Книга Лева/Слово про золотий полк

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Книга Лева (1936
Богдан І. Антонич
Слово про золотий полк
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

Слово про золотий полк

Заспів

Хай, розгорнувши строфи, наче крила, наступає пісня!
Хай бє з здрібнілий вік достойних фраз і хитрих передбачень,
коли надхнення заплитке і розпач роблений та кволий,
в вік володіння букви і пожитку, без мети бусолі,
в вік змиршавілий, в час легкого успіху й гнучкої міри,
хай бє зухвала пісня,
 хай кличе вищим вітром дихать,
 мірилом вищим мірять,
 міцніш в людину вірить!

В атаку сунуть чоти строф, наїживши багнети рим,
слова ціляють влучно, кожне точне, кожне вогнепальне,
коротко й різко, раз-у-раз, рокоче строф хорунжий — ритм,
колона пісні йде в розстрільній на екстази шанець дальній,
щоб про бійців незламно вірних стати гідною співати.
Тоді наструнко салютують строфи мужності й посвяті!

Слово про Альказар

День сороковий полумя й погуби догоряє в славі,
день сороковий брат на брата накладає хижу руку.
Війна злочинна, братогубна. Сонце ранене кривавить.
Незламна тисяча обранців здавлює в серцях розпуку,
бючись, хто-зна, чи не із друзями недавніми віч-на-віч.
День сороковий без спочинку й сну, в дощі вогненнім зливнім.
Вже голод скручує кишки в сухе мотуззя. Далі навіть
порепані з гарячки губи вимовляти слів забудуть.
Не шкура вже — кора на пнях, на людських пнях шерстких із сажі
зівялі язики телепають в устах просохлим листям,
лиш очі, очі сяють молодо, надхненно й променисто.

Задиханий, вривчатий токіт мітральєз на мить не щухне.
До сонця стіп скривавлених вітри один по однім ляжуть
і ніч, мов чорний лев, пробуджена на шанці виє глухо.
Толедо на сімох узгірях, на червоній кручі Тахо
це місто до хреста пустелі цвяхами ста башт прибите.

Земля — червона бляха, місяць в обрій вгруз найгрубшим цвяхом,
пустиня, мати вітру, від людей бере за проїзд мито.
В мереживі крутих провулків горде місто ювелірень,
де сонце з патини століть застигло аж зелено-сіре,
тепер в трояндах пострілів зміняє ніч у день багровий.

Хащі димів, багаття буре, сірі й бронзові діброви,
трава колюча — ворса на кожухах скель слизька із крови.
Лежать покошені тіла — рясні джерела з них булькочуть,
джерела струменів червоних. В перегуках хрипнуть дула,
в акордах мітральєз повзуть танкети, жалять оси-кулі,
фонтан піску плює петарда, крови млява, тьмяна пянкість,
на гусеницях кручених коліс горбатий тулуб танка.

Пустиня, мов червона ліра, під долонею вітрів
видзвонює покутню псальму, свій пустельний „Dies ігае”
і хор гармат, виригуючи з гирл свій оливяний спів,
погуби заповідь оповіщає в сторони чотири.

На морі полумя міцне судно — незламний Альказар
в тюльпанах тисячі експльозій, в квітах зрослих з динаміту,
в короні із картечів, очервонений, сповитий в жар
на наших ось очах проходить прямо з дійсности до міту.
В росі вогненній миє мармурово-камяне обличчя,
щоб дати ще одне свідоцтво людській тузі за величним.

Жовтень 1936.