Камена/Орфей і Евридика
| ◀ Елій Ламія | Камена III. Римляни Орфей і Евридика (Вергілій) |
На костях ▶ |
|
Горе твоє і біду заподіяла божеська воля:
Тяжкий покутуєш гріх, ще й кара ласкава занадто.
Тільки-б погодилась Доля, Орфей-би нещасний подвоїв
Міру твоїх бідувань за смерть Евридики дочасну.
Та пригадай, як вона по-над струмнем тікала від тебе.
В травах високих, що берег вкривали, тоді ненароком
На ядовиту гадюку вона наступила — о, леле!..
Приязні хори дріяд плачем обізвалися в горах.
Скелі Родопів по ній смуткували, і Гетів країна,
І верховини Пангеї, і люд войовничого Реза,
I Оритія, і Гебр многоводий… Співець-же невтішний,
Лірній струні довіряючи біль і скорботи любови,
Тільки про тебе, кохана, на березі моря — самотний —
Тільки про тебе співав од рана до сутінів ночі.
Навіть в печери Тенара, в ті пащі Плутона неситі,
В темні гаї непроглядні, понурого сповнені жаху,
Він увіходить, простуючи в царство грізного владики,
Де незворушні серця, неподатні на людські благання.
Але на звук чарівний з глибин що-найглибших Ереба
То́впляться тіні легкі, примари, позбавлені світла,
Мов незліченних пташок в деревах перелякані зграї,
Як од вершин проганяє їх сніг або слоти холодні.
Тут матері й батьки; змарнілі, знесилені смертю
Постаті давніх героїв; дівчата, що вмерли до шлюбу,
І юнаки, що на очах батьків у вогні спопеліли, —
Всі, кого чорне багно, невірні й гидкі очерети
Та драговинна нетеча Коціту навік ув'язнили
Ще й дев'ятьма оборотами Стикс одділив од живущих.
Весь, до найдальших осель, заслухавсь здивований Тартар
Сірі вужі Евменід — тії коси страшні — не сичали;
Цербер не смів роззявляти потрійної пащі своєї
І Іксіонове колесо, гнане вітрами, спинилось…
І вже вертався співець, підіймаючись вгору, до сонця,
Муки пекельні пройшовши, здобувши свою Евридику,
Що поспішала позаду, покірна словам Прозерпіни,
Як, перейнятий нараз напів-божевільним бажанням
(О коли-б чорний Аїд міг прощати такі почування!),
Він зупинивсь і, знеможений духом, забувши умову,
На Евридику поглянув, уже на порозі ясному.
Жаль невимовний! Розбито угоду з царем попідземним!
Тричі нечуваний грім прокотився над плесом Аверну.
„Леле“! — озвалась вона… „Хто нас губить, Орфею нещасний,
Хто прогнівився на нас?.. Недоля мене повертає
В темрявий Орк, і ніч налягає на зір мій померклий…
Любий, прощай! Я уже не твоя і даремне до тебе
Я простягаю долоні, пойнята підземною ніччю“.
Так промовляла вона і раптом, як дим у повітрі,
Щезла з очей… Даремне він мчить, розпростерши обійми,
Тільки повітря він ловить руками. Даремне він рветься
Щось на останку сказати їй, крикнуть, — весляр невблаганий
Вдруге його не бере на той бік багнистої хвилі…
Що йому діять, як знову благати йому за дружину,
Слізьми якими, якими словами й до кого молитись?..
Сім, переказують, місяців він побивався і, тужний,
По-під бескетами в горах і над течією Стримона,
Горе своє повідаючи зорям півночи холодним,
Лютих зворушував тигрів, дуби поривав за собою.
Так Філомела в кущах, під широким наметом тополі,
Ніжне поріддя шукає своє молоде і безпере,
Як постерігши гніздо, хто жорстокий поб'є пташенята.
Плаче що-ніч на гіллю, незрівняну виплакує пісню
І поновляє її, навіваючи тугу щемлячу.
Серце співцеві не вабить ні шлюб, ні солодке кохання, —
Гіперборейські льоди, Танаїду засніжені луки,
Ниви Рифейські, морозами куті, обходить, самотний,
В скаргах своїх поминаючи Дита змарновану ласку
Та незабутнє подружжя. — Ціконські жінки, розлютившись
За повсякчасну зневагу, на оргії Вакха всенощній
Вбили Орфея і тіло його розметали по полю.
І як білішу від мармору мчав його голову стяту
Гебр Еагрійський по вирах найглибших, уста похололі
Все вимовляли ім'я Евридики. Тебе, Евридико,
Кликала вірна співцева душа, покидаючи тіло,
І „Евридико“ луною той клич береги повторяли.
——————
„Георгіки“ Вергілія („Поема про хліборобство“) уважається найдосконалішим артистично його твором. Невеличка розміром (коло 2000 віршів) ця поема писалася на протязі семи років (36—29 р. перед Хр.), — в добу загального, після громадянської війни, збідніння Римської імперії, коли Антоній одірвав од Риму східні провінції, Італія перестала одержувати азіятські податки, а громадська думка, ще недавно сприятлива фінансистам, спекуляторам та колоніяльним багатіям, звернулася знов до ідеалізації старого патріярхально-хліборобського Риму. Поворот до землі, до і здоров'я й родючости, став предметом модної проповіді й урядової турботи. Йдучи за течією, Вергілій став писати поему на злобу дня. Але сам син хлібороба, людина, що живо відчувала сільську психологію і краєвид, він надав своєму сільсько-господарському трактатові піднесення й колориту, утворивши „національну поему, що прославляла відродження народнього господарства“, „… безсмертний гімн плугові, що разом з мечем здобув римлянам Італію“ (Г. Ферреро, Величие и падение Рима, т. III, стор. 309).
Оповідання про Орфея та Евридику — це частина т. зв. Аристеєвого епізоду з IV-ої пісні поеми. Пастух Аристей, позбувшися бджіл, звертається до морського бога Протея з проханням зарадити його лихові. Протей замісць ради розповідає Аристеєві причину його нещастя: це кара за його злочин проти Евридики. Історики римського письменства вважають цей епізод, не дивлячись на окремі блискучі деталі (Орфей в пеклі, туга Орфеєва) скомпонованим не дуже вдало. Пояснення цьому можна знайти в відомостях коментатора Сервія, що кінець IV книги дійшов до нас переробленим. Перша редакція містила хвалу Корнелію Галлові, елегічному поетові і покровителеві поезії (див. прим. до віршу „Елій Ламія“). Після самогубства Галла, Вергілій „з огляду на офіціяльний характер поеми, замінив цю похвалу епізодом про Аристея, але зробив це наспіх, що невигідно й відбилося на композиції“. (А. И. Малеин, „Золотой век римской литературы“, ПТГ. 1923, стор. 24).
Гебр, Стримон (нині Мариця, Струма) ріки на півночі Балканського півострова (Македонія, Тракія).
Пангей гора в Македонії. Люд войовничого Реза — тракійці. Рез — союзник троянців у Троянській війні, що явився з своїми сліпуче-білими кіньми рятувати город.
Тенар — нині Матапан, мис на півдні Балканського півострова. Одна з його печер уважалося за війстя до аду, за неситу „пащу Плутона“.
Ереб, Тартар, Орк — ріжні означення підземного царства, перші — грецького, останнє — латинського походження.
Аверн — озеро в Кампанії на північ од Кум, вважалося одним із вступів до пекла.
Філомела — соловей, по імени мітичної царівни, що, спасаючись од переслідувань братових, ублагала богів перетворити її на пташку.
Танаїд — Дон, Рифей — Урал.
Українською мовою оповідання про Орфея та Евридику перекладав Й. Шухевич.