Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — Запорозці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю;
Минулося, — осталися
Могили на полі![1]
Високиї ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
Високиї ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.
Свідок слави дідивщини
З вітром розмовляє,
А внук косу несе в росу,
За ними співає.
Було колись — в Україні
Лихо танцювало,
Журба в шинку мед-горілку
Поставцем кружала.
Було колись добре жити
Нашій Україні....[2]
А згадаймо! може, серце
Хоч трохи спочине.[3]
II.
Чорна хмара з-за Лиману
Небо, сонце криє.
Синє море звірюкою
То стогне, то виє.
Дніпра гирло затопило.
„А нуте, хлопьята,
На байдаки! Море грає —
Ходім погуляти!“
Висипали Запорозці —
Лиман човни вкрили.
„Грай же, море!“ заспівали, —
Запінились хвилі.
Кругом хвилі, як ті гори:
Ні землі, ні неба.
Серце мліє, а козакам
Того тілько й треба.
Пливуть собі та співають;
Рибалка літає....
А попереду отаман
Веде, куди знає.
Похожає вздовж байдака,
Гасне люлька в роті;
Поглядає сюди-туди —
Де-то буть роботі?
Закрутивши чорні уси,
За ухо чуприну,
Підняв шапку, — човни стали.
„Нехай ворог гине!
Не в Синопу, отамани,
Панове-молодці,
А у Царьград, до султана
Поїдемо в гості!“
— „Добре, батьку отамане!“
Кругом заревіло.
„Спасибі вам!“
Надів шапку.
Знову закипіло
Синє море; вздовж байдака
Знову похожає
Пан отаман, та на хвилю
Мовчки поглядає.
|
