Кайдашева сімя̀/III

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку


III.

Після другоі Пречистоі Карпо повінчався з Мотрею. Чотирі дні грали музики, чотирі дні пили и гуляли гості: два дні гуляли в Довбиша; на третій день Карпо з музиками пішов до Довбишів и привів до себе попід руку Довбишку за те, що догляділа Мотриноі чести. Цілий день гуляли приданки в Кайдаша, а четвертого дня знов пішли до Довбиша. Чотирі дні пив старий Кайдаш. Два дні після весіля в ёго голові неначе джмелі гули, а в роті ніби жиди ночували. Тільки пятого дня, в четвер настав у Кайдаша зовсім будень.

В четвер ранесенько, тільки що почало на світ благословитись, Кайдашиха прокинулась и збудила невістку.

— Мотре! вставай, моя дитино, затопи в печі, та як будеш роскладати дрова, то поклади на двох полінах переклад, та вибирай, моє серденько, товстенький переклад, щоб дрова швидче розгорілись. А як приставиш окріп, то піди видій корову та оджени вівці до череди.

Мотря прокинулась и через сон насилу розслухала, що говорила свекруха. Для неі чудно було, що свекруха вчить іі роскладати дрова в печі, неначе іі и того мати не вивчила. Мотря встала, роспалила в печі и приставила чавун з водою.

— Піди ж, моя доню, видій корівку. я трохи ще полежу. Чогось я не здужаю. Так у мене болять ноги. Ох, ох, ох! застогнала на печі Кайдашиха, укриваючись рядном.

В хаті ще всі спали. Мотря пішла видоіла корову, процідила на цідилок молоко и погнала до череди. Вертається вона в хату, а свекруха спить на печі, аж хропе.

— Чи одігнала до череди? спитала с просоня Кайдашиха прокинувшись. Візьми ж, моє серце, начисть картоплі на борщ та накриши буряків, а я ось зараз встану та покажу тобі, як борщ накладати.

Мотря заходилась чистити картоплю, а Кайдашиха знов зосну охала на печі и встала тоді, як на дворі зовсім розвиднілось. Вона вмилась, стала перед образами и довго молилась, доки Мотря не наклала в горщик картоплі, буряків та капусти. Свекруха хрестилась, а скоса все поглядала на невістчині руки. Розумна Мотря й собі спід лоба поглядала на свекруху и постерегла той косий погляд.

Кайдашиха помолилась Богу и почала знов навчати невістку, як наливати борщ, як затовкувати, коли вкидати сало. Вона стояла над душею в Мотрі, як осавула на панщині, а сама не бралась и за холодну воду.

— Як приставиш до печі борщ та кашу, то вимети хату та накришиш сала на вишкварки до каші, знов порядкувала Кайдашиха, згорнувши руки, а далі знов полізла на піч, заохала и знов лягла одпочивати.

Мотрі стало легче, що свекрушині очі не слідять за іі руками, але чом оце свекруха не береться до роботи? подумала вона.

Кайдашиха була зовсім здорова и дурила свою невістку. Вона була рада, що взяла в свою хату добру робітницю и почала залежуватись. В печі зашкверчав горщик.

— Мотре! крикнула вже не дуже солодким голосом свекруха с печі: чом бо ти не глядиш страви? Адже ж як збіжить сало, то борщ прийдеться хоч собакам вилити.

Мотря замітала сіни. Вона кинула об землю віником и побігла до печі. — Як би я могла розірватись на двоє, то я б и сіни мела и коло печі стояла, промовила Мотря неласкавим голосом.

В хату перегодя ввійшов Кайдаш с синами и звелів подавати обід. Мотря подавала обід на стіл, а мати сиділа за столом неначе в гостях.

— Борщ зварила добре, а каша вийшла трохи рідка, сказала Кайдашиха и почала знов навчати Мотрю. Мотря тільки очі спускала до долу.

По обіді Мотря почала мити горшки та миски. Вона взяла ніж и почала вишкрібати вінці старого засалянаго горшка. Горщик запищав під ножем, як цуциня.

— Не шкреби, дочко, ножем, бо в мене неначе хто в голові буряки скромадить, сказала Кайдашиха.

— А як же ёго шкребти, щоб не було чуть! не видержала Мотря и підняла свій твердий голос.

— Не дуже дави ножем, моє серденько любе, то горщик не буде скавучати, як собака, що завязла в тину.

Мотря замовкла и кинула ніж на лаву. Ніж задзвенів. Свекруха тільки скоса поглянула и трохи постерегла Мотрині норови.

По обіді Кайдашиха загадала невістці насіяти борошна, а потім вчинити діжу, а сама знов полізла на піч спати, а виспавшись встала и пішла до сусіди в гості. Мотря задумалась, соваючи ситом по сійцях, перекладених вподовж ночовок. Вона догадалась, що іі свекруха лінива, и що під іі солодкими річами криється гіркий полинь. Але Мотря була не с таківських щоб комусь покорятись.

Другого дня Кайдашиха знов збудила рано невістку, а сама вкрилась з головою на печі й заохала. Мотря вже не йняла віри тому оханню. Вона зварила обід, замісила діжу. Роботи було богато. Невістка вешталась, як муха в окропі, скрізь вспигала, а свекруха, вставши с печі, тільки хату вимела, ще й сміття покинула зараз за порогом. Мотря вже сердито поглядала на свекруху и насилу здержувала свого язика. Виплескала вона хліб, посажала в піч и подала на стіл обід. Борщ вийшов недобрий. Свекруха тільки ложку вмочила й не іла борщу.

— Недобрий, дочко, сёгодня зварила борщ. Мабуть и сёгодня сало збігло, сказала Кайдашиха.

— Бо ви, мамо, не дуже помагали міні варити, а в мене не десять рук, а тільки дві, одрізала Мотря.

— Хто видав так говорити матері, сказала Кайдашиха навчаючим голосом: коли не вмієш гаразд, то треба вчитись. И я не вміла, але пани вивчили мене на ікономіі.

— Я, хвалити Бога, панщини не робила и в панів не вчилась, знов одрубала Мотря.

Кайдашиха замовкла и прикусила язика. Вона догадалась, що Мотря ій не мовчатиме.

Прийшла субота. Роботи було ще більше. Кайдашиха тільки хату замела тай сіла собі коло вікна старі сорочки латати. Мотря підмазала стіни, обмазала комин, грубу, припічок. Кайдашиха прийшла до комина, заклала руки за спину, нахилила голову до комина и роздивлялась, чи добре невістка помазала.

— Помаж, моя дитино, комин ще раз. Як мажеш, то не крути дуже віхтем, а так, моє серденько, дрібненько, та дрібненько попереду вздовж, а потім впоперек, отак, отак, отак! а то, бач, скрізь віхті знать, сказала Кайдашиха и покрутила рукою и так, и так. Мотря глянула на комин, а комин був добре обмазаний и тільки де не де було знать віхоть.

— Матері було все вгодиш, а вам не потрапиш угодити, несміливо обізвалась невістка.

— Я, серце, бувала в світах, и знаю, як що робиться. Я було як мажу панські покоі, то неначе вималюю. А ти, серденько, як будеш мене слухати, та будеш пильнувати, то й собі навчисся, сказала Кайдашиха та й знов сіла коло вікна шити, ще й пісні затягла.

— Чи ти, стара, здуріла на старість, чи що? обізвався Кайдаш. Сёгодня субота, а вона пісні затягла.

Кайдашиха замовкла. Ій було сором невістки.

Минув тиждень. Кайдашиха перестала звати Мотрю серденьком и вже орудувала нею, як наймичкою. Вона просто приказувала ій робити роботу, третёго тижня вже почала на невістку кричати, а далі й докоряти. Мотря насилу вдержувала язика и тільки поглядала на свекруху сердитим оком.

Настала пилипівка. Потяглися довгі, як море, ночі. Молодиці на селі почали вставати вдосвіта прясти.

— Мотре! кричала с печі Кайдашиха: вставай прясти. Чи ти не чуєш? Вже треті півні проспівали, а ти спиш. Треба прясти на полотно. Мотре! Чи ти спиш?

Мотря встала, засвітила світло, роспалила в челюстях тріски и сіла коло печі прясти. Карпо й Лаврін повставали и стали коло припічка ногами мяти коноплі, а Кайдашиха вкрилась з головою и знов заснула. Вже Мотря напряла пів починка и почала приставляти до печі обід, як Кайдашиха злізла с печі и сіла за гребінь. Вже на дворі стало світати. Мотря стала оджимати сорочки з відмоки, а Кайдашиха навіть хати не вимела.

Діло ніби горіло в Мотриних руках. Вона оджимала плаття и разом поралась коло печі. Кайдашиха разів зо два одсунула горщик од жару, вимішала кашу, а хати все таки не замела. Мотрю взяла злість. Не буду замітати хати, подумала вона: а ну, чи вимете свекруха.

Вже сіли за обід, а хата була незаметена.

— Чом це ти, Мотре, хати й досі не замела, сказала Кайдашиха: чи ти хочеш, щоб з нас люде сміялись?

Мотря натомилась коло роботи. Іі взяла злість. Вона вилила з ночовок у помийницю луг и так кинула ночовками на ослін, що вони поскобзнулись и полетіли на землю.

— Легеньку руку маєш! легенько ставиш, невістко! крикнула Кайдашиха на Мотрю: одні ночови маємо, а ти й ті розбий.

— Як розібю, то купите другі, одрубала Мотря.

Кайдашиха побачила, що невістка сердиться на неі. Іі саму взяла злість.

Прийшов вечір, а в хаті було сміття мало не по кісточки. Кайдашиха стала й собі оджимати сорочки, а хати не замела.

— Чому це в нас и досі хата неметена? спитав Карпо, увійшовши в хату.

— Бо твою жінку сёгодня перело́ги напали, сказала вже сердито Кайдашиха.

— Не знаю, кого напали перемоги, ледві обізвалась Мотря и так скрутила сорочку в руках, що вона чавкнула, ніби закричала, а бризки хлюпнули Кайдашисі в вічі.

— Якого це ти нечистого так ляпаєш? Ще мало сміття в хаті, то нехай буде грязь, крикнула Кайдашиха. Чом ти своій жінці нічого не скажеш? сказала Кайдашиха до Карпа, хіба ти не бачиш, що вона мене не слухає та діла не робить.

— А це хіба ж не діло? не в піжмурки гуляю, крикнула й собі Мотря.

— Чому ти, Мотре, й досі не замела хати? промовив Карпо до жінки.

Не замела, бо гуляю од самоі півночі. Ось уже и рук и ніг не чую, так натанцювалась, промовила Мотря.

— Та чого це ти кричиш, як на батька! крикнула Кайдашиха: міні вух не позакладало: чую.

— Я на батька не кричала ніколи, а в вас мусиш кричати, коли робиш на всю сімю сама.

— А хіба ж ти робиш сама? спитала Кайдашиха.

— А хто ж міні помагає, коли хата й досі не заметена, крикнула Мотря.

— Чого це, ти, Мотре, кричиш на матір. Мати тебе не наводить на злий розум, а на добрий, обізвався Карпо.

— Мала розум, а в вас, мабуть, оце згубила, сказала через губи Мотря, міцно здавивши своі тонкі губи. Вона оджимала так здорово, що аж намисто брязкало, и гойдались дукачі.

Мотря поскладала плаття на коромисло и пішла прати на ставок. В хаті стало тихо. Кайдашиха взяла віника и вимела хату й сіни.

— Ти, Карпе, не потурай своій жінці, а то вона мене не слухає, ще й лає. Вона мене зовсім не має за матір. Що с того що вона робоча, коли хата три дні стоіть неметена?

— Не три дні бо, а тільки один день, сказав Карпо.

— Так, сину, так! тягни руку за жінкою, а матері не можна буде далі в своій хаті й слова промовити. Мотря молода, то нехай робить, а я вже стара, підтопталась. Міні можна й одпочити. А ти жінці не потурай, бо вона й над тобою далі коверзуватиме.

Карпо узяв шапку та скоріще с хати. Ёму було жаль жінки, жаль и матері.

Поки Мотря прала сорочки, Кайдашиха затопила в печі й приставила вечерю. Вже смерком прийшла Мотря с сорочками и склала іх на лаві. По хаті пішов холод та сирість. Свекруха поралась коло печі мовчки. Невістка достала с полиці хліб та сіль и сіла полуднувати. Вона кинула оком на діл: хата була заметена.

— Не буде моя невістка покірна та слухняна, думала Кайдашиха, стоячи коло печі: не одпочину я на старість од роботи. И Кайдашиха важко зітхнула. Мотря зрозуміла те важке здихання, як докір собі.

Чоловіки посходились у хату и сіли за стіл. Мотря кинулась насипати галушки в миску. — Геть! крикнула Кайдашиха: сама зумію насипати. Не ти напартолила. Сідай, та запихайся!

Мотря одійшла на бік, згорнула руки й собі зітхнула.

— Чого це ви гризетесь? обізвався старий Кайдаш: чи вже не помиритесь коло однієі печі? Ти бо, Мотре, повинна таки поважати матір, бо мати старша в хаті, почав навчати старий батько: треба ж комусь порядкувати в хаті та лад давати. Дасть Бог, прироблю через сіни хату, тоді будеш собі господинею, але в гурті все таки лучче жити…

Всі вечеряли мовчки. Мотря стала коло мисника, мов укопана. Вона не сіла вечеряти.

— Годі тобі, дочко, гніватись, знов почав батько, сідай та вечеряй, бо ти натомилась.

Мотря стояла коло мисника й з місця не рушила, та все дивилась у піч, де тлів жар у попелі, неначе хотіла розвеселити своі очі веселим огнем. Всі встали зза стола, подякували Богові та Кайдашисі, а Мотря все стояла на одному місці, як сирота в чужій сімъі. Карпо сів на лаві и насупив своі рудоваті брови. Між бровами було знать два зморшки, в котрих чорніла густа тінь.

В хаті стало тихо, як в усі. — Керосинова невеличка лампа без скла блищала на столі. Старий Кайдаш, Кайдашиха й Лаврін стали перед образами и почали молитись Богу, а Карпо все сидів на лаві, а Мотря все стояла коло мисника. Світло погасло. Карпо и Мотря полягали спати, помолившись в темряві. Мотря чула, що на іі душу лягло щось важке, але ні одна слёза не виступила на іі очах.

Другого дня вранці Мотря замітала сіни. Чує вона, Кайдашиха говорить на дворі з якоюсь жінкою, та все про неі. Мотря виглянула крадьком с сіней: Кайдашиха стояла, спершись на ворота, а проти неі за ворітьма стояла іі кума, голова проти голови, неначе вони цілувались. Кайдашиха почала говорити тихо, але так тихо, що було чуть на все подвіря.

— От мабуть Довбиші надавали за Мотрею всякого добра, говорила кума: ще й ти, кумо, забагатієш за невісткою.

— Де там, моє серденько! Я думала, що такі багатирі наженуть міні повний двір волів та коров, а вони пригнали одну дурну вівцю, та ще й попереду вовну обстригли. Щось моя невістка не одчиняє при міні своєі скрині; мабуть тим, що порожня.

— Чи робоча твоя невістка? спитала кума: чи тямить хоч трохи в господарстві?

— Хліб істи добре тямить, сказала Кайдашиха. Я думала, що ті багатирі вміють добре спекти, зварити. Але міні довелось всему вчити невістку. Та то, моє серденько, моя невістка незугарна тобі ні спекти, ні зварити, ні прясти, ні шити. Оце, як сама не догляну, то напартолить такого борщу, що й собаки не ідять, як помаже комин, то всі віхті знать. А вже лаятись та мене не слухати, мабуть, учив іі сам Довбиш разом з Довбишкою. Я скажу слово, а вона десять. А вже що лінива, то й сказати не можна. Вранці буджу, буджу, кричу, кричу, а вона вивернеться на полу, здорова як кобила, та тільки сопе…

— Од кобили чую! крикнула Мотря, висунувши голову с сіней: ще й одноі сорочки міні не справили, а судите на все село.

Кайдашиха замовкла й не знала, де очі діти. Кума десь ділась, неначе крізь землю провалилась.

Мотря поралась в хаті й разу не глянула на свекруху. Вона вибрала сорочки з жлукта, пішла на ставок прати и прийшла до дому аж у вечері.

— Потрівай же, свекрухо! говорила голосно Мотря сама до себе, розвішуючи сорочки по тину: будеш ти в мене циганськоі халяндри скакати, а не я в тебе.

На другий день вдосвіта Кайдашиха закричала с печі на Мотрю.

— Мотре! вставай уже прясти! Мотре! чи ти чуєш?

Мотря прокинулась, але не обзивалась.

— Мотре! вже треті півні співали! Вставай та роскладай в печі тріски.

— Ох, ох, ох! застогнала Мотря достоту таким жалібним голосом, як стогнала Кайдашиха: так у мене болять крижі, що я и с постелі не встану.

Кайдашиха впізнала Мотрину кумедію й розсердилась.

— Чого це ти дражнисся зо мною? Ти думаєш, що мене піддуриш? Годі тобі брехні справляти. Вставай та в печі ростоплюй.

— Мамо! годі вам спати! вставайте та в печі ростоплюйте, крикнула й собі Мотря с полу, и я трошки покачаюсь.

— Оце довелось на старість терпіти таку напасть од своіх дітей, промовила Кайдашиха: Карпе! штовхни під бік свою жінку, нехай устає до роботи.

В хаті всі спали аж хропли.

— Як би я була кобила, то я б давно встала. Нехай вам кобили прядуть та варять.

Кайдашиха прикусила язика, але іі розбірала злість.

— Чи ти здуріла сёгодня, чи наважила мене с світа звести. Омельку! крикнула Кайдашиха на свого чоловіка: чи ти чуєш, що витворяє твоя невістка.

Старий Кайдаш лежав на лаві до гори лицем и важко дихав. Він з вечера таки добре випив у шинку и спав, як убитий. Жіночий крик, гострі жіночі голоси стревожили ёго, и він почав кричати через сон диким чудним голосом. Ёму приснилось, що в хату серед ночі вбігла коза с червоними очима, з огнем у роті, освітила огнем хату, вхопила в передні лапи кочергу и почала поратись коло печі та все кламцала до ёго червоними огняними зубами. Ёму стало страшно: кров кинулась в ёго груди, в голову, здавила в грудях, в горлі. Він хотів підвести руку та перехреститись, руки стали, неначе залізні. А коза все крутилась коло печі, и далі почала танцювати, висолопивши язика на пів аршина. Вона махала роспеченою кочергою над ёго лицем. Искри сипались с кочерги, падали на ёго груди. С тих искор ставало здорове каміння и давило ёго зверху. Дивиться Кайдаш на ту козу, а вона все росте та росте й виросла під саму стелю. С кози стала кобила з здоровою, як ночови, головою, с страшними червоними очима, з огняним язиком. Те страхіття зареготалось на всю хату, и на ёго голові виросли роги, а спід губи висунулась борода до самого долу. Кобила росла на всю хату, достала до ёго головою, налягла на ёго зверху тай почала душити. Двері одчинились и в хату ввійшла свята пятниця, з роспущеними косами, з золотим вінцем на голові, в широкій одежі с червоного та жовтого огню. Кайдаш закричав не своім голосом. Він хотів устати, але не міг и поворушитись. Ёму здавалось, що ёго тіло стало залізне. Сини поперекидались, повскакували с постелі и кинулись до батька. Мотря й Кайдашиха перестали сваритись и собі повставали. Карпо будив батька, а батько ніяк не міг прокинутись и все стогнав та кричав, неначе він топився у воді. Карпо перекинув батька на бік, и він тільки тоді прокинувся й опамятувався.

— Тату! чого це ви так кричите? мабуть вам щось страшне приснилось, питав батька Карпо.

Кайдаш підвівся, сів на лаві и довго протерав очі. Страшний сон перелякав ёго. Він устав з лави, почав молитись Богу перед образами. Ёму все здавалось, що ёго карає свята пятниця за те, що він не додержував посту в пятниці и в вечері в шинку напивався горілки.

Такий несподіваний випадок завязав рот свекрусі й невістці. Вони обидві кинулись до роботи, але Мотря не вимітала хати та все поглядала скоса на свекруху. Свекруха так само поглядала то на віник, то на невістку, а далі витягла с скрині сорочку и сіла коло вікна шити. Мотря одімкнула свою скриню, витягла стару сорочку и собі сіла латати коло другого вікна.

Обід докіпав у печі. Борщ, приставляний до жару, дув бульки и клекотів вряди-годи, неначе хто в ёму ляпав ложкою. Хата стояла неметена. Свекруха глянула на невістку спід лоба и промовила:

— Чого це ти, Мотре, сіла шити? хіба ти не бачиш, що в печі обід недоварений, а хата стоіть и досі неметена.

— Та вже ж бачу, не повилазили, обізвалась Мотря, затягуючи нитку в вушко.

— Гляди лиш, щоб тобі и справді не повилазили. Сядеш собі шити по обіді, як упораєсся.

— Ох, ох! так у мене чогось болить спина, так ниють руки, почала Мотря тонесеньким голосом передражнюючи свекруху.

— Дражнись, дражнись! сказала свекруха. Кидай сорочку та вимітай хату, кажу тобі. Я хазяйка в хаті, а не ти. Роби те, що тобі приказують.

— А я вам, мамо, не наймичка. Я и в своєі матері не була наймичкою. Коли пішлось на колотнечу, то нам треба робити діло по половині. Поганяти и в мене стало б хисту, аби було кого.

— Не видумуй чорт-зна чого. Як була я в панів, то робила за двох таких як ти: варила обід на дванайцять душ, а ти й на пять душ не попнесся.

— Робили, бо над вами пан з нагайкою стояв.

— Коли хоч, то я й над тобою стану з нагайкою. Цить, а то як візьму кочергу, то й зуби визбіраєш, крикнула Кайдашиха и скочила з місця.

— Ви міні не рідна мати, не давали зубів, не маєте права й вибивати. В коцюби два кінці: один по міні, другий по вас.

— Карпе! чи ти чуєш, що твоя жінка витворяє? Чом ти іі нічого не скажеш.

Карпо слухав всю ту розмову и не знав, що ім казати. В хату ввійшов Кайдаш. Кайдашиха почала ёму жалітись на невістку.

— И хто нараяв нам брати невістку в тих багатирів? крикнула Кайдашиха: лучче було взяти циганку, ніж багачку с порожнёю скринею.

— Я вашого сина не силувала мене брати; я до вас с хлібом с сіллю не ходила, порогів ваших не оббивала. Ви сами до мене прийшли, сказала Мотря трохи тихіщим голосом, встерегаючись свекра.

Старий Кайдаш розсердився на невістку и почав на неі кричати.

— Ти, Мотре, коли хоч, то слухай матері та роби діло. Не сёгодня ж до нас привезена. Наш хліб іси, нам и роби, а як ні, то ми тебе й попросимо слухати.

— Хіба ж я дурно ім ваш хліб! Од ранку до вечера й рук не складаю…

— А ти хотіла скласти руки та й сидіти! Чого це ти росходилась! Та я тобі не подивлюся в зуби! крикнув Кайдаш, и ёго темні очі заблищали: він замахнувся на Мотрю рукою.

— Тату! в Мотрі є чоловік, сказав понуро Карпо: ви не дуже на неі махайте кулаками.

Кайдаш був нервний и спахмув полумям.

— А ти чого оступаєсся за своєю жінкою? крикнув він на Карпа: коли хочеш, то я й тобі носа втру.

— Ба не втрете! я вже не маленький, одрубав Карпо.

Бліде батькове лице стало жовте, як віск. Він кинувся до Карпа. Карпо встав з лави як стовп.

— Що ви міні цвікаєте в вічі, неначе змовились. Хіба я не ваш батько? Хіба міні не можна в своій хаті порядок дати?

— Тату! не махайте на мене руками, бо и в мене руки є! сказав Карпо и собі зблід на виду. Ёго червоні губи побіліли, як полотно.

— Як візьму налигача, то я вас обох так обчухраю, що ви будете міні покорятись.

— Тату! оступіться, прошу вас, сказав Карпо, блідий, як смерть, бо й я налигача знайду.

Кайдаш побачив, що Карпо не жартує. Він не мовчав батькові й маленьким, а тепер по всему було видно, що він говорить не на вітер.

— Пху на тебе, сатано! плюнув на бік Кайдаш и хрепнув дверима так, що с полиці полетіло горня и розбилось на шматочки.

— Так, сину, так! добре говориш з батьком, ще й жінку свою навчаєш! Ти візьми ремінні віжки та загнуздай іі так, щоб вона й не повернулась. Ну взяла собі невісточку! взяла собі в хату біду!

Мотря сиділа коло вікна, червона, як жар, и плутала ниткою вздовж и в поперек и по комірі й по пазусі. Карпо вийшов с хати и собі хрепнув дверима так, що вікна задзвеніли. Кайдашиха й Мотря зостались у хаті вдвох, сиділи коло вікон одна проти другоі и ніби шили, не піднімаючи очей од шитва. В хаті стало тихо, тільки борщ бризкав вряди-годи здоровими бульками, неначе старий дід гарчав та сплёвував на жар, а густа каша ніби стогнала в горшку, підіймаючи густий вершок угору, ніби вона дихала й підіймала важкі груди. А зимне сонце глянуло весело в вікно и заграло рожевим світом на білому комині, на білій грубі и намалювало долі чотирі шибки с чорними рамами, с чудними малюнками простого прищуватого скла. Молодиці все сиділи одна проти другоі, все шили и понашивали од злости таких безконечників, що після прийшлось ім довго випорювати та росплутувати. Вони шили, а скоса все поглядали на того капосного віника, що стояв у кутку, під мисником.

В хату ввійшов Лаврін, узяв віника и почав мести діл. Од вікон до самоі печі простяглися ніби огняні стовпи, виткані с сонця та дрібноі куряви, котра ворушилась в ясному промінні, як дрібнісінька мошка.

Чоловіки посходились в хату. Мотря стала насипати борщ. Чоловіки посідали за стіл, сіла за стіл и Кайдашиха.

— Чи помирились? спитав батько, обертаючись до молодиць.

Свекруха й невістка мовчали. Карпо сидів за столом и обідав мовчки. Після того як він оженився, він ніби виріс в своіх очах. Кожний батьків докір здавався ёму тепер вдвоє гостріщим, вдвоє важчим. Ёго думка літала коло якоісь хати, в котрій він живе сам с своєю жінкою, сам господарює, сам собі порядок дає, без батька, без матері, и ні од кого не чує ніякого приказу.

Од того часу вже не було ладу між свекрухою та невісткою. Вони поглядали одна на другу спід лоба. Мотря не дуже вважала на Кайдашиху й Кайдаша, але для неі все здавалось, що в хаті чогось тісно, неначе іі душать стіни, душить стеля, душить піч.

Вже було недалеко до Різдва. Роботи було ще більше. Мотря вимазала сіни, помила лави, мисник, полиці. Перед празниками забили кабана. Почався в хаті гармідер. Кайдашиха все гукала на Мотрю, а Мотря ніколи не мовчала свекрусі.

— Мамо! не кричіть на мене, говорила Мотря, пораючись коло ковбас. Я й сама пороблю діло й без вас. Лучче лягайте на ліжко, та про мене беріть в руки бандуру, куріть люльку, як наша пані ікономша.

Перед святками Мотря ждала, що Кайдашиха справить для неі яку небудь нову одежину. Кайдашиха одрізала для неі нову запаску.

На третий день Різдва Мотря витягла с скрині нову спідницю, привезену од батька. Спідниця була дуже гарна та рясна, зелена, с червоними густими рожами. Вона повісила спідницю на сволоці, на кілку. Спідниця висіла серед хати й горіла, як хмара, проти ранного сонця. Кайдашиха тільки скоса поглядала на ту спідницю.

Мотря пішла в хижку, наділа спідницю й червону запаску, ввійшла в хату та все похожала по хаті та росправляла широкі хвалди кругом себе, перед самим носом у свекрухи. Свекруха ніби не дивилась на спідницю.

— Ото спідницю справив міні Карпо ик празнику! сказала Мотря и стала перед Кайдашихою, ще й обома руками ростягла широку спідницю на обидва боки.

— Батькові своєму покажи! однак багатий, сказала Кайдашиха, не дивлячись на спідницю.

— Сёгодня піду до батька та й покажу, тільки не ту чорну запаску, що ви справили міні ик празднику.

— Ой, Господи! прийдеться лаятись на Різдво до служби, сказала Кайдашиха: через тебе нема міні ні празника, ні неділі. Хіба не чуєш, он до церкви дзвонять.

По обіді Мотря пішла в гості до матері.

— Чи добре ж тобі, дочко, жити в свекра, питала в дочки Довбишка.

— Як уже є, так и буде. Як буде погано, то буду на себе жалкувати, сказала Мотря.

— Та вже, дочко, треба слухати свекрухи, бо як будеш неслухняна, то буде твоя головонька що дня пяна, навчала мати.

— Як буде в мене голова пяна, то и в свекрухи не буде твереза, сказала Мотря. В мене вже давно од свекрухи голова пяна.

— Хіба вона, дочко, тебе кривдить?

— В мене не свекруха, а люта змія. Але я ій потуряти не буду.

— То попроси свекра, щоб поставив вам через сіни хату, сказала мати.

— Свекор за свекрухою руку держить, обіцяв ставити хату, та казав пан, кожух дам, тільки слово ёго тепле.

Довбишка тільки важко зітхнула. Вона знала, що нічим не поможе своій дочці.

Од того часу між Кайдашихою та Мотрею не було мира. Цілу зіму вони пряли на полотно, але коли Кайдашиха пряла коло комина, Мотря світила керосинову лямпу и сідала прясти коло стола.

В великий піст Кайдашиха принесла од ткалі гарне тонке полотно й рушники. Вона сховала ёго в свою скриню ще й замком замкнула.

— Та не замикайте, мамо. Хоч и я рук до полотна докладала, та не буду красти, промовила Мотря; але для неі дуже хотілось одкраяти свою частку и сховати в свою скриню.

Настав великий піст. Вже до Великодня було недалеко. Весна була рання. На пятім тижні пішов на поле навіть вдовин плуг. Мотря почала вговорювати Карпа.

— Чи ти бачиш, як мене водить твоя мати. Моя мати квічала мене, як рожу, а твоя мати водить мене, як старчиху. Попроси батька, щоб дав міні грошей на нову хустку, та на спідницю. Куплю собі ик Великодню нову одежу та хоч уберуся по людській.

Карпові й самому хотілось прибрати свою жінку, як квітку на весні. Він почав просити в батька грошей.

— А де я тобі наберу стільки грошей, сказав батько. Твоя жінка не дівка, ій заміж не йти. Поіде мати до Корсуня на ярмарок, то й справить, що там буде треба.

Кайдашиха и справді поіхала на ярмарок. Мотря просилась и собі, але свекриха іі не взяла.

Ввечері Кайдашиха привезла Мотрі з ярмарку хустку й матеріі на спідницю. Мотря розгорнула хустку в руках. Хустка була чорна з маленькими квіточками.

— Мабуть, хочете мене в черниці постригти, сказала Мотря й кинула хустку на стіл. Вона глянула на матерію на спідницю, матерія була убога, семненька, с червоними краплями. Мотря навіть не розгорнула іі та й одійшла од стола.

— Я знала, що тобі не вгожу. Я не знаю, хто тобі и вгодить, сказала Кайдашиха, розсердившись: де ж так! зросла в такій роскоші.

Мотря мовчала. А для неі, молодоі, так хотілось вивязати на празник голову роскішною червоною хусткою. Вона тільки легко зітхнула.

— Не моя воля в цій хаті, подумала вона. И для неі схотілось волі та своєі хати.