Кобзарь (1840)/Думы мои, думы мои…

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Кобзарь (1840
Тарас Шевченко
Думы мои, думы мои…
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний неадаптованим гражданським шрифтом. • Існують інші версії цієї роботи: Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами!

Думы мои, думы мои,
Лыхо мени зъ вамы!
На що сталы на папири
Сумнымы рядамы?...
Чомъ васъ витеръ не розвіявъ
Въ степу, якъ пылыну?
Чомъ васъ лыхо не прыспало,
Якъ свою дытыну?....

Бо васъ лыхо на свитъ на смихъ породыло,
Полывалы сліозы… чомъ не затопылы,
Не вынеслы въ море, не розмылы въ поли?..
Не пыталы бъ, люды — що въ мене болыть?
Не пыталы бъ, за що проклынаю долю,
Чого нужу свитомъ? — «Ничого робыть»
Не сказалыбъ на смихъ…

 Квиты мои, диты!
На що васъ кохавъ я, на що доглядавъ?
Чы заплаче серце одно на всимъ свити,
Якъ я зъ вамы плакавъ?.. Може и вгадавъ…
Може найдетця дивоче
Серце, кари очи,
Що заплачуть на си думы —
Я билше не хочу…
Одну сліозу зъ очей карыхъ —
И… панъ надь панамы!…

Думы мои, думы мои!
Лыхо мени зъ вами!…


За каріи очынята,
За чорніи бровы
Серце рвалося, сміялось,
Вылывало мову,
Вылывало, якъ умило,
За темніи ночи,
За вышневый садъ зеленый,
За ласкы дивочи…
За степы, та за могылы,
Що на Украини
Серце млило, не хотило
Спивать на чужыни.....
Не хотилось въ снигу, въ лиси,
Козацку громаду
Зъ булавамы, зъ бунчукамы
Збирать на пораду…
Нехай души козацкіи
Въ Украйни витають —
Тамъ шыроко, тамъ весело
Одъ краю до краю…
Якъ та воля, що мынулась,
Днипръ шырокый — море,

Степъ и степъ, ревуть порогы,
И могылы — горы, —
Тамъ родылась, гарцювала
Козацкая воля;
Тамъ Шляхтою, Татарамы
Засивала поле,
Засивала трупомъ поле,
Покы не остыло...
Лягла спочыть... а тымъ часомъ
Выросла могыла,
А надъ нею орелъ чорный
Сторожемъ литае
И про неи добрымъ людямъ
Кобзари спивають,
Все спивають, якъ діялось,
Слипи неборакы, —
Бо дотепни... А я.... а я
Тилько вмію плакать,
Тилько сліозы за украйну,...
А слова — не мае...
А за лыхо — ....Та цуръ іому!
Хто іого не знае!...

А надто, той, що дывытця
На людей душою —
Пекло іому на симъ свити,
А на тимъ…

 Журбою
Не наклычу соби доли,
Колы такъ не маю.
Нехай злыдни жывуть тры дни —
Я ихъ заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щобъ ворогы не бачылы,
Якъ лыхо сміетця…
Нехай думка, якъ той воронъ,
Литае, та кряче,
А серденько соловейкомъ
Щебече, та плаче
Нышкомъ — люды непобачуть,
То й не засміютця…
Не втырайте жь мои сліозы,
Нехай соби льютця,

Чуже поле полывають
Що дня и що ночи,
Покы попы не засыплюсть
Чужымъ пискомъ очи…
Оттаке-то… а що робыть!
Журба не поможе.
Хто жъ сыроти завыдуе —
Карай того, Боже!


Думы мои, думы мои,
Квиты мои, диты!
Выроставъ васъ, доглядавъ васъ —
Дежъ мени васъ диты?…
Въ Украину идить, диты!
Въ нашу Украину,
Попидъ тынью, сыротамы,
А я — тутъ загыну.
Тамъ найдете щыре серце
И слово ласкаве,

Тамъ найдете щыру правду,
А ще, може, й славу…

Прывитай же, моя ненько!
Моя Украино!
Моихъ дитокъ не розумныхъ,
Якъ свою дытыну.





Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.