Книга Лева/Пісня про дочасне світло

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Книга Лева (1936
Богдан І. Антонич
Пісня про дочасне світло
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

Пісня про дочасне світло

Вже не блакить — це вже блакитняви фонтани
і небо неймовірне — в смуги звук потятий.
О, квіте тіла, хто ж тут більш, як ти, коханий,
як ти, ненавиджений, плеканий і клятий!

Глуха стіна нічого, що між серце й серце
лягає, мов незнаного хвильна музика,
чи це полуди тільки миршавеньке скельце,
чи безмір вічного для серця завеликий?

Колиско пристрастей, о, наші пута й крила,
окови найсолодші й хмелю найхмільніший!
Ти та, що лучить нас, і та, що ділить, сила,
два напрями стерна одного людських рішень.

Блакиті дзвін шорсткий з духоти омліває
і кров повітря — світло ллється із розщілин.
Що вічний сон оман сплітає з плям мозаїк,
те пю й, пючи, ще більше прагну серцем цілим.

Тераси світла — геми щораз вищих звуків
одна на одній вгору понад мряки мохом.
— Йде зливний дощ блакиті на зомлілі руки.
Це небо валиться, небесна катастрофа!

Молюсь землі в червоному окропі крови
і небо кличу тугою, що вічно ранить.
Із уст моїх поганських спів тече Христовий,
немов вино з води у Галилейській Кані.