Кобзарь (1876)/Том 1/Ну що б здавалося

Матеріал з Вікіджерел

Ну що б здавалося, слова...
Слова та голос, більш нічого...
А серце бьється, ожива,
Як їх почує... Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть між люде.
 Помолившись,
Не те щоб дуже зажурившись,
А так на палубі стояв
І сторч на море поглядав,
Мов на Іуду. Із туману,
Як кажуть, стала виглядать
Червонолицяя Діана.
Я вже думав спать лягать,
Та й став, щоб трохи подивиться
На круглолицю молодицю,
Чи теє — дівчину. Матрос,
Таки земляк наш з Островної, [1]
На вахті стоя,
Журився сам собі чогось.
Та й заспівав, звичайне тихо,
Щоб капитан не чув: бо з-лиха
Якийсь лихий, хоч і земляк.
Співа матрос, як той козак,
Що в наймах виріс сиротою,
Іде служити в москалі.

 Давно, давно колись
 Я чув, як стоя під вербою,
 Тихенько дівчина співала,
 І жаль мені, малому, стало
 Того сірому сироту,
 „Що він утомився,
 На тин похилився;
 Люде кажуть і говорять:
 Мабуть він упився.“
 І я заплакав: жаль малому
 Було сіроми сироти.

Чого ж тепер заплакав ти,
Чого тепер тобі старому
У сій неволі стало жаль,
Що світ завьязаний, закритий,
Що сам єси тепер москаль,
Що серце порване, побите,
І що хороше, дороге
Було в ёму, то розлилося,
Що ось як жити довелося?
Чи так, лебедику?... — Еге!...





  1. Оренбургської губернії.