стіну и облили іі потеками до самоі полиці.
Мотря закипіла гнівом аж зверетенилась.
— Коли ви викидаєте мою страву в помийницю, то я не буду істи вашого хліба. Ваш хліб давить мене отут у горлі, як важкий камінь. Нате вам и цей борщ, що я наварила, та про мене оддайте ёго собакам.Люта, як огонь, Мотря вхопила с стола миску з борщом и кинула іі під ноги свекрусі. Миска розлетілась на черепки; картопля покотилась аж під припічок.
— Пху на вас! плюнув старий Кайдаш на розлитий борщ и пішов у повітку робити воза.
— Пху! плюнув и собі Карпо та й вийшов с хати.
Лаврін присів и жартовливо плюнув на самісіньку копичку буряків та квасолі та й собі пішов с хати.
В хаті зостались самі молодиці. Кайдашиха стояла коло печі над розбитою мискою, як камяна. Мотря стояла коло стола, як деревяний стовп и дивилась на широкі потекі на стіні коло помийниці.
В хаті було тихо, тільки в печі на жару шкварчала ринка з вишкварками так сердито та голосно, неначе кричало десять бабів разом, побравшись за коси. Сало шипіло, як змія, булькотало, кувікало, як свиня в тину, геготало, як гуска, гавкало як собака, пищало, скреготало, а далі ніби завило: гвалт, гвалт, гвалт! Ринка, вся промочена салом, спахнула полумям. Сало загуло й підняло здоровий огняний язик, лизнуло челюсти и загуло вітром в комині.
Кайдашиха обернулась, глянула на огняне море в челюстях, вихопила с печі ринку и накрила іі ганчіркою. Ринка погасла а по хаті пішов такий чад, такий смердячий дим, що Кайдашиха закашляла и заприхала губами. Погасивши ринку, вона крикнула на Мотрю:
— Візьми ж віник та підмети, коли напаскудила своім борщем серед хати, або про мене, сховай оте добро в свою скриню.
Мотря взяла віник и згорнула черепки, буряки та картоплю до помийниці и укинула в помийницю.
— Зварила обід для свиней; хто вже хто, а свині тобі сегодня подякують за хліб за сіль, сказала Кайдашиха.
Мотря мовчала тільки зуби сціпила. Вона вхопила кожух, накинула на себе та й побігла до своєі матері.
— Дайте, мамо, пообідати, сказала вона Довбишці.
— А чом же ти не пообідала дома, спитала мати.
— В мене свекруха люта змія: ходить по хаті, — полумям на мене дише, а з носа гонить дим кужілем. На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне; а як гляне, то од іі очей молоко кисне.
— Кажи, дочко свекрові, щоб вас одділив, а то ви колись с свекрухою спалите хату, сказала Довбишка, насипаючи в миску борщу.Колотнеча в Кайдашевій хаті не переставала. Кайдашиха не говорила з Мотрею по три дні, хоч Мотря вже не сміла варити собі обід окроми. За кожну нікчемну річ вони піднімали в хаті лайку. Стара Кайдашиха дуже любила свого онука, колихала ёго, цілувала, пестила. Мотря не давала ій дитини и одгоняла іі од колиски. Тільки в ночі, тоді як Мотря спала міцним сном, Кайдашиха вставала до дитини, забавляла, як воно плакало, та годувала ёго молоком.
Кайдаш побачив, що справді треба одділити дітей. Він боявся Карпа. Карпо, побивши батька, забув про те и ні кришки не жалкував, неначе він побив якого небудь парубка в шинку.
В Кайдаша в повітці лежало чимало деревні. Деревня була закопана в землю и так присипана трісками та кострицею, що іі зовсім не було знать. То була деревня, нарубана в панському лісі зараз після визвоління людей од панщини. Семигори належали до одного великого польского пана, але в тім краю ще всі памятали, що ті села недавно були непанщанні: в іх жили вольні козаки. Ще не вмер в народі переказ про те, як ёго пани записали в панщину, як забрали в козаків землю, стави, сади в лісах, и навіть ліс. Народ, почувши про волю, кинувся валками в ночи в ліс, рубав деревню, одбивався киями та сокирами од панських лісовиків. Люде багато наховали собі деревні в соломі, в погребах, закопували в землю, на грядках и садили зверху цибулю, та часник, доки не минув на селі струс.
Кайдаш прикупив трохи колодок и почав у повітці тесати слупи, крокви та сволоки. Тільки почалася на дворі весна, він закопав слупи. Мотря посіяла на тому місці пшеницю. Пшениця зійшла: то був знак, що місце для хати було чисте.
Кайдаш с Карпом закидав стіни, вишив покрівлю, а Мотря валькувала стіни. Стара Кайдашиха не поклала своіми руками ні одного валька глини.
Настало літо. Хату освятили. Карпо й Мотря перейшли у свою хату. Мотря вимазала чисто хату й тільки половину сіней, неначе шнурком одміряла. Вона мазала сіни та все голосно співала:
|
Колиб міні Господь поміг Молодій невістці. |
Мотря співала на злість свекрусі, голосно на всі сіни. Двері були одчиняні. Кайдашиха зачинила двері с притиском, а Мотря ще голосніще гукала: „заставила б стару суку халяндри скакати!..“
Карпо з Лавроном перенесли Мотрину скриню в нову хату.
Мотря сіла на скрині й промовила: тепер я кругом пані! Вона гордо сиділа на своій скрині, як цар на престолі.
— Як же, Карпе, тепер буде в нас з господарством. Чи тільки Мотря одділить своі горшки, чи й ти думаєш одділитись с худобою та с полем.
— Лучче, тату, зовсім одділитись с худобою и полем, сказав Карпо.
— Гляди, щоб навпісля не жалкував. Ми робили в гурт однією худобою, а ти знаєш, що в гурті каша істься, а гуща дітей не розгонить.
— И вже, тату, нас гуща давно розігнала. Як уже буде, так и буде. Одділіть мене с худобою и с полем. Буду плакати на себе, а не на вас.
— То ти й свій тік закладеш? У нас грунт такий тісний.
— Та вже де небудь притулюся хоч у куточку, сказав Карпо.
И батько мусив одділити синові господарство: дав ёму пару волів, воза, борону и мусів виділити частину поля.
Мотря с того часу у своій хаті ніби на світ народилась. В свекрушину хату вона ніколи й не заглядала.