Кажуть — раз полюбить лихо,
Так до смерті любить вже,
Мов дитину рідна мати,
Доглядає, береже,
Вже не з Півночі гнилої,
А із Азії прийшло,
Впало хмарою важкою,
Чорним каменем лягло.
Раз у Київ прибігають
Половецькі посланці:
„Поможіть, кричать, рятуйте,
Славні лицарі-борці!
Йде на нас орда татарська,
Сараною лізе-йде;
Землю курява вкриває,
Степ від тупоту гуде!
Як не прийдете на поміч,
Як прогаєте ви час,
Нас попереду зруйнують,
Але підуть і на вас.
Так забудьмо ж давні свари
Побратаймось в чорні дні
І мечем здобудьмо славу
Кожний рідній стороні!“
І князі поклали спільно
Боронить свої краї.
Київ, Галич і Чернигів
Шлють на бій полки свої.
І над Калкою зустрілись,
Як дві хмари, вороги…
Ось зударились, і стало
Справжнє пекло навкруги.
Вже татаре подаються,
Одступають їх полки,
Вже за ворогом женуться
Українські вояки.
Але Половці злякались,
Нагло зрадили, втекли…
Нас Монголи подолали
І князів в полон взяли.
Тяжко, боляче без краю,
Коли спільник кине бій,
А проте безмірно тяжче,
Коли зрадить брат же твій.
|
