НА ВКРАЇНУ.
Немає гірше, як в неволі
Про волю згадувать. А я
Про тебе, воленько моя,
Оце нагадую. Ніколи
Ти не здавалася мені
Такою свіже-молодою
І прехорошою такою,
Як на далекій чужині,
Та ще й в неволі. Доле! доле!
Моя проспіванная воле!
Хоч глянь на мене з-за Дніпра
Хоч усміхнися з-за…
І ти, моя єдиная,
Встаєш із-за моря,
З-за туману, слухняная
Рожевая зоре!
І ти, моя єдиная,
Ведеш за собою
Літа мої молодиї,
І передо мною.
Ніби море, заступають [1]
Широкиї села
З вишневими садочками,
І люде веселі;
І ті люде, і село те,
Де колись, мов брата,
Привітали мене. Мати,
Старесенька мати!
Чи збіраються ще й досі
Веселиї гості
Погуляти у старої,
Погуляти просто
По давнёму, по-старому —
Од світу до світу?
А ви, мої молодиї,
Чорнявиї діти,
Веселиї дівчаточка!
І досі в старої
Танцюєте? А ти, доле,
А ти, мій покою,
Моє свято чорнобриве!
І досі між ними
Тихо-пишно похожаєш?
І тими очима
Аж чорними-голубими
І досі чаруєш
Людські душі? Чи ще й досі
Дивуються всує
На стан гнучкий? Свято моє,
Єдинеє свято!
Як оступлять тебе, доле,[2]
<poem>Діточки-дівчата
Й защебечуть по своёму
Доброму звичаю,
Може й мене ненароком
Діточки згадають;
Може яка і про мене
Скаже яке лихо.
Усміхнися, моє серце,
Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не побачив,
Та і більше нічого.
А я, доленько, в неволі
Помолюся Богу.
1849. Над Аралом.
|
