Кобзарь (1876)/Том 1/Частина з поеми »Сон«

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Кобзарь. Том 1
Тарас Шевченко
Частина з поеми »Сон«
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Частина з поеми
Сон.

Прощай, світе, прощай, земле,
Неприязний краю!
Свої муки, свої люті
В хмарі заховаю.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово!
Я до тебе літатиму
З шари на розмову,
На розмову тиху, сумну,
На раду з тобою,
О-півночі падатиму
Чистою росою.
Порадимось, посумуєм,
Поки сонце встане,
Поки твої малі діти
На ворога стануть...
Прощайже ти, моя нене,
Удово небого!
Годуй діток! Жива правда
У Господа Бога.


Лечу... дивлюся: аж світає,
Край неба палає;
Соловейко в темнім гаї
Сонце зострічає;
Тихесенько вітер віє,
Степи-лани мріють,
Між ярами над ставами
Верби зеленіють...
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожі
Розмовляють в полі.
І все то-те... вся країна
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Раннёю росою;
Вмивається, красується.
Сонце зострічає, —
І нема ёму почину,
І краю немає.
Ніхто ёго не додбає,
Ані розруйнує.
Душе моя убогая!
Чого ти сумуєш?
Душе моя убогая!

Чого тобі шкода? Хиба ти не бачиш,
Хиба ти не чуєш людського плачу?
Он, глянь... подивися... а я полечу
Високо-високо за синії хмари:
Немає там власті, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть!
Он, глянь, у тім раю, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки здіймають,
З шкурою здіймають, бо нічим обуть
Панят недорослих...
А там по-під-тинню
Опухла дитина голодная мре,
А мати пшеницю на панщині жне...
А там... а там... очі, очі!
На-що ви здалися?
Чом ви змалку не висохли,
Слізми не злилися?
Там покритка по-під-тинню
З байстрям шкандибає:
Батько й матір одцурались,
Чужі не приймають;
Старці навіть цураються...
А панич не знає!
З двадцятою, недоліток,
Души пропиває...

Душе моя убогая!
Лишенько з тобою!