|
Віє вітер, віє буйний,
Бурьян похилився,
По-над бистрим над Дунаєм
Козак зажурився;
Не сзиває не гукає,
На своїх козаків,
Що розсипались по полю,
В лісі між байраків.
Він не слухає зозулі,
Що ёму кувала,
Віщувала ту дорогу,
Що душа бажала...
За залізними хромами
Славу вспоминає...
Місяць глянув із-за хмари,
І козак питає:
— „Місяць ясний! Ми колись-то
Весело гуляли, —
Ти по небу, я по полю,
І усі нас знали!
Ти тепер один на волі,
А я — нещасливий
Гину, бачиш, у безславъї...
Україна гине!
„Україно, Україно!
Де ти військо діла?
Де тих шабель сорок тисяч?
Разом все згубила!
Козаки лежать в могилі,
І хрести рядами,
А над ними червоніють
Ремінці з хустками...
І козацькиї їх кістки
Покинула сила...
. . . . . . . .
Гине Україна.
„Показав би я дорогу
Їм на Україну,
І послав би в чистім полі
Мнякую перину!
Показав би, що з Богданом
Були договори
Не для того, щоб в болоті
Строїть їм хороми...
Уміраю, бо не знаю
На-що мені жити!
Ой чи буде Україна
Своїх врагів бити?
Чи засяють наші шапки
На Вкраїнськім полі?
Чи гулятимуть козацькі
Шаблі на просторі?
Не заснула би ніколи
Козацькая слава,
Як-би з шаблями при Йвані
Вся Украйна встала!“
|
