|
Гарно твоя кобза грає
Любий мій земляче!
Вона голосно співає,
Голосно і плаче.
І сопілкою голосить,
Бурею лютує,
І чогось у Бога просить,
І чогось сумує.
Ні, не люде тебе вчили!
Мабуть сама доля,
Степ та небо та могили
Та широка воля
Мабуть часто думка жива
Трупи розривала,
І козацька давня слава,
Як сонечко сяла.
І вставали з домовини,
Забиті в кайдани,
Вірні діти України,
Козаки й Гетьмани.
І святі кістки біліли
Спалених в Варшаві,
І могили крівавіли
Прадіди безглаві.
Мабуть ти учивсь співати
На руїнах Січи,
Де ще наша рідна мати
Зазірае в вічи;
Де та бідна мати просить
Кожну душу щиру,
Хто по світу кобзу носить,
Щоб співати миру
Про козацьтво незабутне,
Вірне стародавне,
Про життя козацьке смутне,
Смутне, але славне.
Знають, братіку рідненький,
Як учивсь ти грати,
Ти послухав тії неньки.
Та й став нам співати.
(З рукопису 1848 р.)
|
