Камо грядеши/Про демагогічну водичку

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Камо грядеши
Микола Хвильовий
Про демагогічну водичку, або Справжня адреса української воронщини, вільна конкуренція, ВУАН і т. д. (Третій лист до літературної молоді)
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

Ето што за Еруслан? Хі-хі!

С. Пилипенко


І[ред.]

Яке зворушливе єднання: революціонер Пилипенко і... вбога реакційна "Просвіта". Таке неприродне сполучення ми з'ясовуємо тим печальним фактам, що наш друг, працюючи кілька років в літературній організації, й досі не наважився вияснити для себе природу мистецтва.

Ми, звичайно, не будемо тупати на одному місці й знову писати абетку: хай тов. Пилипенко ще раз і уважніше перечитає нашу другу статтю. Ми підемо далі й поставимо ще деякі актуальні питання.

І от знову "ступаємо на слизьке й знову притягуємо Троцького":

— "коли мені чого соромно, так це не тому, що в мене в цих суперечках буде формальний збіг з тим чи іншим білогвардійцем, який розуміє мистецтво, а тому, що я примушений перед цим білогвардійцем виясняти партійному публіцистові, який обмірковує художність, перші літери абетки мистецтва".

Отже, й нам соромно! Їй-бо, соромно, тов. Пилипенко! Але вам, на жаль, як ми бачимо — байдуже: інакше б ви не нашпигали себе такими убійчими епітетами. Словом, ви вимагаєте від нас, щоб ми говорили з вами, як із печальником "сопливої" когорти.

Як цього не хотілось робити — вам навіть і на думку не спаде: друг ви нам, приятель і однопартієць до того. Та доведеться, мабуть, задоволити ваше бажання.

Отже, нарешті! Нарешті ми маємо можливість полемізувати з письменною людиною... і не з ким-небудь, а з самим богатирем Єрусланом Лазаревичем (і так називає себе наш шановний опонент) . Його так роздратував "орел-Хвильовий, який хіхіка з робітничо-селянської молоді", що він, не чекаючи відповіді, почав "жарить" двохстатейним дуплетом. Ну і що ж: піднімаємо рукавичку. Хай вплететься й наша квітка в його тріумфальне "шествіє".

Виступові тов. Пилипенка "олімпійці" гадають присвятити декілька розвідок.

А втім, да не подумає маестро, що такою честю ми шануємо його статті:

— справа йде про мистецький авторитет нашого літературного супротивника. Саме на цю фортецю "Олімп" і веде свого третю атаку.

Сьогоднішня баталія для нас і для всього радянського суспільства має величезне значення: обеззброївши хоч наполовину українського "теоретика" напостівської естетики, пролетарське мистецтво буде святкувати чималу перемогу на фронті літературно-історичних сутичок.

Отже, ми одверто заявляємо шановному гросмейстерові: його "оригінальні" вправи страждають на дешеві "словеса" і страшенно бідненький і бліденький зміст. Це гра на темних інстинктах — не більше. І тому ціна їй за п'ятибальною, як писали ми комусь, — 1 + (одиниця з плюсом) . До того ж бере нас великий сумнів, що ці статті призначено для письменних... Інакше ми б не розказали такої-от казочки:

— Де це було — невідомо. Та тільки зібралось "десять розумних", і ну читати листи з "Олімпу". Читали-читали — ніяк не вчитають. Що робити? Покликали Хвильового, а той їм і каже:

— Бачите, добродії "розумні", хочу я вам по щирості сказати: що ви "розумні", то кожне знає, а от що ви навпаки, — про це ще ніхто не чув. Тут дуже проста "пришта": в першому автор ставить питання "Європа чи "Просвіта", а в другому — виясняє, що таке мистецтво взагалі й пролетарське зокрема. Зрозуміли?

— Ні, — каже тов. Пилипенко, — мої "розумні" і тепер "не розпутають". Багато філософії, а вони хочуть, щоб життя було "не складне".

— Шкода, — каже Хвильовий. — Тоді, може, вони дещо второпають про ґатунки статей? Перший ґатунок — то теоретичний онанізм ("Праф."), другий — порожня демагогія (наша "Просвіта"), третій, нарешті, — живі думки в живому вбранні ("Олімп"). Цим, останнім, і представлено статті Хвильового.

— Самохвальство! — кричить маестро.

— Їй-бо, вгадали, — відповідаємо ми. — Як же себе не хвалити, коли наші опоненти не хочуть думати.

Наше "самохвальство й презирство" находять свого адресата не в особі молодої молоді, а в особі саме цих "десяти розумних", що вийшли з ледачої "Просвіти".

От де справжній адресат.

Але маестро уперто мовчить і робить дальші "наскоки".

— Навіщо це ви робите, — питають його. — Хіба вам не відомо, що Хвильовий тільки тоді вийшов із цитатами "іже во отцех марксистських", коли один із "енків" вкупі з "папашею" (тепер все це виясняється) почав посилатись на Леніна з "селянської бібліотеки"?

— Бачите, — каже Пилипенко, — моїм просвітянам у носі закрутило. Ну й... "мугу"!

Тиснемо вашу руку, маестро. Але що ж поробиш: ми так і писали, — "коли на те вже пішло", то нам не ліньки зазирнути і в десятки томів. Досить нас "пужати" "отцями марксистськими": ми їх самі вже трохи вчитаємо. Більше того: ми знаємо, чому ви виступаєте з голослівними твердженнями. Це ж із пролеткультівця Плетньова вам відомо, що Воронський залишив десь половину цитати з Бєлінського.

Але все це — маленькі дефекти в порівнянні з тими величезними ляпсусами, про які ми будемо зараз говорити. Тут ми перейдемо до основи своєї статті, щоби "не переливати з пустого в порожнє", як робить це тов. Єруслан Лазаревич (пробачте нас, друже, за ваш анекдот). Тут впаде перша крапля "води" на камінь мистецького авторитету нашого блискучого маестро.


ІІ[ред.]

У своєму листі "Куди лізеш, сопливе" друг Пилипенко так пише:

— "Одну лише книгу совісно використав до кінця-краю тов. Хвильовий, це — "Искусство как познание жизни" А. Воронського. До цієї книги й надсилаю читачів, щоб не дивувались, де тої філософії набрався він, і пересвідчилися, що в нього добра пам'ять".

Справа, звичайно, не в тому, що "олімпієць набрався філософії" з однієї брошурки Воронського. Коли маестро хотів уразити, то йому це, на жаль, не вдалось. По-перше — Хвильовий ніколи не претендував на звання критика, ідеолога чи то лідера, а тим паче — філософа. По-друге — свої статті він називав абеткою, маючи, очевидно, на увазі, що вся їхня філософія складається з елементарних істин — ясних і давно відомих. Тільки нашому опонентові може все це здатися за філософію. Але з приводу цього ми, хоч із болем в серці, скажемо одверто й, рішуче:

— Тов. Пилипенкові треба негайно йти до мистецького лікнепу.

І справді: який безвідрадний факт! Як це так вийшло, що ідеолог і керівник письменницької організації досі не може вчитати Воронського, досі не знає, що таке воронщина. Невже-таки ця літературна течія не більше, як "самохвальство й презирство до "молодої" молоді"? Саме нерозуміння цієї воронщини й спровокувало нашого друга на "киви-морги", на "хі-хі-кання" і взагалі на весь його невдалий виступ.

Перш за все:

— Цілком справедливо думав наш опонент, що справжня воронщина не те ж саме, що — українська. Але, на жаль, це тільки інтуїтивне передчуття, бо аналізу цієі течії тов. Пилипенко ніколи не робив, інакше б він адресу нашої "рідненької" шукав у іншому місці.

Отже, два слова про українську ми скажемо далі. Але, виясняючи перше, ми примушені коротенько зупинитись на пореволюційному стані російської й нашої художньої літератури.

— Яка ж вона? Причому тут воронщина? — спитають нас. — Нарешті, яке це має відношення до мистецького авторитету непереможного маестро? Чи нема тут тієї самої демагогії, що нею одверто похваляється тов. Пилипенко?

Подивимось:

— Велика Жовтнева революція "перевернула" в галузі мистецтва не "старе розуміння літератури", як думає наш друг ("розуміння" це було завжди класовим), а ті будинки, що в них жили буржуазні прихвосні — Мережковські, Купріни, Буніни. І от в той час, коли Зінаїда Гіппіус і наші Черкасенки, "розуміючи по-старому", цебто по-нашому, по-класовому, хоч і не по-комуністичному, а по-кадетському — літературу, "метали" громи й блискавиці за кордоном, — в цей час мистецькі поля радянських республік спорожніли. Особливо це було помітно на ланах плодовитого російського мистецтва. Навіть таких оптимістів, як Горький, почав брати сумнів. Жодного імені, жодної книжки.

Але під таким враженням суспільство не довго було. Вже з 18-го року з нетрів села й міста упевненою ходою пішла "молода" молодь. Це були перші загони молодого мистецтва. Вони й мусили заповнити порожнє місце. Це були юнаки й юнки від плоті й крові того класу, який блискуче витримав перший іспит на роль історичного диктатора. Вони йшли з запаленими очима, з глибокою вірою в свою перемогу… і на цьому таємничому фронті.

Але, прийшовши туди, вони побачили: їм бракує зброї. У них не було широкої ерудиції, бо це були люди або зовсім без освіти, або з атестатом за "церковну школу". Отже, виявилось: або тікай із цього фронту, або загинь у нерівній боротьбі.

Саме тоді й прийшла їм на допомогу безсмертна "Просвіта" — всі ці вузьколобі ідеологи "напостівства", "октябризму" і т. д., і т. п.

Це були самоварники, аршинники, Пупишкіни й Мамочки з"Лілюлі", вся та бездарна, безперспективна, придуркувата міщанська напівінтелігенція, що мешкала по пролеткультах. І тільки потім пішов туди з непорозуміння Пилипенко, один (і одні) із тієї найкращої частини інтелігенції, яка в той час командувала червоними полками й дивізіями.

Але чого могли навчити молоду молодь Пупишкіни? Ми вже писали: нічого, бо вони й самі нічого не знали.

— Почекайте, — виправляє нас печальник, — а демагогія?

— Погоджуємось. І от почалась демагогія, а за нею пішла спекуляція, графоманія й т. д., і т. п. Так тяглося декілька років... поки прийшов "неп", а за ним виникли й "попутники", цебто революційно-націоналістична частина інтелігенції. Цебто, нарешті, справжні озброєні митці.

Пролеткульт затрубив тривогу. Але... було вже пізно.

Саме тоді й виступив Воронський зі своєю воронщиною, — відомий тепер критик, що ним лається тов. Єруслан Лазаревич. Це була мисль пролетарського мистецтва, яка пленталась позаду, а тому й попала в чужі обійми.

Отже, з'ясуймо, що таке воронщина.

До відома наших друзів, вона має два боки медалі: позитивний і негативний.

Воронський, приступаючи до вивчення сучасної художньої літератури, вирішив так: я — марксист, коли я хочу мати справу з мистецтвом, то мені треба знати, що це за "штучка". Недовго гадаючи, він обложив себе доброю бібліотекою й почав працювати. Тут і була його перша серйозна зустріч з марксистською естетикою або ще ясніш — з Плехановим. Зустріч мала гарні наслідки: Воронський, бачачи самоварне неуцтво Пупишкіних, які заводили в тупець "молоду" молодь, рішуче виступив із переказами давно відомої, але для нашого маестро землі incognito — марксистської естетики. Саме з популяризацією плеханівського розуміння мистецтва "як методу пізнання життя". Даремно тов. Пилипенко "моргає" на "Искусство как познание жизни". От що там сказано в кінці другого розділу:

— "Все, що говорив я тут про мистецтво, не є "откровеніє". Від Бєлінського й Чернишевського й — головне — Плеханова взято це".

Воронський зрозумів, що без абетки мистецтва не може бути ані критика, ані митця. Він прекрасно знав, що пилипенківська демагогія має спеціальне призначення: її використовують тільки графомани й спекулянти. Бо й справді: були художники-дилетанти, але називалися вони так: Толстой, Франс, Горький. Без ерудиції, хоч би за середню школу, з митця ні чорта не вийде. А в першу чергу треба знати Плеханова. Ані "Плуг", ані сьогоднішній "Гарт" марксистської естетики не дають. Пилипенко цього не розуміє, Воронсысий зрозумів. Останнього ми називаємо розумною людиною і дуже раді, що й Хвильовий не відстає від нього.

Така перша, позитивна, частина воронщини. Але чи буде це воронщина? Як баче читач — зовсім не так.

Це — плеханівщина, комуністичне розуміння мистецтва. І коли наш опонент не хоче прийняти його, то ми заявляємо: він грав в чужаківську дудочку, цебто йде в печальники "сопливої" когорти, в печальники нового рантьє. Хвильовий зійшовся з Воронським в тому пункті, де останній приймає марксизм, але це зовсім не значить, що ці два прізвища можна ототожнювати. Наш маестро може зійтися з названим критиком у названому пункті. Але й він від цього не буде страждати на воронщинy. Політик Вандервельде бере за основу Маркса — чи, може, й тут шукати ідентичності політичним поглядам Пилипенка? Коли останньому сподобався Троцький, то хай він його ще раз послухає:

— "пізнання взагалі починається з розрізнення речей і явищ, а не з хаотичного змішання".

Але, може, єсть тут все-таки елементи "презирства й хіхікання до "молодої" молоді"?

— Очевидно, нема, — відповідає тов. Пилипенко в своїй другій статті, — бо це ж демагогія.

Воістину, демагогія! Але вам, Сергію Володимировичу, не личить оперувати нею. Ви ж прекрасно знаєте, що Мопассан аж до 30 років ходив до Флобера, і тільки на 31 ризикнув виступити з першим твором. Чому ж ви не вчите цього "молоду" молодь? Ви ж прекрасно розумієте, що вся та "масова література", що її ви друкуєте, і близько не лежала біля мистецтва. Навіщо ж ви нацьковуєте цю молодь на Хвильового? Навіщо ви її держите в темноті й не скажете їй, що самих творів Ленінових для митця дуже й дуже замало? Чому ви не порадите їй звернутися до Зерова, який наштовхне її на таких реакціонерів, як Віко, проф. Віппер і т. д.? Ви боїтеся за неї? Не бійтесь: ви теж вивчали все це, але це не пошкодило вам бути зразковим комуністом. Письменник мусить знати всю розумну літературу, хай вона буде й реакційною. А наштовхнути на неї можуть тільки Зерови. Тільки тоді буде перед ним справжній письменницький горизонт. "Селянська бібліотека", і ті студійні вправи, які бувають у вас по неділях, і ті "досвітки", що по понеділках, — все це культурництво, і тільки. Воно потрібне, але все це ніякого не має відношення до мистецтва. Невже це неправда? Так тоді ж навіщо ви так некрасиво граєте "ім'ям" Хвильового? Хіба ви не знаєте, що це "ім'я" Хвильовий здобув не тому, що Пилипенко написав про нього статтю (за це красно дякуємо), а тому, що цей автор має, очевидно, деякий хист і, поки виступити, — уперто, протягом багатьох років працював над собою. Пам'ятаєте ті байки, що їх ще так недавно й дуже обережно носив до вас цей же Хвильовий як студійні вправи? Чому ви не скажете про це молоді?

— А тому, — каже Пилипенко, — Що... говоріть, будь ласка, про негативний бік воронщини.

Отже, позитивний — це стара, давно відома марксистська естетика. Тут заслуга Воронського, в порівнянні з "олімпійцями", тільки та, що він — син тієї нації, яка не плентається в хвості, і нічого не має спільного з "хохлами" і "малоросіянами". Негативний бік — це й справді оригінальний твір самого Воронського. Але, на жаль, "Олімп" його не прийме.


ІІІ[ред.]

Воронський виріс у атмосфері виключно попутницького оточення. Російська пролетарська література зійшла поки що нанівець. Вона не зуміла одвоювати собі позицій, бо страждала на вузькість, на просвітянство. Самоварники й аршинники з пролеткульту доконали її. І нічого нема дивного, що Воронський, почавши з Плеханова, не зумів його пристосувати для диктатури пролетаріату. Повторювати самі плеханівські "зади" — цього ще дуже замало для нашої епохи. Треба ще й найти перспективи. А їх-то й бракує Воронському.

Отже, перший і головний гріх воронщини — це її безперспективність. З одного боку, вона викрикує в книзі "На перевале", що настав час "великих думок і почуттів", в другій статті, говорячи про мистецтво, бере цитату з Леніна й комбінує: поки ж, в переходовий час, нам би для початку досить справжньої буржуазної культури".

Цілком погоджуючись, що мистецтво нового часу утворять "великі думки й такі ж почуття", ми все ж мусимо зазначити: ця ідея залишиться мертвою й порожньою, поскільки час "великих думок і почуттів" в мистецтві ще не настав і не настане, коли воронщина буде й надалі висовувати мисль, що "мистецтво переходового періоду відрізняється від буржуазного тільки своєю установкою на пролетаріат", — і головне — коли вона й надалі буде так тлумачити Леніна, цебто мислити нове мистецтво як дальший розвиток буржуазного мистецтва перефарбованою ідеологією.

В останньому листі до Хвильового Микола Зеров, приймаючи подану нами ідею азіатського ренесансу, говорить так: — "Я люблю всіх прихильників "циклічних теорій". Віра в циклічність позначена пафосом, трагізмом, емоціонально насичена і через те захоплює".

Саме цю циклічність ми й подаємо. Саме вона й породить ті "великі думки й почуття", що про них говорить Воронський. Його ж "безконечний прогрес" веде нас до "катафалка мистецтва", до панфутуризму, до ліквідаторських настроїв. Буржуазний цикл себе вичерпав і зайшов у сутички, і не Воронському вивести його на радісну путь горіння. В тій же брошурі "Искусство как познание жизни" він надто перегинає кийочок об'єктивізму. Цим тільки й можна пояснити, що для Воронського німецький експресіонізм — "упадочна" течія. Для нас не так: це теж предтеча великого азіатського ренесансу. Бо експресіонізм — не дадаїзм, не унанімізм Жюль-Роменівського вузенького "преображонного града", це теж спроба дати циклічну теорію. І тільки тому, що він виник до приходу ери горожанських сутичок, теорія не пішла в дійсність і дала лише блискучу плеяду художників, із едшмідівською волею й спрагою до життя.

Отже, тільки "циклічна теорія" має перспективи. Це не шпенглерівська теорія цілої системи — це циклічна теорія одного мистецтва. Тільки вона породить "великі думки й почуття". Це ми говорили іншими словами в своїй другій статті. Саме з неї й видно, що ми нічого не маємо спільного з воронщиною. Остання страждає — як ми вже сказали — на безперспективність, ми ж навпаки: перед нами широкі горизонти. Саме з південно-східної республіки комун, саме з Радянської України й піде те нове мистецтво, що його так чекає Європа. Безперспективність — це елемент просвітянства. Отже, коли плямувати кого воронщиною, так це вас, маестро.

Але який же другий гріх Воронського?

Другий гріх витікає з першого: це пропаганда абсолютного реалізму. От що каже Воронський в тій же бідолашній брошурі:

— "Реалістичне мистецтво — це справжнє мистецтво, бо романтизм більш суб'єктивний і менш за все ставить собі метою пізнання життя".

Чи подібне це до того, що ми говоримо в своїх статтях? Дуже неподібне: ми пропонуємо романтику вітаїзму. По-перше — так витікає з нашої теорії циклів. По-друге — безоглядний об'єктивізм (за Воронським, це чомусь реалізм) теж веде до ліквідації мистецтва, бо він, кінець кінцем, впирається в заяложений натуралізм. Ще Плеханов і Франс говорили, що в мистецтво мусять увійти елементи навіть… публіцистики, іншими словами — безперечного суб'єктивізму. Докази Воронського тут дуже слабенькі, хоч він і цитує Аксельрода. От приклад:

— "Толстой був реалістом у справжньому розумінні цього слова... А сам Маркс? Одним із улюбленіших його письменників був Шекспір, безперечний реаліст".

Ми не будемо зараз гадати, чи був Шекспір справжнім реалістом, чи ні. Ми тільки б запитали Воронського: коли Толстой і Шекспір були реалістами, і Маркс любив останнього, і коли все це є доказ того, що "діалектичний матеріалізм веде в мистецтві до реалізму", то чому тоді Толстой так не любив Шекспіра?

Тут Воронський плутає на кількох сторінках і зовсім нас не переконує. Але зате він давно вже переконав "Просвіту", яка давно вже прийняла цей абсолютний реалізм, хоч і не читала уважно його брошурки. В цьому разі ми звертаємось до реакціонера К. Леонтьєва, прихильника "циклічних теорій", який у своїй маловідомій брошурі про романи того ж Толстого от що каже:

— "Цікаво те, що найгеніальнішому із наших реалістів (цебто Толстому) ще в повній силі його хисту спротивили прийоми тієї самої школи, що її головним представником він так довго був. Це ознака часу".

Так, це — ознака часу. У реакціонера Леонтьєва, власне, в одному його твердженні більше діалектики, ніж у всьому розділі революціонера Воронського про абсолютний реалізм. Нічого нема вічного — от наша діалектика. Такий другий гріх воронщини.

Який же третій?

Третій витікає з попутницького оточення. — Це — "мужиковствовання" і "склоненіє" — відціля — в кожному рядкові "Росії". Коли б ми почали тут цитувати Воронського, то нам довелося б просто його перевидати. Безперспективність і мусила привести до народництва, до ролі Бєлінського в другому радянському виданні. Воронський, сам того не помічаючи, пристосовує жовтневі здобутки для спеціального калузького вжитку. Він, очевидно, нічого не має проти твердження Горького, що Ленін виконав місію нового Петра Великого. Тут російському критикові не пошкодило б звернутися до другого реакціонера, теж теоретика "циклічних теорій" — проф. Зелінського. От що він каже в своїй статті про грецького ліричного поета Вакхиліда:

— "Коли в Елладі запанували Афіни, а в Афінах демократія, тоді й поети аристократичного світогляду перевелись. Безперечно, ми не скажемо, що й переможці V віку не находили поетів, але це були поети середні, як той панегірист, що його висміяв Арістофан у своїх "Птицях".

І реакціонер Зелінський був послідовніш за революціонера Воронського. Він би сказав, очевидно, що від "мужиковствующої" середньості в епоху диктатури пролетаріату нічого чекати "великих думок і великого почуття".


IV[ред.]

Як бачите, маестро, ми майже всюди не погоджуємось із Воронським. Але зате ви приймаєте всі три гріхи воронщини, включно до "мужиковствовання". Ви просто з непорозуміння не симпатизуєте цьому російському критикові, як і він із того ж непорозуміння прийняв плеханівську (цебто й нашу, "олімпійську") естетику. Тут, так би мовити, фокуси фортуни — і тільки. Навіть наша критика вашої формули — "мистецтво як метод будування життя" — цілком оригінальна. Візьміть ще раз звіртесь із брошуркою Воронського!.. А про азіатський ренесанс і говорити нічого.

Хвильовий буде страшенно задоволений, коли читач послухає тов. Пилипенка й розгорне "Искусство как метод познания жизни". Але він буде ще більше задоволений, коли той же читач розгорне ще й такі книжки, з яких ми користувались, пишучи свої листи, того ж Воронського "Искусство и жизнь", "На Стыке", Бельтов "За двадцать лет", Плеханов "Искусство", Бухарін — "Теория истор. матер.", Леф, книжки Троцького, збірники "Воинствующий материализм", твори Леніна, Фрейд, Шпенглер, Добролюбов, Бєлінський і т. д., і т. п. Це, звичайно, сота доля того, що нами було поверхово використано.

Решту матеріалів ми використовували таки "з доброї пам'яті". Це ми пишемо не з метою показати свою — по суті страшенно вбогу — ерудицію, а з метою наштовхнути молоду молодь на ті книжки, які вона мусить перечитати. Їй треба знати, що з нічого — тільки нічого , й буде. Так сталося й з тов. Пилипенком, який нічого не використовував.

Отже, українська воронщина — це три гріхи Воронського без марксистської естетики. І справжня адреса її — задрипанська "Просвіта". Воронщина — елемент просвітянства, і нею грішить не Хвильовий, а Пилипенко... навіть у тому випадкові, коли розуміти її "презирством до "молодої" молоді", бо більшого презирства, як держати юнаків під кожухом, відкіля їм нічого не видно, — не було й не буде. Хто зуміє нам доказати, що це не так, тому ми видамо премію в розмірі 12-місичного втримання Хвильового. Суть наших суперечок от у чому:

— "чи треба митцеві знати, що таке мистецтво, чи не треба? Коли треба, то чи кожна людина здібна розібратися в ньому? Коли не можна, то чи не пора "Плугові" зробити установку на справжній трактор? Дивно чути від керівника великої організації таку фразу:

— "куди, сопливі, беріться за свої справи й вчіться на механіків, агрономів та не лізьте в поезію".

Слухайте, тов. Пилипенко: ми почуваємо образу за агрономів. І справді: хіба-таки можна поета ставити вище від агронома? Чи, може, маестро уявляє собі поезію "лавочкою"? Тоді перепрошуємо: олімпійці тільки тоді беруть гонорар, коли почувають, що його заробили. Республіці комун "автори-селюки", які замість хорошої газетної замітки пишуть лантухи віршів, та ще й вважають їх за "шедевр мистецтва", — не потрібні. Навіть соромно говорити про це. Нам потрібні робсількорівські гуртки, відкіля й вийдуть нові митці й куди ми підемо працювати, а не організації, що беруть ставку на графомана. І нічого, тов. Пилипенко, "божитися" робсількором: це результат не "нового розуміння літератури", а результат роботи нашої партії. Це — перша ластівка культурної, лікнепівської революції на селі й в заводі. Такою приблизно організацією мусить стати й "Плуг". Бо це ж дуже показово, що цей же "Плуг" за кілька років своєї роботи не виділив із себе жодного художника. (Панч тут і ще 2-3 зовсім ні при чому) . Зате він дав "масову літературу", якої ніхто не читає. Це теж показово. Тут ми знову киваємо й на "Гарт": останній тільки в потенції може бути мистецького організацією. Коли ж і він буде впиратись — йому теж доведеться взяти установку на культурно-освітню організацію. Це теж непогано, бо Нарком освіти т. Шумський; що поставив на порядок денний велике діло культурної революції, очевидно, буде задоволений з цієї допомоги. Тоді вгамуються страсті й тов. Пилипенкові не доведеться згадувати так часто Венеру і — головне — не доведеться доказувати, що "катзна-як зроблені бюсти тов. Леніна" чогось варті, бо він узнає тоді дещо про ту комісію, яку втворено познімати ці бюсти як антихудожні твори, що деморалізують своєю мистецькою недосконалістю.

Залишається ще нам зупинитися на тому питанні, яке — головним чином — зачеплено в другій статті.


V[ред.]

Тут справа ще серйозніш, бо тов. Пилипенкові прийшлось її "винести на сторінки великої політичної газети". Словом, політична справа. Тут вже "киви-морги" на "ідеологічний неп", що його хоче завести Хвильовий.

Ми розуміємо нашого маестро: йому не подобається наше твердження, що теорія "октябристського напостівства", по суті, є ідеологією нового рантьє. Але що ж поробиш: треба, очевидно, доказати, що це не так. І, по-перше, оригінальніш, а по-друге, — так, щоб це було справжнім доказом. І потім, не треба тут же бути таким наївним: читач — не ідіот, і коли автор зарані не цурається демагогії, він йому не повірить і на 3 копійки. От що пише тов. Пилипенко:

— "а доводиться демагогувати, бо забув тов. Хвильовий жорстокої непримиримої діалектики боротьби: все, що на користь нашим ворогам, є на шкоду нашим приятелям".

Воістину гоголівська унтер-офіцерська вдова, яка сама себе "висекла". Невже тов. Пилипенко думає, що Плеханов для того писав свою естетику, щоб той же тов. Пилипенко напередодні дев'ятого року революції притягнув за вуха демагогію? Невже для того друковано тисячі книжок про мистецтво, щоб потім не заглядати в них?

От коли треба чекати "літературної водички", приправленої дуже несмачним дурманом!

Але який же це "політичний млин", що його "закрутив" Хвильовий?

Висовуючи голослівне твердження про думки "олімпійця" (цебто в своїй більшій частині плеханівські), які начебто "скеровані на втворення ідеологічної непи" і є "по суті напад на пролетарську диктатуру", наш маестро патетично доносить:

— "24 травня обізвалась на голос тов. Хвильового цитадель українського старого слова й українських старих думок — ВУАН — і влаштувала диспут".

Ну і що з того? Що це доказує? Очевидно, тільки актуальність цієї справи. Ми прекрасно розуміємо, що до нас (як і до вас, тов. Пилипенко) припряжеться кілька політичних прохвостів з міщансько-петлюрівського табору. Але ми знаємо й те, що для них єсть ГПУ і цензура. Чого ви так боїтесь ВУАН? Хіба це не радянська установа? Це ж "ліве ребячество" — не більше, і з ним не збудуєш нової радянської держави. Ми глибоко переконані, що петлюрівська наволоч ненавидить не Пилипенка, а саме — Хвильового, бо останній — хоч це й дивно — глибше дивиться й в самий корінь справи. Бо й справді: чи не пора покинути гримати на нашу академію? Невже на 8-му році революції нема інших способів боротьби? Голова київської філії "Плугу" тов. Щупак вміє далі дивитись: це ж він висовує теорію співробітництва замість відсталої — використану. Що це значить? Це значить, що настав час т. зв. інтелектуальних боїв.

Утворивши атмосферу співробітництва й витягнувши своїх академіків на прилюдний диспут, ми будемо мати потрійну користь.

— По-перше — вони дадуть нам ті сховані знання, що на них можна наштовхнутись тільки в безпосередній розмові. Бо це ж зовсім за наших умов не "діалектика боротьби: все, що на користь нашим ворогам, є на шкоду нашим приятелям". Це просто — слабкенька логіка або, певніш, — непогана софістика. По-друге — так ми скоріше вивчимо свого ворога. І по-третє — силою свого дорослого інтелекту ми остаточно скомпрометуємо "академічну ідеологію". Цебто ще на кілька відсотків зрадянізуємо ВУАН.

— Але почекайте, — кричить маестро. — Яка ж то радянізація, коли "цитадель" проповідує "ідеологічну непу". "Устами Зерова попутницька фаланга от чого вимагає":

— "Треба допустити вільну конкуренцію в літературі, треба припинити протекціонізм пролетарським організаціям, бо все це сприяє кар'єризмові й спекуляції".

От бачите, — каже далі наш опонент, — "політичні ріжки вже висунулись з капшука, навіть пояснювати зовсім не доводиться".

Хіба? А от ми думаємо зовсім навпаки, треба й пояснити трохи, бо —

— "Олімп" теж підписується під зеровським твердженням.

Тут тов. Пилипенкові мусить зробитися "дурно", і він візьметься за стакан не демагогічної, а справжньої водички. Тоді ми, щоб трохи заспокоїти його, наводимо цитату з досить відомого й непоганого комуніста Н. Бухаріна, який і виясняє, чому ми погоджуємось із Зеровим:

— "Мені здається (пише Н. Бухарін), що найкращий спосіб занапастити пролетарську літературу, що її прихильником я є, найбільший спосіб зав'язати їй світ — це зректися принципів вільної анархічної конкуренції, бо не можна зробити гарних письменників із тих, хто не пройшов певної літературної життєвої школи, життєвої боротьби, хто не завоював собі місце, не обвоював би кожного кроку своєї позиції в цій боротьбі. Коли ж ми, навпаки, зупинимось на точці зору літератури, яку мусить регулювати державна влада й яка буде користуватись різного роду привілеями, то без всякого сумніву в силу цього ми зав'яжемо світ пролетарській літературі".

Тепер ясно, чому ми погоджуємось із Зеровим? Ми не хочемо "зав'язати світ пролетарській літературі". Субсидії й протекціонізм потрібні для робсількорівських організацій, а не для мистецьких.

Про це ми вже давно говорили. Меценатство в мистецтві ми мислимо як допомогу окремим індивідуальностям. Меценатство над групою можна взяти тільки тоді, коли ця група складається з випробуваних художників. За анархічною конкуренцією в мистецтві ніколи ще не "йшла воля друку", бо останньої ніколи не буде, поки існує класове суспільство.

Отже, не треба, тов. Пилипенко, шукати в твердженнях Зерова "ідеологічної непи". Замість лити демагогічну водичку і вигадувати "політичний млин", ви б з'ясували собі, що таке зерови.

Зерови — це та частина молодої української інтелігенції, яка в силу тих чи інших причин щільно зв'язала себе s долею старої генерації. Коли зерови не приймали активної участі в Жовтневій революції, — то й не всі вставляли ломаки в побідну ходу її коліс. Ідеологічно — вони нам далекі, до їхньої ідеології ми завжди мусимо бути настороженими. Але технічно й навіть психологічно вони нам потрібні. Тут, до речі, знову кілька слів про Європу:

— навіть наші друзі досі не розуміють нас: коли ми говоримо про Європу, то ми маємо на увазі не тільки її техніку. Голої техніки для нас замало: є дещо серйозніш від останньої. І от:

— ми розуміємо Європу теж як психологічну категорію, яка виганяє людськість із "Просвіти" на великий тракт прогресу.

Маркс, засвоївши Європейську техніку, не був би Марксом, коли б сума його духовних вартостей не ввійшла в названу нами категорію. Ейнштейни великі й маленькі — європейці, а самоварники-професори — просвітяни. Очевидно, справа не в самій техніці.

Отже, зерових ми мусимо використати не тільки по лінії техніки, але й у напрямку психології. Один той, на перший погляд, незначний факт (а на погляд інших, контрреволюційний), — той факт, що вони так пильно "проти течії" перекладають римлян, дає нам право вбачати в них справжніх європейців. Зерови відчули запах нашої епохи й пізнали, що нове мистецтво мусить звернутися до зразків — античної культури. Азіатський ренесанс — не епоха європейського відродження, плюс незрівнянне, бадьоре й радісне грецько-римське мистецтво. Не дивно, що навіть у буржуазній Франції виник недавно неокласицизм. Для романтики вітаїзму неокласицизм так потрібний, як і сама віра в правду великого азіатського ренесансу.

Ідеологія набувається не тільки певним класовим походженням, але й інтелектом. Отже, й тут ідуть інтелектуальні бої. Ми визнали техніку зерових, зерови мусять визнати нашу ідеологію... і не тільки визнати, але и свідомо прийняти її. І вони приймуть, бо переможцями на цьому фронті будемо ми, — ті, за кого непереможний боєць — історія.

Зеров зовсім не попутник у звичайному розумінні цього слова. Це не "мужиковствующий" безперспективний революційно-націоналістичний інтелігент з вузеньким горизонтом. Це, коли хочете, Мартов у мистецтві, який свідомо й щиро працює в умовах радянської державності. Треба ж уміти остаточно заволодіти ним і ними — зеровими.

От бачите, який це "політичний млин". От бачите, які "ріжки вилізли з нашого капшука". Ви, тов. Пилипенко, "не запужаєте" "Олімп" "ідеологічною непою". Шукайте іншого адресата. Саме — серед неписьменних. Ми глибоко переконані, що вашу демагогію не прийме революційне радянське суспільство. Коли вам подобається Троцький, то послухайте ще раз його думку:

— "не можна підходити до мистецтва так, як до політики".

Чуєте, маестро? Чи, може, ви й з цим не погоджуєтесь? Тоді знову ж таки докажіть і знову таки без демагогічної водички. Будьте певні: ми й вам зуміємо повірити, тим паче, що ви наш один із найкращих друзів.

Але "покиньте брати на арапа": поважайте й нас. Невже ви й досі не розумієте, що не самохвальство заговорило нашим пером, а почуття радості, яке пожаром палахкотить біля наших сердець, яке з кожним ментом нашого інтелектуального зросту піднімається, як Йогансенові "сереброкрилі кораблі":

— "все вище, вище, вище д'горі..."


VI[ред.]

Чи варто резюмувати? Ми гадаємо, не треба. Але ми й у цьому листі звертаємось до молодої молоді:

— Камо грядеши?

Біблейська мудрість так каже: коли йдуть два сліпих, то обидва попадуть у яму.

Воістину: не за мистецьким авторитетом тов. Пилипенка йти молодим художникам: їх чекає розчарування.

З "Олімпом" зовсім не те:

— ми відкидаємо малоросійщину, просвітянщину та іншу безперспективну вузькість і кличемо до невідомих обріїв прекрасного азіатського ренесансу.

Ми кличемо творити те мистецтво, що його так чекає Європа. Ми знаємо:

— важкий наш шлях і велику вагу беремо ми на себе. Зате — це радісний шлях духмяної боротьби, — шлях, що біжить у майбутнє за багряними кіньми нашої геніальної революції.

Кажіть же, юнаки й юнки:

— Камо грядеши?