|
Минаючи убогі села
Понаддніпрянські невеселі,
Я думав: де ж я прихилюсь
І де подінуся на світі?
І сниться сон мені: дивлюсь,
В садочку, квітами повита,
На пригорі собі стоїть,
Неначе дівчина, хатина.
Дніпро геть-геть собі розкинувсь,
Сияє батько та горить!
Дивлюсь: у темному садочку,
Під вишнею у холодочку
Моя єдиная сестра,
Многострадальная, святая,
Неначе в раї спочиває,
Та з-за широкого Дніпра
Мене небога виглядає.
І їй здається, виринає
З-за хвилі човен, доплива
І в хвилі човен порина...
— „Мій братіку! Моя ти доле!“
І ми прокинулися: ти —
На панщині, а я — в неволі!...
От-так нам довелося йти
Ще з-малечку колючу ниву!
Молися, сестро! Будем живі,
То Бог поможе перейти.
20 Іюля 1859 р. Г. Черкаси.
|
