Квітка на багні/VI

Матеріал з Вікіджерел
Квітка на багні
Іван Зубенко
VI
Львів: Видавнича спілка «Діло», 1937
VI.

Знайома кімнатка. Але вже з першого погляду Арсен помітив, що є тут якісь зміни. Не валялися в безладді частини одягів; зі стін зникли малюнки та листівки з ріжними парами та поцілунками, що нагадували закулісову роздягальню шансонетки. Кімнатка стала якась скромніша, привітніша — нагадувала студентську парубочу мансарду.

Зза паравану вийшла Кетті. Якась несмілива, принишкла.

— Здоров був, Жовтодзюбику…

— Добривечір, Кетті…

Арсен узяв її за руки і не знав, що далі робити.

— Ти погарніла за той короткий час, стала якась інакша…

— Справді? — усміхнулася вона, легко почервонівши. Кетті справді виглядала природно: ненашмінкована, тільки легко припудрована, одягнена у скромну блюзочку та спідничку.

— Ти ніби не артистка… скоріше нагадуєш мою сестру-ґімназистку. Їй-Богу… От погляну на тебе і мимохіть пригадую Наталку, таку, якою я залишив її тому два роки дома…

— Так? Я дуже тішуся цим. Ну, сідай Арсене. Може хочеш кави, чаю?

— Ні, дякую… Ти ж знаєш, що я вже по вечері.

Арсен якось нерішуче випустив її руки. Хотів її обняти, поцілувати — не наважився. Пригадав собі перші відвідини — не знав, чи вони дозволяють бути сміливішим, чи навпаки виправдують його ніяковість. Відчув, що Кетті стала якась сторожка, ніби далека.

В уяві повстав комісар Блінов. Заздрощі почали дряпати серце.

— Як не хочеш чаю, то сідай, поговоримо… — припрошувала Кетті: — Я так тішуся, що тебе бачу…

— Тішишся? — кинув недовірливо.

— Так… справді дуже рада… Я ввесь час думала про тебе…

— Я також…

Арсенові не виходив з голови Блінов; шукав засобів, якби відвернути Кетті від комісара і притримати її при собі.

— Ага, памятаєш Кетті, останнього разу я обіцяв вернутися до тебе… хотів, щоб ти ввесь час була зі мною. Мені так треба тепер когось близького, щирого. Ніхто з нас не знає, що буде завтра… Я розумію, що ти маєш свою працю і не можеш її покидати, маєш свої обовязки, клопоти… Але за матеріяльний бік не турбуйся. Я маю досить грошей, більш як мені треба. Не віриш? Я кажу зовсім щиро, по товариськи. Коли тільки тобі треба…

Він виняв з кишені пачку банкнотів у большевицькій валюті і поклав їх на стіл. Кетті якось розгублено поглянула на хлопця, і нагло її великі блакитні очі залилися слізми.

Вона не вперше брала гроші від сторонніх мужчин навіть тоді, коли не вважала грошей заслуженою винагородою за своє товариство. Чому-ж саме тепер цей щирий жест юнака так глибоко вразив її, образив до глибини душі? Досі ці розрахунки не мали в неї нічого спільного з серцем. Люди, з якими вона вечеряла, сміялася і проводила ніч не могли її образити — вона поводилася з ними як з рівними — по купецьки… А тепер…

Дивилася на Арсена, конвульсійний корч голови стримав її мову.

Арсен зніяковілий стояв біля неї, не знав, що робити. Він не вмів потішати жінок, навіть ніколи не мав такого випадку, щоб якась жінка плакала перед ним і то ще з його вини.

Кетті почала легше віддихати і хусточкою витирала обличчя.

— Забери ці гроші… і йди собі, Арсене…

— Чому? що сталося? я не розумію в чім справа…

— І… і не треба… розуміти, коли ти… не відчуваєш того, що мені заподіяв…

— Та щож таке сталося, Кетті? Скажи просто… Їй-Богу, не знаю, що я погане зробив…

— Візьми свої гроші… Ти… не міг уже від чогось іншого почати розмови тільки від грошей, якби хотів зазначити, що для таких як я — —

Вона знову приложила хустку до очей.

Арсен боронився, як міг, уже не знаючи, чи не погіршує справи:

— От і маєш!… Але ж раніше ти не тільки взяла гроші, а ще й сама вимагала їх…

— Так, це правда… але тоді ти був для мене зовсім чужий… Я тоді ще тебе не кохала… Я була тільки шансонетка, а не жінка… Я думала, що зустріла в тобі людину, яка зрозуміє мене. Мені здавалося, що я відчула в тобі щирість, ніжне відношення до мене. Може я не варта тебе… може ти мені не віриш, але я щиро покохала, а ти образив мене…

— Вибач, Кетті… Я-ж так не думав, я хотів тобі тільки допомогти.

— А я хочу віддати тобі ті гроші, що ти мені дав…

Вона хутко кинулася за параван, пошаруділа трохи в шафі і вийшла з пакуночком у руці.

— Я тоді ще приготовила тобі подарунок, але ви хутко відступили. Я не могла тобі його вручити, хоч шукала за тобою цілий день.

На столі заблисла гарна срібна папіросниця.

— А це що? — здивувався Арсен, показуючи на літери.

— Хібаж не догадуєшся? Ініціяли… твої — „Арсен Жовтодзюбик”…

Арсен усміхнувся. Почув у собі гордість мужчини, свідомого того, що його кохають.

— То ти справді мене кохаєш, Кетті?

Вона крізь сльози слабо всміхнулася.

— Дурна була… закохалась… А тепер — бачу, що ти не вартий того…

Арсен зідхнув.

— Кажеш, що я тебе образив?

— Так… я не сподівалася, що ти якось відразу повернеш так справу у такий бік, так грубо…

Вона не могла найти відповідних слів.

Арсен гаряче заперечив:

— Звідки в тебе така дивна думка, що я хотів тебе образити? Ех, Кетті, Кетті… Ти тільки подумай: ти ж знаєш, що я старшина української армії?

— Ну, так… але я не розумію, що це має спільного…

— І ось я тепер у ворожому запіллі… кручуся коло самого центру їхньої армії. Ти знаєш, що на таких людей дивляться, як на шпигунів. Якби мене схопили, то якстій мене повісили б…

Кетті очі розширилися; в них зарисувався щирий острах.

— Ні, ні! Цього не може бути!

Кетті кинулася до нього, наче собою хотіла його заступити від грізної небезпеки.

— Ось і тепер запитай себе: що ж мене потягнуло сюди, як не ти?

— Ти хотів мене бачити?

— Та вже думай, як хочеш…

— Чекай… я зараз…

Кетті підійшла до свого туалєтового столика, кольонською водою змила собі лице, припудрувалася, і аж тоді знову повернулася до Арсена.

— Ти справді задля мене дістався сюди?

— Мушу тобі правду сказати, Кетті. Я прийшов сюди ще і для праці. Нам треба мати деякі інформації. Війна йде не тільки самими кулями, але і даними, про противника. Сюди мав їхати хто інший, але я добровільно пішов, щоб при тій нагоді побачити тебе… Я дуже тужив за тобою…

Кетті поглянула йому просто в очі і усміхнулася без одної зморшки.

— І ти не боїшся?

— Чого?

— Ну, хоч би того, що признаєшся про це переді мною? Аджеж ти навіть сьогодні бачив мене в товаристві того, чорнявого комісара… Ти знаєш, хто він?

— Знаю: комісар прифронтової „чека”…

Кетті поглянула на нього, лукаво прижмуривши око.

— А як я видам тебе йому? А може вже й видала?

Арсен пройшовся по кімнаті, над чимось міркував.

— Бачиш, Кетті, мені здається, що ти не чужинка… бо ти так добре говориш по-українськи… Ти українка, правда?

— Українка? Може бути… Я над цим досі і не думала, — ніяково промовила Кетті, але в її очах появився невиданий досі вираз…

— Коли ти не признаєшся до чужої національности, то вже пів біди — гаряче казав Арсен. — Я не знаю, чого ти попала до того шантану, Кетті?… Ходімо до нас… У нас в армії є дівчата, що працюють для батьківщини як сестри милосердя, деякі навіть бються як вояки.

— За Україну? — перепитала Кетті, наче не розуміла.

— Ну, так… борються з москалями, нашими ворогами… Ти тільки подумай: скільки кривд перетерпів від них наш народ!…

— О, так! — якось гаряче скрикнула Кетті, так що навіть Арсен звернув на це увагу.

— Ти щось знаєш про це?

Кетті зідхнула:

— Нічого… пригадала собі мою ранню молодість… Але не питай про це, Арсене, не згадуй — наче благала вона.

— Бачиш, а ти питала, чи я не боявся тобі все сказати. Мені здавалося, що я, відчувши у тобі землячку, повинен був так зробити. Тепер такий час, що земляки відчувають один одного з першого погляду. Тут уже не рішають якісь там програмові ріжниці, партійні, а попросту сама стихія землі. Кожний із нас втягнув у себе разом із нашим небом і чорноземом і першими звуками матірної мови почування, яке скоріше чи пізніше прорветься, коли мати проти себе людину іншого краю, іншої бувальщини.

Запал, з яким промовляв Арсен не мав у собі нічого з вічевої промови. Він наче прислухувався до того, що грає в його душі і голосно сповідався перед близькою людиною.

Кетті чула, що в її душі ворушиться незнане досі почуття національної спільноти. Дотепер вона вважала себе „русскою” або „малороскою” та й усе.

Аж тут нараз виринула перед нею людина, що наче-б то надавала новий зміст її життю. Арсен звернув її увагу самою своєю особою на боротьбу, що бушує довкола неї. Досі Кетті тільки боролася за буденний прожиток, за суконку, за капелюх, за якусь цяцьку, відтепер стало їй ясно, що є ще щось вище, краще, що виповнює людині життя. Якби вона і була хотіла коли захопитися якимсь ідеалом, не була б знала, як це може виглядати. Кохання відкрило перед нею щось нове якось так дивно просто і несподівано.

Щораз виразніше назрівало в неї бажання бути там, де Арсен.

— Помагати… помагати… — в задумі шептала Кетті: — Але чим? Чим я можу йому помогти?

Арсен оживився.

— Було б тільки бажання, Кетті, а способи та нагода знайдуться. Над цим треба подумати… От бачиш, тепер ти можеш меві повірити, що я тебе кохаю, бо навіть такі важні, таємні справи довіряю тобі… А зрештою і свою безпеку віддаю тобі в руки…

Чи ж то багато треба арґументів для серця?

Тепла усмішка заіскрила заплакані оченята, викликала червень на щічки, ворухнула кутиками уст…

— Вірю, вірю, Арсене… І ти вір мені… Я не донощиця, не видам тебе, бо я щиро тебе кохаю… Та ще маю до тебе одне прохання: не називай мене „Кетті”… Я — Катруся Тригірна… з села Щербів…

Розмова двох закоханих може бути безконечна і незвичайно проста. Там, де інші потребують багато слів і доказів і нераз довгої суперечки — закохані розуміють одне одного — поглядом, натяком.

Кетті та Арсен були в незвичайних обставинах. Навколо відбувалися несамовиті події; торощилися матеріяльні та духові ціннощі, захитувалися світопогляди, характери, суспільні норми, людське життя втрачало свою вартість. Революція та війна.

Кетті вже привикла до усмішок Ероса; механічно йшла назустріч його забаганкам. Але Арсен не те, що інші. Тут не грав ролі безглуздий порив одної хвилини, ні тимчасова симпатія, ні холодний обрахунок. Коли вона розмовляла з ним — не відчувала, що сидить біля мужчини, — над її змислами панувала якась вища, нова сила. Арсен прорвався крізь смертельний ланцюг фронту, прибув у саму ворожу пащу, де на нього на кожному кроці чигає небезпека, смерть. Це не та сама сила, що раніше, тягне його до неї. Вона чує на собі тремтіння його гарячих рук, але той палкий спогад обпікає її уста, якби поцілунком таємного мандрівника, що благословить її і відходить.

Кетті вже не була шансонетка, а людина, в якій пробудилася душа. Ворухнулися приспані, припорошені почування — гідність, самопошана, потреби правди, а до того її свідомість почала некопоїти нове почуття — осоружного життя, яке вона веде.

Добре… Арсен кохає її, але чи ж він пошанує її після всього? Жіноча гідність обіруч схопила Кеттину волю і стримала від останнього кроку.

Кетті подивилася Арсенові просто в очі і червоніючи сказала:

— Арсене!… пошануй мене… як тільки можеш…

Її голос тремтів, у ньому бреніло благання:

— Я для тебе не шансонетка… я жінка… і кохаю тебе…

Арсен здивовано поглянув на неї і мимохіть випустив з обіймів.

Вона кинула на нього несміливий погляд:

— Не сердися, милий… Не розумій мене погано. Я знаю, що я не варта того… але прошу тебе, Арсене, — підтримай мене… Аджеж ти інакше поводився би зі своєю нареченою з порядної родини?… Правда?… Я також хочу бути поряд…

Проковтнула кінець слова, а очі знову зробилися вогкі.

Арсен відійшов, сів на крісло, закурив папіроску з нової срібної папіросниці. Мовчав і напружено думав — але про що, сам не знав. Одне тільки наоч бачив, що Кетті стала новою людиною.

— Ти не гніваєшся на мене? — несміливо наближалася вона до нього.

— Ні, Катрусю, не гніваюся… Я просто змучений, зробив велику дорогу і обставини так хвилюють, підривають нерви… Хотів би відпочити, бо завтра маю багато роботи.

Арсен почув велику втому, якби завтра мав ладитися у довгу невідому дорогу.

— А де ж ти зупинився?

— Ніде. Там, де я був, уже не можу бути…

— Ну, то лягай тут… а завтра побачимо…

Кетті звинно приготовила ліжко.

— А якже ти будеш? Де спатимеш?

— Не турбуйся про мене… зрештою тут… з тобою буду… от приставлю тільки крісла… Ну, поцілуй же мене надобраніч. Жовтодзюбику… і не гнівайся…

Вона підставила йому своє личко.

— Добраніч, моя Катрусю…

Він її міцно поцілував і несамохіть, як старший брат сестру, перехрестив.

Вона засоромилася.

— Я вже так давно не молилася — тепер буду…

Небавком Арсен уже рівномірно віддихав.

Кетті покрутилася по кімнатці. Поправила ковдру на ліжку, щільніше прикрила нею свого гостя, погладила його блискуче, чорне волосся, що відбивало від білої подушки.

Хвилинку чути було два ріжні приспишені віддихи, голосні як тикання двох годинників.

На кімнату падали химерні тіні романтичного вечора.