Кобзарь (1876)/Том 2/А. О. Козачковському

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
А. О. Козачковському.

Давно те діялось! Ще в школі.
Таки в учителя дьяка
Гарненько вкраду пьятака,
(Бо я було трохи не голе —
Таке убоге!) та й куплю
Паперу аркуш, і зроблю
Маленьку книжечку; хрестами
І везерунками з квітками
Кругом листочки обведу,
Та й списую „Сковороду“
Або „три царів со дари;“
Та сам-собі у бурьяні,
Щоб не почув хто, не побачив, —
Виспівую було та плачу....

 І довелося знов мені
На старість з віршами ховатись,
Мережать книжечки, співати
І плакати у бурьяні,
І тяжко плакать!... і не знаю,
За що мене Господь карає...
У школі мучилось, росло,
У школі й сивіть почало,[1]
У школі дурня й поховають;
А все за того пьятака,
Що вкрав маленьким у дьяка,
Мабуть [2] Господь мене карає...

 Ось слухай же, мій голубе,
 Мій орле-козаче,
 Як канаю я в неволі,
 Як нужу я світом.
 Слухай, брате, та научай
 Своїх малих діток,
 Научай їх, щоб не вчились
 Змалку віршувати;
 Коли ж яке поквапиться,
 То нищечком, брате,
 Нехай собі у куточку [3]
 І віршує й плаче
 Тихесенько, щоб Бог не чув.
 Щоб і ти не бачив,
 Щоб не довелося, брате,
 І ёму каратись,
 Як я тепер у неволі
 Караюся, брате...

Неначе злодій по-за валами
В неділю крадуся я в поле,
Талами вийду по-над Уралом [4]
На степ широкий, мов на волю.
 І болящеє, побите
 Серце стрепенеться,
 Мов рибонька над водою;
 Тихо усміхнеться,
 І полине голубкою
 По-над чужим полем, —
 І я ніби оживаю
 На полі, на волі...
 І на гору високую
 Вихожу — дивлюся,
 І згадую Україну, —
 І згадать боюся...
 І там степи, і тут степи,
 Та тут не такиї —
 Руді-руді, аж червоні;
 А там голубиї,
 Зелениї, мережані
 Нивами, ланами,
 Високими могилами,
 Темними лугами...
А тут бурьян, піски, тали,
І хоч би на-сміх де могила
О давнім-давні говорила:
Неначе люде не жили!
Од спокон-віку і до-нині
Ховалась од людей пустиня,
А ми таки її знайшли...
Уже й твердині поробили,
Затого будуть і могили —
Всёго наробимо колись!...

 О, моя доле! моя Країно!...
 Чи я то вирвусь з ції пустині...
 Чи може (крий Боже!)
 Тут і загину...
 І почорніє червоне поле...

— „Айда в казарми, айда в неволю!“ [5]
Неначе крикне хто надо мною, —
І я прокинусь. По-за горою
Вертаюсь, крадуся, по-над Уралом,
Неначе злодій той по-за валами.
От-так я, друже мій, святкую
От-тут неділеньку святую!
А понеділок? Друже-брате!...
Приходить ніч в смердячу хату,
Осядуть думи; розібьють
На стократ серце і надію,
І те, що вимовить не вмію,
І все на світі проженуть,
І спинять ніч: часи — літами,
Віками глухо потечуть...
І я кровавими слёзами
Нераз постелю омочу. [6]
Перелічу і дні, і літа,
Кого я, де, коли любив?
Кому яке добро зробив?
Нікого в світі, нікому в світі —
Неначе по лісу ходив.
А малась воля, малась сила!
Та силу позички зносили;
А воля в гостях упилась,
В степу небога заблудила [7]
Та й упиваться зареклась.
 Не поможе, милий Боже!
 Як-то кажуть люде:
 Буде каяття на світі,
 Вороття не буде...
Благаю Бога, щоб світало;
Мов волі, сонця — світу жду...
Цвіркун замовкне; „зорю“ бьють, —
Благаю Бога, щоб смеркало!
Бо на позорище ведуть
Старого дурня муштрувати,
Щоб знав, як волю шанувати,
Щоб знав, що дурня всюди бьють...

 Минають літа молодиї, [8]
 Минула доля, а надія
 В неволі знову за своє,
 Зо мною знову лихо діє
 І серцю жалю завдає:
 А може, ще добро побачу,
 А може, лихо переплачу,
 Води Дніпрової напьюсь,
 На тебе, друже, подивлюсь?
 І може, в тихій твоїй хаті
 Я буду знову розмовляти [9]
 З тобою, друже мій... Боюсь!...
 Боюся сам себе спитати,
 Чи се коли сподіється?
 Чи може вже з неба
 Подивлюсь на Україну,
 Подивлюсь на тебе...
 А иноді так буває,
 Що й слёзи не стане,
 І благав би я о смерті!
 Так тая Украйна
 І Дніпро крутоберегий
 І ти, друже-брате, [10]
 Не даєте мені Бога
 О смерті благати!




  1. довелось (Рук. вар.)
  2. От-так... (Рук. вар.)
  3. І майскиї ночі,
    І як небо голубиї,
    Ті очі дівочі
    На лад давній вихваляє,
    Не лає нічого
    І не любить, опріч грошей
    Та себе самого;
    А Україну... крий Боже!
    Нехай собі плаче!... (ib.)
  4. ... по-над Аралом. (Льв. вид.)
  5. »Гайда в кошари, гайда в неволю (Перш. рукоп.)
  6. Не малодушіє в неводі
    В-ночі слёзи точить,
    А гріхи мої великі
    Вилитися хочуть.
    Не вильються, не покинуть
    Душу катувати...
    Страшно мені, друже-брате,
    Смерті сподіватись! (ib.)
  7. Та у кошари заблудила
    І в-друге пити зареклась. (ib.)
  8. Так день, і тиждень так минає
    І може, друже мій, от-так
    Минуть останнії літа!...
    Я перед Богом сповідаюсь,
    За правду на світі караюсь
    І не клену долі,
    Тільки Господа благаю:
    »Не дай, Боже, в чужій краю
    Згинуть у неволі!« (Рук. вар.)
  9. Я буду знову сповідати
    Свої гріхи, і як мені
    Доводилось на чужині
    В неволі, в каторзі каратись;
    А все за того пьятака,
    Що вкрав маленьким у дьяка,
    Та за вірші отті прокляті. (ib.)
  10. І ти, надія-брате, (ib.)