Перейти до вмісту

Камена/Війна і мир

Матеріал з Вікіджерел
Камена
Микола Зеров
III. Римляни
Війна і мир
(Тибулл)
Київ: Видавництво «Слово», 1924
ВІЙНА І МИР.
 
Тибулл, Елегії I, 10.
 

Хто, розкажіте мені, хто вигадав меч смертоносний?
 Що то за серце було? — Криця холодна, тверда!
Хто поміж людом посіяв незгоду, хто війни накликав?
 Хто до погибелі нам путь найкоротшу вказав?

Ні, не винуймо його: на дикого звіря скував він
 Те, що по злобі своїй ми на братів занесли.
Золото нас порізнило, — хто чув про війну та грабунки,
 Як на бенкеті шумнім буковий кубок ходив?
Замків і веж в тії дні не було, і пастух безтурботний
 Любо і солодко спав серед безпечних отар…
От коли-б жити я мав, — щоб не бачить ганебної зброї,
 Мідноголосих рогів, сурем не чуть бойових…
Нині-ж рушай на війну, і спис уже десь наготові,
 Що в неминучім бою віку мені вкоротить.

Батьківські лари! Врятуйте мене: ви мене доглядали,
 Як малолітнім хлоп'ям я пригортався до вас.
Згляньтеся й нині, старі й дерев'яні, як досі гляділи
 На старосвітський поріг прадідів давніх моїх.

Правда і честь не хитались тоді, як без зайвих розко́шів,
 В сільській хатині стояв простого дерева бог.
Він вислухав молитви, коли хто виногрона приносив
 Або вінок польовий йому на кучері клав.
Він вдовольнявся малим: короваєм од власника дому
 І золотим стільником від помішниці-дочки.

Тож одверніте, молю, мідноковані стріли од мене:
 З хліву найкращих ягнят вам на офіру я 'ддам.
Сам я за ними піду в найчистішім убранні своєму,
 Кошики міртом впов'ю, міртом прикрашу чоло.
Жертвами вам догожу я, хай инші беруться до зброї
 І побивають грізних в лютім бою ворогів, —
Я про ті подвиги й січі волію на учті послухать,
 Як красномовний вояк табори чертить… вином.

Чорную смерть закликати війною, — скажіте, для чого?
 Всюди і так сторожить, всюди чатує вона,
А під землею-ж немає ні лук, ні садів-виноградів, —
 Цербер лише навісний та осоружний Харон,
І невимовно-смутні, обгорілі в огні похороннім,
 Там, коло темних озер, тіні никають бліді.

Краще прославмо того, хто серед дітей і онуків
 Стріне у хатнім теплі старість повільну свою.
Хто за отарою в горах блукає і певен, що дома
 Вірна дружина йому теплу вготує купіль.
Так-би пожить і мені, щоб і в мене посивіли скроні
 І пережиті літа в пам'яті встали моїй.


Мир-би тим часом обходив поля… Осяйни́й, благодатний,
 Ти нам у ярма криві впріг непривичних волів.
Ти насадив виноград, і соком міцним бурштиновим —
 Батьківським давнім добром — серце дітей звеселив.
Тільки з тобою в шанобі трудівницький заступ і рало,
 А войовницький шолом їсть невідступна іржа.