Кобзарь (1876)/Том 2/До Основъяненка

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Кобзарь. Том 2
Тарас Шевченко
До Основъяненка
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Існують інші версії цієї роботи: До Основ'яненка
До Основъяненка.[1]

Бьють пороги; місяць сходить,
Як і перше сходив...
Нема Січи, пропав і той,
Хто всім верховодив!
Нема Січи; очерети
У Дніпра питають:
„Де то наші діти ділись,
Де вони гуляють?“
Чайка скиглить літаючи,
Мов за дітьми плаче;
Сонце гріє, вітер віє
На степу козачім. [2]

На тім степу скрізь могили
Стоять та сумують;
Питаються у буйного:
„Де наші панують?
Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернітеся! дивітеся:
Жита похилились, Де паслися ваші коні,
Де тирса шуміла,
Де кров Ляха, Татарина
Морем червоніла...
Вернітеся!...“
 — „Не вернуться!“
Загуло, [3] сказало синє море:
„Не вернуться: на віки пропали!“
Правда море, правда синє:
Такая їх доля!
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернеться козачизна,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани.
Обідрана сиротою
По-над Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить,
Тільки ворог, що сміється!
Смійся, лютий враже, [4]
Та не дуже, бо все гине,
Слава не поляже;
Не поляже, а розскаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда [5]
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От-де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово.

Чи так, батьку отамане?
Чи правду співаю?
Ех, як-би то... Та що й казать?
Кебети не маю.
А до того в Московщині
Кругом чужі люде.
„Не потурай!“ може, скажеш;
Та що з того буде?
Насміються на псалом той,
Що вилью слёзами;
Насміються! Тяжко, батьку,
Жити з ворогами.
Поборовся б з кацапами, [6]
Як-би малось сили;
Заспівав би, — був голосок,
Та позички зъїли.
Оттако-то лихо тяжке,
Батьку ти мій, друже!
Блужу в снігах та сам собі:
Ой не шуми, луже!
Не втну більше. А ти, батьку,
Як сам здоров знаєш;
Тебе люде поважають,
Добрий голос маєш;
Співай же їм, мій голубе,
Про Січ, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.
Про старину, про те диво,
Що було, минуло...
Утни, батьку, щоб нехотя
На ввесь світ почули,
Що діялось в Україні,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всім світі стала! [7]
Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну
Я ще раз побачу;
Нехай ще раз послухаю
Як те море грає,
Як дівчина під вербою
Гриця“ заспіває;
Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чужині,
Поки ляже в чужу землю,
В чужій домовині.




  1. У виданню 1844 р. ця піеса надписана: »До українського писаки.« Ред.
  2. На степі козачій.
    На тій степі скрізь могили. (Вар. по вид. 1844.)
  3. Заграло. (Власний рукопис Шевченка.)
  4. Смійсь, поганцю, враже
    Та не дуже, бісів сину! (ibid.)
  5. Чия правда, чия кривда
    І чиї ми діти. —
    Наш завзятий Головатий
    Не вмре, не загине:
    От-де, люде, наша слава... (Вар. по вид. 1844.)
  6. Поборовся б з москалями. (З власного рук. Шевченка.)
  7. Після цёго віршу у вид. 1844 р. стоять дві строки точок. Ред.