Кобзарь (1876)/Том 1/Тополя

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Кобзарь. Том 1
Тарас Шевченко
Тополя
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Існують інші версії цієї роботи: Тополя
Тополя.
(П. С. Петровской.)

По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Стан високий, лист широкий —
На-що зеленіє?
Кругом поле, як те море
Широке, синіє.
Чумак іде, подивиться,
Та й голову схилить;
Чабан в ранці з сопілкою
Сяде на могилі,
Подивиться — серце ниє:
Кругом ні билини!
Одна, одна, як сирота
На чужині, гине!

 Хто ж викохав тонку, гнучку
В степу погибати?
Пострівайте, все розскажу.
Слухайте ж, дівчата!
Полюбила чорнобрива
Козака дівчина,
Полюбила — не спинила,
Пішов, та й загинув.
Як-би знала, що покине, —
Була б не любила;
Як-би знала, що загине, —
Була б не пустила;
Як-би знала, не ходила б
Пізно за водою,
Не стояла б до півночи
З милим під вербою;
Як-би знала!...

 І то лихо —
Попереду знати,
Що нам в світі зострінеться...
Не знайте, дівчата!
Не питайте свою долю!...
Само серце знає,
Кого люби́ть... Нехай вьяне,
Поки закопають!
Бо не довго, чорнобриві,
Карі оченята,
Біле личко червоніє,
Не довго, дівчата!
До полудня, та й завьяне,
Брови полиняють...
Кохайтеся ж, любітеся,
Як серденько знає.

 Защебече соловейко
В лузі на калині, —
Заспіває козаченько,
Ходя по долині.
Виспівує, поки вийде[1]
Чорнобрива з хати;
А він її запитає:
„Чи не била мати?“ Стануть собі, обіймуться, —
Співа соловейко;
Послухають, розійдуться, —
Обоє раденькі.
Шхто того не побачить.
Ніхто не спитає:
„Де ти була, що робила?“
Сама собі знає.
Любилася, кохалася,
А серденько мліло:
Воно чуло недоленьку,
А сказать не вміло.
Не сказало — осталася,
День і ніч воркує,
Як голубка без голуба,
А ніхто не чує.

 Не щебече соловейко
В лузі над водою,
Не співає чорнобрива,
Стоя під вербою;
Не співав, — як сирота.
Білим світом нудить.
Без милого батько, мати —
Як чужиї люде;
Без милого сонце світить —
Як ворог сміється;
Без милого скрізь могила...
А серденько бьється!
Минув і рік, минув другий —
Козака немає;
Сохне вона, як квіточка, —
Ніхто не питає.
„Чого вьянеш, моя доню?“
Мати не спитала,
За старого, багатого
Нищечком єднала.
„Іди, доню!“ каже мати:

„Не вік дівувати.
Він багатий, одинокий —
Будеш панувати.“
— „Не хочу я панувати,
Не піду я, мамо!
Рушниками, що придбала,
Спусти мене в яму.
Нехай попи заспівають,
А дружки заплачуть:[2]
Легше мені в труні лежать,
Аніж ёго бачить.“[3]

 Не слухала стара мати,
Робила, що знала;
Все бачила чорнобрива,
Сохла і мовчала.
Пішла в-ночі до ворожки
Щоб поворожити:
Чи довго їй на сім світі
Без милого жити?
„Бабусенько, голубонько.
Серце моє, ненько!
Скажи мені щиру правду.
Де милий серденько?
Чи жив, здоров, чи він любить,
Чи забув-покинув?
Скажи ж мені, де мій милий?
Край світа полину!
Бабусенько, голубонько,
Скажи, коли знаєш!
Бо видає мене мати
За старого заміж.
Любить ёго, моя сиза, —
Серце не навчити.
Пішла б же я утопилась —
Жаль душу згубити.
Коли не жив чорнобривий,
Зроби, моя пташко,
Щоб до-дому не вернулась...
Тяжко мені, тяжко!
Там старий жде з старостами...
Скажи ж мою долю.“
— „Добре, доню ; спотань трошки...
Чини ж мою волю.
Сама колись дівувала,
Теє лихо знаю;
Минулося — навчилася;
Людям помагаю.
Твою долю, моя доню,
Позаторік знала,
Позаторік і зіллячка
Для того придбала.“

 Пішла стара, мов каламарь
Достала з полиці.
„Ось на тобі сёго дива!
Ніди до криниці;
Поки півні не співали,
Умийся водою,
Випий трошки сёго зілля —
Все лихо загоїть.
Випьеш, — біжи, яко мога;
Що-б там не кричало,
Не оглянься, поки станеш
Аж там, де прощалась.
Одпочинеш; а як стане
Місяць серед неба,
Випий ще раз; не приїде —
В-третє випить треба.
За перший раз, як за той рік,
Будеш ти такою;
А за другий — серед степу
Тупне кінь ногою.
Коли живий козаченько,
То зараз прибуде.
А за третій... моя доню,
Не питай що буде.
Та ще, чуєш, не хрестися,
Бо все піде в воду.
Тепер же йди, подивися
На торішню вроду.“

 Взяла зілля, поклонилась:
„Спасибі, бабусю!“
Вийшла з хати: „Чи йти, чи ні?
Ні, вже не вернуся!“
Пішла, вмилась, напилася,
Мов не своя стала,
В-друге, в-трете, та, мов сонна,
В степу заспівала:

„Плавай, плавай, лебедонько,
По синёму морю,
Рости, рости, тополенько,
Все вгору, та вгору!
Рости тонка та висока
До самої хмари,
Спитай Бога, чи діжду я,
Чи не діжду пари?
Рости, рости, подивися
За синєє море:
По тім боці — моя доля,
По сім боці — горе.
Там десь милий чорнобривий
По полю гуляє,
А я плачу, літа трачу,
Ёго виглядаю.
Скажи ёму, моє серце,
Що сміються люде;
Скажи ёму, що загину,
Коли не прибуде.
Сама хоче мене мати
В землю заховати...
А хто ж її головоньку
Буде доглядати?
Хто догляне, розпитає,
На старість поможе?
Мамо моя, доле моя!
Боже милий, Боже!
Подивися, тополенько,
Як нема — заплачеш
До схід сонця ранісінько,
Щоб ніхто не бачив.
Рости ж, серце тополенько,
Все вгору та вгору;
Плавай, плавай, лебедонько,
По синему морю!“

Таку пісню чорнобрива
В степу заспівала.
Зілля дива наробило —
Тополею стала.
Не вернулася до-дому,
Не діждала пари;
Тонка-тонка та висока —
До самої хмари.

 По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.





  1. Співа собі, поки вийде
    Чорнобрива з хати. (Вар. по вид. 1844.)
  2. А дружки поплачуть.
  3. Як ёго побачить. (Вар. по вид. 1844.)