Хто, розкажіте мені, хто вигадав меч смертоносний?
Що то за серце було? — Криця холодна, тверда!
Хто поміж людом посіяв незгоду, хто війни накликав?
Хто до погибелі нам путь найкоротшу вказав?
Ні, не винуймо його: на дикого звіря скував він
Те, що по злобі своїй ми на братів занесли.
Золото нас порізнило, — хто чув про війну та грабунки,
Як на бенкеті шумнім буковий кубок ходив?
Замків і веж в тії дні не було, і пастух безтурботний
Любо і солодко спав серед безпечних отар…
От коли-б жити я мав, — щоб не бачить ганебної зброї,
Мідноголосих рогів, сурем не чуть бойових…
Нині-ж рушай на війну, і спис уже десь наготові,
Що в неминучім бою віку мені вкоротить.
Батьківські лари! Врятуйте мене: ви мене доглядали,
Як малолітнім хлоп'ям я пригортався до вас.
Згляньтеся й нині, старі й дерев'яні, як досі гляділи
На старосвітський поріг прадідів давніх моїх.
Правда і честь не хитались тоді, як без зайвих розко́шів,
В сільській хатині стояв простого дерева бог.
Він вислухав молитви, коли хто виногрона приносив
Або вінок польовий йому на кучері клав.
Він вдовольнявся малим: короваєм од власника дому
І золотим стільником від помішниці-дочки.
Тож одверніте, молю, мідноковані стріли од мене:
З хліву найкращих ягнят вам на офіру я 'ддам.
Сам я за ними піду в найчистішім убранні своєму,
Кошики міртом впов'ю, міртом прикрашу чоло.
Жертвами вам догожу я, хай инші беруться до зброї
І побивають грізних в лютім бою ворогів, —
Я про ті подвиги й січі волію на учті послухать,
Як красномовний вояк табори чертить… вином.
Чорную смерть закликати війною, — скажіте, для чого?
Всюди і так сторожить, всюди чатує вона,
А під землею-ж немає ні лук, ні садів-виноградів, —
Цербер лише навісний та осоружний Харон,
І невимовно-смутні, обгорілі в огні похороннім,
Там, коло темних озер, тіні никають бліді.
Краще прославмо того, хто серед дітей і онуків
Стріне у хатнім теплі старість повільну свою.
Хто за отарою в горах блукає і певен, що дома
Вірна дружина йому теплу вготує купіль.
Так-би пожить і мені, щоб і в мене посивіли скроні
І пережиті літа в пам'яті встали моїй.
Мир-би тим часом обходив поля… Осяйни́й, благодатний,
Ти нам у ярма криві впріг непривичних волів.
Ти насадив виноград, і соком міцним бурштиновим —
Батьківським давнім добром — серце дітей звеселив.
Тільки з тобою в шанобі трудівницький заступ і рало,
А войовницький шолом їсть невідступна іржа.
|
