Не на Вкраїні, а далеко —
Аж за Уралом, за Елеком,
Старий недобиток — варнак
Мені розсказував от-так
Про сю Криницю Москалеву;
А я, сумуючи, списав,
Та риѳму нищечком додав, —
Та невеличку і дешеву
(Звичайне, крадене!) зобгав
Тобі поему на спомини,
Мій друже щирий, мій єдиний!
І.
Після великої зіми,
За Катерини за цариці,
Москаль ту виконав криницю,
А як він викопав, то ми
Оце й розскажемо в пригоді,
А ви записуйте; не шкодить
Такую річ і записать,
Бо се не казка, а билиця,
Або бувальщина, сказать.
От-так пишіть; була криниця...
Ні, не криниця, а село —
Пишіть — давно колись було
Межи садами, при долині,
Таки у нас, на Україні,
Було те Божеє село.
В селі тому вдова жила,
А у вдови дочка росла
І син малоліток.
Добре мати діток
Багатому: хвалить Бога
В роскошах; а вбогій
Вдові не до того:
(Бо залили за шкуру сала —
Трохи не пропала) —
Думала іти в черниці,
Або утопитись,
Так жаль маленьких діток стало
(Звичайне, мати! — що й казать!)
Та, може, ждався-таки й зять,
Бо вже Катруся підростала:
(Катрусею вдовівна звалась)
Чи вік же їй продівувать,
Зносити брівоньки ні за що?
Хиба за те, що сирота?
А красота-то, красота!...
Мій Боже милий! А трудяще,
А чепурне, та роботяще,
Та тихе... бач, і сирота,
А всім була на-вдивовижу;
Бувало, вигляне із хижі,
Як тая квіточка з роси,
Як теє сонечко з-за хмари:
Весь похолону, неживий
Стою, бувало...
Ані кара,
Ні муки, кайдани,
Ніже літа, сину,
Тії сили не втомили...
От-так і загину, —
Таї і згину, — бо дивися:
Смерті сподіваюсь,
А ридаю, мов дитина,
Як я нагадаю
Катерину... Слухай, сину,
Мій друже єдиний!
Слухай добре, та записуй, —
Та на Україні,
Як Бог тебе допровадить,
То розскажи, сину,
Що ти бачив диявола
Своїми очима!...
II.
Так, бачиш, дівонька отта
Росла собі; і роботящий
(Бо всюди сироти — ледащо)
У наймах виріс сирота,
Неначе батькова дитина.
От-то ж, той самий сиротина
У наймах, сяк собі, то так,
Придбав сірома грошенят,
Одежу справив, жупанину,
Та не відсіль і не відтіль
Купив садочок і хатину,
Подякував за хліб, за сіль
І за науку добрим людям,
Та до вдовівни навпростець
Шелесть за рушниками!...
Не торгувались з старостами,
Як те бува з багатирями,
Не торгувавсь і пан-отець
(На диво людям та на чудо!):
За три копи ввінчав у буддень,
Без пихи, так, як довелось...
От-тут-то, голубе мій сизий,
От-тут-то й лихо почалось.
ІІІ.
Уже, либонь, після Покрова
Вертався з Дону я, та знову —
(Бо я вже двічи посилав
До дівчини за рушниками) —
Послать і в трейтє міркував, —
Та з чумаками, та з волами,
Як-раз в неділю на весілля
До удовівни причвалав.
Пропало, все добро пропало,
Ані щітинки не зосталось!...
Пропав і я, — та не в шинку,
А на кобилі... На віку
Всі люде бачить лихо, сину;
Але такого, мій єдиний
Такого лютого — ніхто,
Ніхто і здалека не бачив,
Як я, лукавий! А тим часом
Просохли очі у вдови:
Неначе в Бога за дверима,
У зятя та в сина
Стара собі спочиває,
А на Катерину,
На дитя своє єдине,
Тільки поглядає.
А я в шинку з пьяницями
Душу пропиваю, —
Та й пропив! Запродав душу, —
І душу і тіло:
Тіло катові, а душу...
О, Боже мій милий!
Хотілоси б жить на світі,
Та-ба! треба вчитись,
Як на світі жити,
А то битимуть, та й дуже!...
Не знаю, мій друже,
Чи сатана лихо коїв.
Чи я занедужав,
Чи то мене злая доля
Привела до того!...
Таки й досі ще не знаю,
Не знаю нічого...
Знаю тільки, що тверезий,
(Бо вже ані вина,
Ні меди, ні оковита
Не пилися, сину)!...
Оттаке-то сподіялось!
Вмер батько і мати,
Чужі люде поховали,
А я, мов проклятий
Той Іуда одринутий
І людьми і Богом,
Тиняюся, ховаюся —
І дійшло до того,
Що я, в-ночі підкравшися,
Максимову хату
(Бо ёго Максимом звали —
Вдовиного зятя)
Запалив! Згоріла хата...
А душа проклята
Не згоріла... моя душа,
Мій друже, мій брате,
Не згоріла, а зосталась —
Тліє, й досі тліє...
І коли вона зотліє,
Коли одпочине, —
Святий знає...
ІV.
З переляку
Вмерла Катерина;
А Максим на пожарище
Та на попелище
Подивився... нема ради!
Тільки вітер свище
У димарі та в коміні...
Що тут в світі діять,
І що тепер ёму почати?
Подумавши, перехристивсь
Та й знов пішов у наймити
Голодні злидні годувати;
Вдова зосталась не сама,
А з сином парубком; женити
Ёго збіралась в осені,
Аж гульк!.. од матушки-цариці,
Таки із самої столиці,
Прийшов указ — лоби голить;
Се в перший раз такий указ
Прийшов з Московщини до нас,
Бо на Вкраїні в нас бувало
У козаки охочі йшли,
А в пікинери вербували —
Та теж охочих... На селі
Зібралася громада радить —
Кого голить у москалі.
Порадили громадою —
І вдовиченка ледащицю
Забили в скрепицю,
Та й повезли до приёму!
Он-яке твориться
На сім світі, яка правда
У людей, мій сину!...
Така й досі, я думаю,
В нас на Україні;
Та другої і не буде
В невольниках-людях.
V.
„Ні вже,“ каже, „добрі люде,
Не так воно буде,
От-так хиба!“ Максим каже:
„Які з мене люде
У наймитах! Іду служить;
Нехай,“ каже, „вдовин син
Та не стане нід аршин,
А я стану.“
Із приёму
Вернувся до-дому,
До матери вдовиченко;
А Максим з приёму
Пішов собі у москалі,
Помолившись Богу.
Мені полегшало, — а з його,
З чого полегшало мені?
З того, що ворога не стало...
Якого ж ворога, мій Боже!
Моя пекельная душа
Кого боялася? Максима!
Ні, не Максима, а когось,
Когось боялася проклята;
Люциперові служила
Та ёго й страшилась!...
VI.
Через году отто, й велика
Зіма наступила;
До зеленої неділі
В байраках біліли
Сніги білі, — тоді ж отто
І Очаков брали
Москалі; а Запорожжя
Перше зруйнували.
Розбрелося товариство
(А що то за люде
Були тиї запорозці —
Не було й не буде
Таких людей!...)
Під Очаков
Погнали й Максима:
Там-то ёго скалічено,
Та й на Україну
Повернено з одставкою, —
Бачиш, праву ногу,
Чи то ліву, підстрелено...
Мені не до того
Було тоді: знову люта
Гадина впилася
В саме серце; кругом ёго
Тричи обвилася.
Як той Ирод... Що тут робить?
Не дам собі ради;
А Максимові кривому
Нічого не вадить:
Шкандибає на милиці
І гадки не має;
А в неділеньку святую
Мундирь надіває,
І медаль і хрест причепить,
І заплете косу
Та ще й борошном посипле...
(Я не знаю й досі
На-що воно москалі ті
Коси заплітали,
Мов дівчата, та святеє
Борошно псували?...
На играшку, я думаю —
Так-собі, аби-то!)
Отто ж було, мов генерал,
Максим сановито
Прибереться у неділю
Та й пошкандибає
У храм Божий; на криласі
Стане та й співає
З дяком-таки, а то возьме
Та ще й прочитає
Апостола серед церкви
(Вивчився читати
У москалях). Непевний був
Максим оттой, брате, —
Та трудящий, роботящий,
Та тихий до того,
Та ласкавий... було тоді
Ніже ані кого
Не зачепить ніже ділом,
Ніже яким словом.
„І талан і безталання —
Все,“ каже, „від Бога
Вседержителя святого,
А більш ні від кого...“
Преблагий був муж на світі
Максим оттой, сину;
А я! а я!... не вимовлю,
Моя ти дитино!...
Я — вбив ёго!... Пострівай-лиш,
Трохи одпочину,
Та тоді вже...
VII.
Так ти кажеш,
Що бачив Криницю
Москалеву, що ще й досі
Беруть з неї воду?
І хрест, кажеш, коло шляху
І досі Господній
Стоїть собі на роздоллі;
А не розсказали
Тобі люде там нічого?…
Вже повимірали
Тиї люде, мої свідки,
Праведниї люде;
А я й досі караюся
І каратись буду
Й на тім світі…
Ось послухай,
Доводить до чого
Сатана той душу нашу:
Як не схаменеться
Та до Бога не вернеться,
То так і ввіпьється
Пазурами в саме серце…
Ось слухай же, сину,
Про Максима праведного!
Було не спочине
Ніколи він, а в неділю,
Або в яке свято,
Бере святий псалтирь в руки
Та й іде читати
У садочок: (у садочку
Там, у холодочку,
Катерину поховали…)
Отто ж, у садочку,
За упокой души її
Псалтирь прочитає.
Потім собі тихесенько,
Тихо заспіває
„Со святими,“ та і заплаче,
А потім помьяне
„О здравії“ тещу з сином, —
І веселки стане:
„Все од Бога,“ скаже собі:
„Треба вік дожити!“
Оттакий-то муж праведний
Був він на сім світі;
А у буддень, — то він тобі
Не посидить в хаті
Все нишпорить по-надвірью:
„Треба роботати,“
Було скаже по-московськи:
„А то, лежа в хаті,
Ще опухнеш.“ Та взяв якось
Заступ і лопату,
Та й пішов собі у поле
Криницю копати.
„Нехай,“ каже, „колись люде
Будуть воду пити
Та за мою грішну душу
Господа молити.“
Вийшов в поле, геть од шляху
У балку спустився,
Та й викопав при долині
Глибоку криницю.
(Не сам один: толокою
Ёму помагати
Й добрі люде приходили
Криницю копати).
І виложив цямриною
І над шляхом в полі,
Височенний хрест поставив:
Зо всёго роздолля
Широкого було видно;
Се, бачиш, для того,
Щоб знать було, що криниця
Єсть коло дороги,
Щоб заходили з криниці
Люде воду пити,
Та за того, що викопав,
Богу помолитись.
VIII.
А тепер уже, — он бачиш,
Доходить до чого! —
Що я стратить наміряюсь
Максима святого...
Оттаке-то!... А за віщо?
За те, за що Каін
Убив брата праведного
У світлому раю.
Чи то було у неділю,
Чи в якеє свято,
(Слухай, сину, як навчав
Сатана проклятий!)
„Ходім,“ кажу, „Уласович,
На твою криницю
Подивитись.“ — „Добре,“ каже:
„Ходімо напитись
Води з неї погожої.“
Та й пішли обоє,
І відерце і віжечки
Понесли з собою.
От, приходим до криниці;
Я перш подивився —
Чи глибоко. „Власовичу!“
Кажу, „потрудися
Води достать: я не вмію.“
Він і нахилився,
Опускаючи відерце;
А я... я за ноги
Вхопив ёго, та й укинув
Максима святого
У криницю...
Оттаке-то
Сотворив я, сину!...
Такого ще не творилось
В нас на Україні!
Та й ніколи не створиться
На всім світі, брате!...
Всюди люде, а я один —
Диявол проклятий!...
IX.
Через тиждень вже витягли
Максима з криниці
Та у бальці й поховали;
Чи-малу каплицю
Поставили громадою,
А ёго криницю
Москалевою назвали...
От тобі й билиця
Про ту криницю москалеву,
Нелюдська билиця.
А я... пішов у Гайдамаки
Та на Сібірі й опинивсь,
(Бо тут Сібір була колись)...
І пропадаю, мов собака,
Мов той Іуда... Помолись
За мене Богу, мій ти сину,
На тій преславній Україні,
На тій веселій стороні...
Чи не полегшає мені?...
1857. Новопетровское укрҍпленіе.
|
