Кобзарь (1876)/Том 1/Титарівна

Кобзарь. Том 1
Тарас Шевченко
Титарівна

Титарівна.

Давно се діялось колись:
Ще як борці у нас ходили
По селах, та дівчат дурили,
З громади кпили, хлопців били,
Та верховодили в селі.
Як ті гусари на постої;
Ще за гетьманщини святої —
Давно се діялось колись.

У неділю на селі,
У оранді, на столі
Сиділи лірники, та грали
По шелягу за танець.
Кругом аж курява вставала —
Дівчата танцювали
І парубки. — „Уже й кінець!
А нуте иншу!“ — „Та й се добра!“
І знову ліри заревли,
І знов дівчата, мов сороки,
А парубки, узявшись в боки,
Навприсядки пішли...

Найкращий парубок Микита
Стоїть на лаві в сірій свиті.
Найкращий хлопець, та байстрюк,
Байстрюк собі, та ще й убогий.
Так і нікому не до ёго.
Стоїть собі. Як той...
Плечима стелю підпірає,
Та дивиться і замірає
На титарівну. А та в квітах,
Мов намалёвана, стоїть
Сама собі і на Микиту
Неначе глянула. Горить,
Горить Микити в сірій свиті!

Шеляга виймає
І за того остатнёго
Музику наймає,
І нерівню титарівну
У танець вітає...
— „Одчепися, пройдисвіте!“
І зареготалась
Титарівна: „хиба тобі
Наймичок не стало?“
Насміялась титарівна
З бідного Микити;
Насміялася при людях,
Що він в сірій свиті.
Буде тобі, титарівно!
Заплачеш, небого,
За ті сміхи!

Де ж Микита?
В далеку дорогу
Пішов собі... З того часу
Не чуть ёго стало...
З того часу титарівні
Щось такеє сталось...

До-дому плачучи прийшла,
І спати плачучи лягла,
І не вечеряла, не спала —
Яка лягла, така і встала,
Мов одуріла. Що робить —
Сама не знає. А Микита,
Неначе сич, у сірій свиті
Перед очима все стоїть:
Мара та й годі! Титарівно,
В недобрий час з того нерівні
Ти насміялась. Стало жаль
Тобі ёго... Нудьга, печаль
І сором дупіу оступили,
І ти заплакала. Чого?
Того, що тяжко полюбила
Микиту бідного того!

Диво дивнеє на світі
З тим серцем буває:
У-вечері цурається,
В-ранці забажає.
Та так тяжко забажає,
Що хоч на край світа
Шукать піде. От-так тепер
Не знає, де дітись,
Титарівна... Хоч у воду,
Аби до Микити!
Стережітесь, дівчаточка,
Сміятись з нерівні,
Щоб не було і вам того,
Що тій титарівні.

Як та билина засихала;
А батько-мати турбувались;
На прощу в Київ повезли,
Святими травами поїли, —
І все-таки не помогли.
Втоптала стежку на могилу, —
Все виглядать ёго ходила.
І стежка стала заростать,
Бо вже нездужає і встать.
Так от що сміхи наробили!...

А він канув, провалився;
Ёго вже й забули,
Чи й був коли. Год за годом,
Три годи минули.
На четвертий год в неділю,
У оранді на селі,
На широкому столі
Сліпі лірники сиділи;
По шелягу брали
І ту саму грали,
Що і позаторік. Дівчата
Так само дрібно танцювали,
Як і позаторік.
Завзятий,
У синій шапці, у жупані,
В червоних, як калина, штанях,
Навприсядки вліта козак;
Та ще й приспівує от-так:

„Та спасибі батькові,
Та спасибі матері
Що нас добули!
Як нас добували,
Жито розсипали
В-ночі на печі!“

— „Горілки! меду! Де отаман,
Громада, сотський? Препогане,
Мерзене, мерзле парубоцьтво!
Ходіте биться, чи бороться!
Бо я борець.“

Не неділю,
Не дві, не три й не чотирі.
Як тій болячці, як тій хирі,
Громадою годили
Тому борцеві. Вередує,
Як той панич... і де взялось
Таке хиренне! Все село
Проклятого не нагодує;
А він собі гуляє, пьє,
Та хлопцям жалю завдає
Тими дівчатами. Дівчата
Аж понедужали за ним:
Такий хороший та багатий!
Уже й не бореться ні з ким,
А так собі гуляє,
Та вечорами у садочок
До титаря вчащає.
А титарівна зострічає,
Приспівує-примовляє:

„Чи не той це Микита,
„Що з вилётами свита?...“

Той, це той, що на селі
Ти насміялася колись;
А тепер сама до ёго
У садочок ходиш.
Сама ёму, байстрюкові,
Як панові годиш.
Не день, не два титарівна
В садочок ходила;
Не день, не два, як панові,
Микиті годила.
Догодилась титарівна
До самого краю
І не счулась...
Дні минули;
Місяці минають;
Мина літо, мина осінь;
Мина сёмий місяць, осьмий;
Уже й девьятий настає, —
Настане горенько твоє!

У титаря у садочку,
У яру, криниця
Під вербою. До криниці,
Не води напиться
Ледве ходить титарівна, —
Трохи пожуриться,
Поплакати, погадати,
Як їй дівувати,
Де їй дітись од сорому,
Де їй заховатись.
Раз у-вечері, зімою,
У одній свитині,
Іде боса титарівна
І несе дитину.
То підійде до криниці
То знов одступає,
А з калини, мов гадина,
Байстрюк виглядає.

Положила на цямрину
Титарівна сина,
Та й побігла... А Микита
Виліз із калини,
Та й укинув у криницю,
Неначе щеня те.
А сам пішов, співаючи,
Сотському сказати, —
Та щоб ішов з громадою
Дитину шукати.

У неділеньку раненько
Збіралася громадонька,
Та криницю виливали,
Та дитя теє шукали.

Найшли, найшли твого сина.
Титарівно, в баговінні!
Ой узяли безталанну,
Закували у кайдани,
Сповідали, причащали,
Батька-матір нарікали,
Громадою осудили
І живую положили
В домовину, й сина з нею,
Та й засипали землею.
Стовп високий мурували,
Щоб про неї люде знали —
Дітей своїх научали;
Щоб навчалися дівчата,
Коли не вчить батько-мати.

Борця того в селі не стало.
А люде в Польщі вострічали
Якогось панича; питав:
— „Чи жива, каже, титарівна,
Чи насміхається з нерівні?“
От-то він самий. Покарав
Ёго Господь за гріх великий —
Не смертію: він буде жить,
І сатаною-чоловіком
Він буде по-світу ходить,
І вас, дівчаточка, дурить
Во віки.