Кобзарь (1876)/Том 2/Лічу в неволі дні і ночі

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Для інших версій цієї роботи див. Лічу в неволі дні і ночі.

Лічу в неволі дні і ночі
І лік забуваю!
О, Господи! як то тяжко
Тиї дні минають!
А літа пливуть за ними,
Пливуть собі з-тиха,
Забірають за собою
І добро і лихо;
Забірають, не вертають
Школи нічого...
І не благай! бо пропаде
Молитва...

Каломутними болотами
Між бурьянами, за годами
Три годи сумно протекли;
Багато де-чого взяли
З моєї темної комори,
І в море нишком однесли;
І нишком проковтнуло море
Моє не злато-серебро —
Мої літа — моє добро,
Мою нудьгу, мої печалі —
Тиї незримиї скрижалі,
Незримим писані пером...
І четвертий рік минає
Тихенько, по волі,
І четверту начинаю
Книжечку в неволі
Мережати, — змережаю
Кровъю та слёзами
Моє горе на чужині:
Бо горе словами
Не розскажеться нікому
Школи, ніколи.
Нігде на світі! Нема слов
В далекій неволі!
Немає слов, немає слёз,
Немає нічого;
Нема навіть кругом тебе
Великого Бога,
Нема на що подивитись,
З ким поговорити!
Жить не хочеться на світі,
А сам мусиш жити!

Мушу, мушу, а для чого?
Щоб не губить душу?!...
Не варт вона того жалю!
Ось для чого мушу
Жить на світі, волочити
В неволі кайдани:
Може ще я подивлюся
На мою Украйну...
Може ще я поділюся
Словами-слёзами,
З дібровами зеленими,
З темними лугами;
Бо немає в мене роду
На всій Україні,
Та все-таки — не ті люде,
Що на цій чужині.
Гуляв би я по-над Дніпром
По веселих селах,
Та співав би свої думи
Тихі невеселі.
Дай дожити подивитись, —
О, Боже мій милий! —
На лани тиї зелені
І тиї могили!
А не даси, то донеси
На мою Країну
Мої слёзи; бо я, Боже,
Я за неї гину!
Може мені на чужині
Лежать легше буде,
Як иноді в Україні
Згадувати будуть.
Донеси ж, мій Боже милий,
Або хоч надію
Пошли в душу... бо нічого,
Нічого не вдію
Убогою головою;
Бо серце холоне,
Як подумаю, що може
Мене похоронять
На чужині — і ці думи
Зо мною сховають!...
І мене на Україні
Ніхто не згадає!!

А може, тихо за літами,
Мої мережані слёзами
І долетять коли небудь
На Україну... і падуть,
Неначе роси над землею,
На щире серце молодеє,
Слёзами тихо упадуть!
І покиває головою
І буде плакати зо мною
І може, Господи, мене
В своїй молитві помьяне!

Нехай як буде, так і буде:
Чи то плисти, чи то брести!
Хоч доведеться розпьястись,
А я таки мережать буду
Тихенько білиї листи. —