Кобзарь (1876)/Том 2/У Вильні, городі преславнім

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Кобзарь. Том 2
Тарас Шевченко
У Вильні, городі преславнім
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

У Вильні, городі преславнім [1]
Оце случилося недавно,
Ще був тоді... (От як на-те
Не вбгаю в віршу сёго слова)...
Тоді здоровий, прездоровий
Зробили з ёго лазарет,
А бакалярів розігнали,
За те що шапки не ламали
У Острій-Врамі... дурня знать
По походу. От же назвать
Їй-Богу я ёго не вмію
Того студента, що ж нам діять?...
То синок був литовської
Гордої графині:
І хороше, і багате,
І одна дитина,
І училась не паничем,
І шапку знімало
В Острій Брамі. Добре було,
Та лихо спіткало:
Улюбилося сердешне,
(Було молодеє)
У жидівку молодую.
Та й думало з нею,
Щоб сёго не знала мати,
Звичайне побратись,
Бо не можна ради дати.
Що то за проклята!
Мов змалёвана сиділа
До самої ночі
Перед вікном і втирала
Заплакані очі:
Бо й вона таки любила;
І страх, як любила
Та на бульвар виходила
І в школу ходила
Усе з батьком, то й не можна
Було ради дати;
І банкир якийсь із Любська [2]
Жидівочку сватав —
Шо тут на світі робити?
Хоч іти топитись
До Закрету: не хочеться
Без жидівки жити
Студентові. А жид старий, —
Ніби теє знає,
Дочку свою одиночу
В хаті замикає,
Як іде до лавок в-ранці
І найма сторожу
Стару Рухлю. — Ні, небоже:
Рухля не поможе!
Уже де вона на світі
Роман сей читала
З шовковою драбинкою?
І Рухля не знала,
Може сама догадалась, —
Тілько заходилась
Та сплела й собі такую
І в ночі спустилась
До студента на улицю.
І де б утікати,
А вони, (звичайне, діти)
Любо цілуватись
Коло воріт заходились.
А жид із на-двору,
Мов скажений вибіга
З сокирою. Горе!
Горе тобі, стара мати!
Нема твого сина:
На улиці валяється
Убита дитина,
Убитая жидовином.
Горе тобі, мати!
Жидівочка... (де та сила
Взялася в дитяти?!)
Вихватила ту сокиру
І батькові в груди
Аж по обух вгородила!


 Оттаке-то чудо
У тім місті преславному,
У тій Вильні сталось.
Дивувались довго люде,
Де вона сховалась
Жидівочка та гадюча,
Що батька убила.
А вона в-ночі любенько
В Вилії втопилась,
Бо найшли її в Закреті;
Там і поховали.
А графиня — без дитини
Сердешна осталась.
Поїхала у Рим, кажуть,
Та десь опинилась,
Та з маркизом яким-сь голим.
Кажуть, одружилась.
Може й брешуть, бо, звичайне,
На те вони люде:
І вдовицю незабудуть,
І тую осудить.




  1. Ці вірші у рукопису Т. Г. оливцем перехрещені: мабуть він не хотів їх дрюкувати. (Ред.)
  2. Любськ — Замок над Вилією.