Кобзарь (1876)/Том 1/Невольник

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Невольник.
(Поема.)
Посвященіє.

Думи мої молодиї,
Понуриї діти!
І ви мене покинули!...
Пустку натопити
Нема кому... Остався я,
Та не сиротою,
А з тобою, молодою,
Раю ній, покою,
Моя зоре досвітняя,
Єдиная думо
Пречистая!... ти вітаєш...
Як у того Нуми
Тая німфа Егерія, —
Так ти, моя зоре,
Просияєш надо мною,
Ніби заговориш,
Усміхнешся... Дивлюся я —
Нічого не бачу...
Прокинуся — серце плаче,
І очі заплачуть.
Спасибі, зіронько!
 Минає
Неясний день мій; вже смеркає;
Над головою вже несе
Свою неклепаную косу
Косарь непевний... мовчки скосить;
А там — і слід мій занесе
Холодний вітер... Все минає!...
Згадаєш, може, молодая,
Вилиту слёзами
Мою думу, — і тихими
Тихими річами
Проговориш; я любила
Ёго на сім світі,
Й на тім світі любитиму...
О, мій тихий світе,
Моя зоре вечірняя!
Я буду вітати
Коло тебе, і за тебе
Господа благати!




Той блукав за морями,
Світ перехожає,
Долі-доленьки шукає...
Немає, немає, —
Мов умерла! А той рветься
З усієї сили
За долею... от-от догнав
І — бебех в могилу!
А в иншого сіромахи
Ні хати, ні поля,
Тільки торба; а з торбини
Виглядає доля,
Мов дитинка; а він її
Лає, проклинає
І за чвертку закладає, —
Ні, не покидає!
Як репьях той, учепиться
За латані поли
Та й збірає колосочки
На чужому полі;
А там — снопи, а там — скирти,
А там — у палатах
Сидить собі сіромаха,
Мов у своїй хаті.
Такая-то доля тая, —
Хоч і не шукайте:
Кого схоче — сама найде,
У колисці найде.

Ще на Україні веселі
І вольниї пишались села
Тоді, як праведно жили
Старий козак і діток двоє...
Ще за Гетьманнщни старої
Давно се діялось колись.


Так, коло полудня, в неділю,
Та на зелених ще й святках,
Під хатою в сорочці білій
Сидів, з бандурою в руках.
 Старий козак.
 — „І так, і сяк!“
Старий міркує, розмовляє:
„І треба б,“ каже, „й трохи шкода.
А треба буде; два-три годи
Нехай по світу погуляє
Та сам своєї пошукає,
Як я шукав колись... Ярино!
А де Степан?“ — „А он, під тином,
Неначе вкопаний, стоїть.“
— „А я й не бачу! А ідіть
Лишень сюди, та йдіть обоє...
А нуте, діти, оттакої!“ —
І вшкварив по струнах.
Старий граб, а Ярина
З Степаном танцює;
Старий грає, примовляє,
Ногами тупцює.
„Як-би мені лиха та лиха,
Як-би мені свекрівонька тиха,
Як-би мені чоловік молодий,
До другої не ходив, не любив!
Ой гоп, чики-чики! —
Та червоні черевики,
Та троїсті музики,
Од віку до віку
Я любила б чоловіка!
Ой гоп! Заходивсь,
Зробив хату, оженивсь,
І піч затопив
І вечерять наварив.“
— „А нуте, діти, оттакої!“ —
І старий піднявся;
Як ударить, як ушкварить, —
Аж у боки взявся.
„Чи так, чи не так, —
Уродив постернак,
А петрушку
Криши в юшку, —
Буде смак, буде смак!
Ой так, таки так.
Оженився козак:
 Кинув хату
 І кімнату,
Та й потяг у байрак.“

— Ні, не така вже, підтопталась
Стара моя сила:
Утомився... А все це ви
Так разворушили.
О, бодай вас! Що-то літа!
Ні вже, не до-ладу...
Минулося. Іди лишень
Полуднувать лагодь;
Гуляючи, як той казав,
Шматок хліба зъїсти
Іди ж, доню... А ти, сину,
Послухаєш вісти.
Сідай лишень. Як убили
Твого батька Йвана
В Шляхетчині, то ти ще був
Маленьким, Степане, —
Ще й не лазив.“ — „То я не син,
А чужий вам, тату?“ —
— „Та не чужий! стрівай лишень.
От, умерла й мати,
Таки твоя, а я й кажу
Покійній Марині —
Моїй жінці: а що, кажу,
Візьмем за дитину —
Тебе б оце? — Добре, каже
Покійна Марина:
Чому не взять? — Взяли тебе
Ми, та й спарували
З Яриночкою до-купи...
А тепер осталось
Ось-що робить: ти на літі,
І Ярина зріє; —
Треба буде людей шукать
Та що-небудь діять.
Як ти скажеш? — „Я не знаю,
Бо я думав... теє...“
— „Що Ярина сестра тобі?
А воно — не теє;
Воно просто: любітеся,
Та й з Богом до шлюбу.
А поки-що, треба буде
І на чужі люде
Подивитись, як там живуть:
Чи орють,
Чи не на ораному сіють,
А просто — жнуть
І немолоченеє віють;
Та як і мелють і їдять —
 Все треба знать.
Так от-як, друже: треба в люде
На рік, на два піти
У наймити;
Тоді й побачимо, що буде.
Бо хто не вміє заробить,
То той не вмітиме й пожить.
А ти як думаєш, небоже?...
Не думай: коли хочеш знать,
Де лучче лихом торгувать,
Іди ти в Січ. Як Бог поможе, —
Там наїсися всіх хлібів;
Я їх чи-мало попоїв:
І досі нудно, як згадаю!
Коли здобудеш — принесеш;
А коли згубиш — поживеш
Моє добро! то хоч звичаю
Козацького наберешся,
Та побачиш світа,
Не такого, як у бурсі,
А живі мисліте
З товариством прочитаєш,
Та по-молодечи
Будеш Богу молитися,
А не по-чернечи
Харамаркать. От-так, сину! —
Помолившись Богу,
Осідлаєм буланого,
Та й гайда в дорогу!
Ходім лишень полуднувать.
Чи ти вже, Ярино,
Змайструвала нам що-небудь?
Оттаке-то, сину!...“ —
„Уже, таточку!“ озвалась
Із хати Ярина.

Не їсться, не пьеться і серце не бьеться,
І очі не бачить, не чуть голови!
Замість шматка хліба — за кухоль береться.
Дивиться Ярина та нишком сміється.
— „Що се ёму стало? Ні їсти, ні пить,
Нічого не хоче! Чи не занедужав?
Братіку Степане, що в тебе болить?“ —
Ярина питає. Старому байдуже,
Ніби-то й не чує. — „Чи жать, чи не жать,
А сіяти треба!“ — старий промовляє
Ніби-то до себе. — „А нумо вставать!
До вечерні, може, ще пошкандибаю.
А ти, Степане, ляжеш спать,
Бо завтра рано треба встать
 Та коня сідлать.“

— „Степаночку, голубчику!
Чого се ти плачеш?
Усміхнися, подивися:
Хиба ти не бачиш,
Що й я плачу? Розсердився
Бог знає на кого,
Та й зо мною не говорить.
Утечу, Їй-Богу,
Та й сховаюсь у бурьяні...
Скажи бо, Степане,
Може й справді нездужаєш?
Я зілля достану,
Я побіжу за бабою...
Може, це з пристріту?“
— „Ні, Ярино, мов серце,
Мій рожевий квіте!...
Я не брат тобі, Ярино!
Я завтра покину
Тебе й батька, — на чужині
Де-небудь загину;
А ти мене й не згадаєш, —
Забудеш, Ярино,
Свого брата“... — „Схаменися!
Їй-Богу, з пристріту!
Я не сестра?... хто ж оце я?
О, Боже мій світе!
Що тут діять? Батька нема,
А він занедужав
Та ще й умре. О, Боже мій!
А ёму й байдуже,
Мов сміється. Степаночку!
Хиба ти не знаєш,
Що без тебе і таточка
І мене не стане?“ —
— „Ні, Ярино, я не кину,
А тільки поїду
Недалеко. А на той рік
Я до вас приїду
З старостами — за тобою
Та за рушниками...
Чи подаєш?“ — „Та цур тобі
З тими старостами!
Ще й жартує!“ — „Не жартую,
Їй-Богу, Ярино,
Не жартую!“... — „Та це й справді
Ти завтра покинеш
Мене й батька? Не жартуєш?
Скажи бо, Степане,
Хиба й справді не сестра я?“ —
— „Ні, моє кохання.
Моє серце!“ — „Боже ж ти мій!
Чому я не знала?
Була б тебе не любила
І не цілувала...
Ой, ой, сором! Геть од мене!
Пусти мене! Бачиш,
Який добрий! Та пусти бо!
Їй-Богу, заплачу.“ —
І заплакала Ярина,
Як тая дитина.
І крізь слёзи промовляла:
„Покине! покине!“
Як той явір над водою,
Степан похилився,
Щирі слёзи козацькиї
В серці запеклися,
Мов у пеклі. А Ярина
То клене, то просить,
То замовкне, подивиться,
І знов заголосить.
Не счулися, як смерклося;
І сестру і брата,
Ніби скованих до-купи,
Застав батько в хаті.

І світ настав, а Ярині
Не спиться, — ридає.
Уже Степан із криниці
Коня напуває.
Й вона з відрами побігла
Ніби за водою
До криниці. А тим часом
Запорозську зброю
Старий виніс із комори.
Дивиться, радіє,
Приміряє, ніби знову
Старий молодіє.
Та й заплакав. — „Зброє моя,
Зброє золотая!...
Літа мої молодиї,
Сило молодая!
Поаіужи, моя ти зброє,
Молодій ще силі,
Послухи ёму так щиро,
Як мені служила! —
Вернулися од криниці,
І Степан сідлає
Коня, свого товарища,
Й жупан надіває.
А Ярина дає зброю,
На порозі стоя;
Степан її надіває,
Та плачуть обоє.
І шаблюка, мов гадюка,
Й ратище-дрючина,
Й самопал семипьяденний
Повис за плечима.
Аж зомліла, як узріла;
І старий заплакав,
Як побачив на коневі
Такого юнака.
Веде коня за поводи
Та плаче Ярина;
Старий батько іде рядом,
Научає сина:
Як у війську пробувати,
Старшин шанувати,
Товариство поважати,
В табор не ховатись.
— „Нехай тебе Вог заступить!“
Як за селом стали,
Сказав батько, — та всі троє
Разом заридали.
Степан гукнув, і курява
Шляхом піднялася.
— „Не барися, мій синочку,
Швидче повертайся!“
Сказав старий. А Ярина,
Мов тая ялина
При долині, похилилась...
Мовчала Ярина,
Тільки слёзи утирає,
На шлях поглядає;
Із куряви щось вигляне
І знов пропадає;
Ніби шапка через поле
Котиться, чорніє,
Пропадає, мошечкою
Тільки-тільки мріє,
Та й пропало. Довго-довго
Стояла Ярина
Та дивилась, чи не вирне
Знову комашина
Із куряви. Не вирнула —
Пропала! І знову
Заплакала Яриночка
Та й пішла до-дому.

Минають дні; минає літо;
Настала осінь, шелестить
Пожовкле листя; мов убитий
Старий під хатою сидить:
Дочка нездужає Ярина!
Ёго єдиная дитина
Покинуть хоче. З ким дожить,
Добити віку вікового?
Згадав Степана молодого,
Згадав свої благі літа,
Згадав, — та й заплакав
Багатий сивий сирота. —

— „В Твоїх руках все на світі,
Твоя всюди воля!
Нехай буде так, як хочеш, —
Така моя доля!...“
Старий вимовив, і нишком
Богу помолився;
Та й пішов собі з-під хати
В садок походити.

І барвінком, і рутою,
І рястом квітчає
Весна землю, мов дівчину
В зеленому гаї!
І сонечко серед неба
Опинилось — стало,
Мов жених той молодую,
Землю оглядало.
І Ярина вийшла з хати
На світ Божий глянуть,
Ледве вийшла; усміхнеться,
То піде, то стане,
Розглядав, дивується,
Та любо, та тихо,
Ніби вчора народилась...
А лютеє лихо
В самім серці ворухнулось
І світ запалило.
Як билина підкошена,
Ярина схилилась;
Як з квіточки роса в-ранці —
Слёзи полилися...
Старий батько коло неї
Як дуб похилився.

Одужала Яриночка.
Ідуть люде в Київ
Та в Почаїв помолитись,
І вона йде з ними.
У Київі великому
Всіх святих благала;
У Межигорського Спаса
Тричи причащалась;
У Почаїві святому
Ридала-молилась,
Щоб Степан той, доля тая,
Їй хоча приснилась.
Не приснилась!... Вернулася...
Знову забіліла
Зіма біла. За зімою
Знов зазеленіла
Весна Божа. Вийшла з хати
На світ дивуватись
Яриночка, та не Бога
Святого благати,
А нищечком у ворожки
Про ёго спитати...

І ворожка ворожила,
Пристріт замовляла,
Талан-долю та весілля
З воску виливала.
— „0н, бачиш: кінь осідланий
Тупає ногою
Під козаком; а он-де йде
Дідусь з бородою
Аж до колін. Отто гроші;
Як би догадався
Козак оттой злякать діда...
Злякав! — та й сховався
За могилу, лічить гроші...
А он знову шляхом
Козак іде, ніби старець,
То, бач, ради страху.
Щоб ляхи, або татари
Часом не спіткали.“ —
І радесенька Ярина
До-дому верталась.

Уже третій і четвертий
І пьятий минає
Немалий рік, а Степана
Немає, немає!
І стежечка-доріжечка
Яром та горою
Утоптана до ворожки,
Поросла травою, —
Нема ёго!... У черниці
Косу розплітає
Безталанна; коло неї
Падає-благає
Старий батько, — хоч літечко,
Хоч Петра діждати,
Хоч зеленої неділі...

Діждались, і хату
Уквітчали гарнесенько,
І в сорочках білих
Невеселі, мов сироти,
Під хатою сіли.
Сидять собі та сумують.
Слухають... щось грає
Мов на кобзі, на улиці,
І ніби співає...

Дума.

„У неділю в-ранці рано
Синє море грало:
Товариство кошового
На раді прохало:
„Благослови, отамане,
Байдаки спускати,
Та за Тендер погуляти,
Турка пошукати.“

Чайки й байдаки спускали,
Гарматами рештували,
З Дніпрового гирла широкого випливали,
Серед ночі темної,
На морі синёму,
За островом Тендером потопали, пропадали...
Один потопає,
Другий виринає,
Козацьтву-товариству із синёї хвилі рукою махає
І зично гукає:
„Нехай вам, панове-товариство, Бог допомагає!“
І в синій хвилі потопає, пропадає...
Тільки три чайки, слава Богу,
 Отамана курінного,
Сироти Степана молодого,
 Синє море не втопило,
А в Турецьку землю Агарянську
 Без кормил прибило.
Тоді сироту Степана,
Козака лейстрового,
Отамана молодого,
Турки-яничари ловили,
З гармати гримали,
В кайдани кували,
В тяжкую неволю завдавали...
Ой Спасе наш Межигорський,
Чудотворний Спасе!
І лютому ворогові
Не допусти впасти
В Турецькую землю, в тяжкую неволю!
Там кайдани по три пуди,
Отаманам — по чотирі...
І світа Божого не бачять, не знають,
Під землею камінь ламають,
Без сповіді святої умирають,
Як собаки здихають.

І згадав сирота Степан в неволі
Свою далеку Україну,
Нерідного батька старого,
І коника вороного,
І нерідну сестру Ярину...
 Плаче, ридає,
До Бога руки здіймає,
 Кайдани ламає,
Утікає на вольную волю...
Уже на третёму полі
Турки-яничари догнали,
До стовпа вьязали,
Очі виймали,
Гарячим залізом випікали,
В кайдани кували,
В тюрму посадили
Та й замурували...“

От-так на улиці, під тином,
Ще молодий кобзарь стояв
І про невольника співав.
За тином слухала Ярина,
І не дослухала — упала.

„Степаночку! Степаночку!“
Кричала, ридала.
„Степаночку, мов серце!
Де ж це ти барився?
Тату! тату! ідіть сюди,
Ідіть, подивітесь!“ —
Прийшов старий, розглядає,
І свого Степана
Не пізнає. Таке з ёго
Зробили кайдани.
— „Сину ти мій безталанний!
Моя ти дитино!
Де ти в світі погибаєш,
Сину мій єдиний?“ —

Плаче старий та ридає,
Й Степан сліпий плаче:
Невидющими очима
Мов сонце побачив.
І беруть ёго під руки
І ведуть у хату;
І вітає Яриночка
Мов рідного брата;
І голову ёму змила
І ноги умила,
І в сорочці тонкій, білій
За стіл посадила;
Годувала, напувала,
Положила спати
У кімнаті, — і тихенько
Вийшла з батьком з хати.
Через тиждень без старостів
За Степана свата
Старий свою Яриночку, —
І Ярина в хаті...
„Ні, не треба, мій таточку,
Не треба, Ярино!“ —
Степан каже: „я загинув,
На віки загинув!
За що ж свої молодиї
Ти літа погубиш
За калікою, Ярино?...
Насміються люде,
І Бог святий покарає,
І прожене долю
З ції хати веселої
На чужее поле...
Ні, Ярино! Бог не кине
І знайде дружину;
А я піду в Запорожжя:
Там я не загину, —
Нагодують.“ — „Ні, Степане,
Иоя ти дитино!
І Господь тебе покине,
Як ти нас покинеш.
Оставайся, Степаночку;
Коли не хоч братись,
То так будем : я — сестрою,
А ти будеш братом,
І дітьми ёму обоє,
Батькові старому.
Не йди од нас, Степаночку,
Не кидай нас знову!...
Не покинеш?...“ — „Ні, Ярино!“ —
І Степан остався.
Зрадів старий мов маленький,
Аж за кобзу взявся,
Хотів вшкварить метелицю
З усієї сили,
Та не вшкварив...
 Під хатою
Усі троє сіли.
„Розскажи ж ти нам, Степане,
Про свою недолю;
Бо й я таки гуляв колись
В Турецькій неволі.“
— „Отто ж мене, вже сліпого
На світ випускали
З товариством. Товариство
На Січ прямувало
І мене взяло з собою,
І через Балкани
Простали ми в Україну
Вольними ногами;
А на тихому Дунаю
Нас перебігають
Січовики-Запорозці
І в Січ завертають...
І розсказують, і плачуть,
Як Січ руйнували.
Як москалі срібло, злото
І свічі забрали
У Покрові; як козаки
В-ночі утікали
І на тихому Дунаю
Новим Кошем стали;
Як цариця по Київу
З Нечосом ходила

І як степи Запорозські
Тоді поділили
І панам на Україні
Люд закріпостили...

От-так, тату! Я щасливий,
Що очей не маю,
Що нічого того в світі
Не бачу й не знаю...

Оттаке-то! тяжко, тату,
Із своєї хати
До турчина поганого
В сусіде прохатись.
Тепер, кажуть, в Слободзеї
Останки збірає
Головатий, та на Кубань
Хлопців підмовляє...
Нехай ёму Бог поможе!
А що з того буде —
Святий знає: почуємо,
Що розскажуть люде.“

От-так вони, що-день Божий,
У двох розмовляли
До півночі, а Ярина
Господарювала,
Та святих оттіх благала...
Таки ж ублагала:
На всеїдній у неділю
Вона спарувалась
З сліпим своїм...
 Такеє-то
Скоїлось на світі,
Мої любі дівчаточка,
Рожевиї квіти!
Такеє-то. Одружились
Мої молодиї.
Може воно й не до-ладу
Та що маю діять,
Коли таке сподіялось.

Рік уже минає,
Уже й другий. З дружиною
Ярина гуляє
По садочку. Старий батько
Сидить коло хати
Та вчить внука пузанчика
Чолом оддавати...




Епілог.

Оце і вся моя дума...
Не здивуйте, люде!
Те, що було, минулося
І знову не буде.
Минулися мої слёзи,
Не рветься, не плаче
Поточене старе серце
І очі не бачять
Ні тихої хатиночки
В забутому краю,
Ні тихої долиночки,
Ні темного гаю;
Ні дівчини молодої
Й малої дитини
Я не бачу щасливої...
Все плаче, все гине!
І рад би я сховатися,
Але де? — не знаю.
Скрізь неправда, де не гляну,
Скрізь Господа лають!...
Серце вьяне, засихає,
Замерзають слёзи...
І втомивсь я, одинокий,
На самій дорозі...
Оттаке-то... не здивуйте,
Що вороном крячу:
Хмара сонце заступила —
Я світа не бачу!...
Ледві-ледві о-півночі
Серцем прозираю
І немощну мою душу
За світ посилаю
Сцілющої й живущої
Води пошукати:
Як инколи, то й принесе
І покропить в хаті, —
І засвітить огонь чистий,
І сумно і тихо
Розсказує про весілля,
Звертає на лихо...

Тепер мені про сліпого
Сироту кінчає,
Але як довести краю —
І сама не знає:
Бо не було того дива
Може спокон-віку,
Щоб щаслива була жінка
З сліпим чоловіком.

От же сталось таке диво!
Год, другий минає.
Як побрались; а дивишся —
В купочці гуляють
По садочку... Старий батько
Сидить коло хати
Та вчить внука маленького
Чолом оддавати.

16. Октября 1845. С. Марьинское.