Перейти до вмісту

Кобзарь (1876)/Том 1/Заступила чорна хмара

Матеріал з Вікіджерел

Заступила чорна хмара
 Та білую хмару:
Виступили з-за Лиману
 З турками татари;
Із Полісся шляхта лізе,
 А гетьман попович
Із-за Дніпра напірає,
 Дурний Самойлович
З Ромоданом; мов та Галіч,
 Вкрили Україну
Та й клюють єлико-мога.
 А ти, Чигирине,
А ти, старий Дорошенку,
 Запорозський брате!
Нездужаєш, чи боїшся
 На ворога стати?
— Не боюсь я, отамани,
 Та жаль України! —
І заплакав Дорошенко,
 Як тая дитина:
— „Не розсиплем вражу силу,
 Не встану я знову!
Возьміть мої гетьманськиї
 Клейноди, панове,
Та однесіть москалеві:
 Нехай Москва знає,
Що гетьмана Дорошенка
 На світі немає.
А я, брати Запорозці,
 Возьму собі рясу
Та піду поклони бити
 В Межигор до Спаса.“

Задзвонили в усі дзвони,
 Гармата грімала;
У дві лави задніпрянці
 З москалями стали,
Аж на милю. Між лавами
 Понесли клейноди.
Годі тобі, Петре, пити
 Із Тясмина воду!
Положили ті клейноди
 Попенкові в ноги;
Іди, Петре, в Межигорьє
 Молитися Богу!
Не пустили Дорошенка,
 У рясі пізнали,
Закували у кайдани,
 В Сосницю послали;
А з Сосниці в Ярополче [1]
 Віку доживати.
От-так тобі довелося,
 Запорозський брате!

Виглянуло над Чигрином
 Сонце із-за хмари:
Потягли в свої улуси
 З турками татари.
А ляхи з своїм Чарнецьким,
 З поганим Степаном,
Запалили церкву Божу,
 І кості Богдана
Й Тимошеви в Субботові
 Гарненько спалили
Та й пішли собі у Польщу,
 Мов добре зробили.
А москалі з Ромоданои
 В неділеньку рано
Пішли собі з поповичем
 Шляхом-Ромоданом.

Мов орел той приборканий,
 Без крил та без волі,
Знеміг славний Дорошенко,
 Сидячи в неволі,
Та й умер з нудьги. Остило
 Волочить кайдани!
І забули в Україні
 Славного гетьмана.

Тілько ти, святий Ростовський,
 Згадав у темниці
Свого друга великого,
 І звелів каплицю
Над гетьманом змурувати
 І Богу молитись
За гетьмана, панихиду
 За Петра служити.
І досі ще, що-рік Божий,
 Як день той настане,
Ідуть править панихиду
 Над нашим гетьманом.




  1. Село коло Москви.