КОЛИСКОВА
Вузли доріг затиснуті на горлах сіл. Знов сняться сни минулі.
Сідають дні, мов птахи, на хатах і розгортають крила вітру.
Скриплять колиски. — »Синку, спи, накрию сном тебе, мов листям мірту,
лиш не ходи, хлопятко, в ліс, бо вовк тебе у лісі зїсть, ой люлі!«
Співає на шляху піхота: — »Не стелися по землі, барвінку!«
Пан сотник лютий: — »Покрутило б язики вам, покручі прокляті!«
Ударило у мідь дороги, мов у жовтий бубон, сонце дзвінко,
кийки проміння бють червоним верблем у калюж рудяві лати.
Під спів піхоти сходить вечір. Ще в розприслім сонці сяє зброя.
Вже ніч. До зір пришпилені кокарди літаків. Ніхто не будить
розквітлих квіттям снів дитячих,
і не бачили,
не знали люди,
коли зоря спинилась над колискою майбутнього героя.
