канькати

канькати

*Ка́нькати, каю, єш, гл. О коршуне (ка́ня): кричать. Він розумів, про що канькає каня. Коцюб. «Тіні», 4.

Словник української мови / упоряд. з дод. влас. матеріялу Борис Грінченко; ред. С. Єфремов, А. Ніковський. Київ: Горно, 1927–28