Бьють порогы, мисяць сходыть,
Якъ и перше сходывъ —
Нема Сичи, пропавъ и той,
Хто всимъ верховодывъ,
Нема Сичи — очереты
У Днипра пытають:
«Де-то наши диты дилысь?
Де воны гуляють?»
Чайка скиглыть, литаючы,
Мовъ за дитьмы плаче,
Сонце гріе, витеръ віе
На степи козачій.
На тій степи скризь могылы
Стоять, та сумують —
Пытаютця у буйного:
«Де наши панують?
Де панують, бенкетують?
Де вы забарылысь?…
Вернитеся! — Дывитеся,
Жыта̀ похылылысь,
Де паслыся ваши кони,
Де Тырса шумила,
Де кровь Ляха, Татарына
Моремъ червонила —
Вернитеся!» —
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
| Слава не поляже;
Не поляже, а роскаже,
Що діялось въ свити,
Чыя правда, чыя крывда
И чыи мы диты. —
Нашь завзятый Головатый
Не вмре, не загыне:
Отъ де, люды, наша слава,
Слава Украины, —
Безъ золота, безъ каминю,
Безъ хытрои мовы,
А голосна, та правдыва,
Якъ Господа слово… —
Чы такъ, батьку-Отамане?
Чы правду спиваю? —
Эхъ! Якъ бы то… Та що й казать! —
Кебеты не маю.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
| — Не потурай! — Може скажешь —
Та що зъ того буде?
Насміютця на псаломъ той,
Що вылью сльозамы,
Насміютця!… Тяжко, батьку!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
| Поборовсябъ,
Якъ бы малось сылы;
Заспивавъ бы — бувъ голосокъ, —
Та позычкы ззилы…
Оттаке-то лыхо тяжке
Батьку ты мій, друже!
Блужу въ снигахъ, та самъ соби:
«Ой не шумы, луже!»
Не втну бильше — а ты, батьку!
Якъ самъ здоровъ знаешь,
Тебе люды поважають,
Добрый голосъ маешь —
Спивай же имъ, мій голубе!
Про Сичь; про могылы —
Колы яку насыпалы,
Кого положылы,
Про старыну, про те дыво,
Що було, мынуло:
Утны, батьку! щобъ нехотя
На весь свитъ почулы,
Що діялось въ Украини,
За що погыбала,
За що слава Козацкая
На всимъ свити стала. —
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
| Утны, батьку, орле сызый!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Украину
Я ще разъ побачу,
Нехай ще разъ послухаю,
Якъ те море грае,
Якъ дивчына пидъ вербою
Грыця заспивае;
Не хай ще разъ усмихнетця
Серце на чужыни,
Покы ляже въ чужу землю,
Въ чужій домовыни.
|
