Кобзарь (1876)/Том 2/Хатина
| ◀ Петрусь | Кобзарь. Том 2 Хатина |
Як-би ви знали, паничі ▶ |
|
|
Не молилася за мене,
Поклони не клала
Моя мати; а так-собі
Мене повивала,
Співаючи: „Нехай росте
Та здорове буде!“
І виріс я, хвалить Бога,
Та не вийшов в люде.
Лучче б було не родити,
Або утопити,
Як мав би я у недолі
Господа гнівити.
А я так мало-небагато
Благав [1] у Бога, — тілько хату,
Одну хатиночку в гаю,
Та дві тополі коло неї,
Та безталанную мою...
Мою Оксаночку, щоб з нею
У-двох [2] дивитися з гори
На Дніпр широкий, на яри
Та на лани зодотополі, [3]
Та на високиї могили, —
Дивитись, думати, гадать:
Коли-то їх понасипали?
Кого там люде поховали?
І в-двох тихенько [4] заспівать
Ту думу сумную, днедавну,
Про лицаря того гетьмана,
Що на огні Ляхи спекли.
А потім би з гори зійшли,
По-над Дніпром у темнім гаї
Гуляли б, поки не смеркає,
Поки мир Божий не засне;
Поки з вечернёю зорёю
Не зійде місяць над горою.
Туман на лан не прожене, —
Ми б подивились, помолились,
І розмовляючи пішли б
Вечеряти в свою хатину. [5]
. . . . . . . . . .
Даєш ти, Господи єдиний, [6]
Сади панам у твоїм раю,
Даєш високиї палати;
Пани ж [7] неситиї пузаті
На рай твій, Господи, плюють,
Запершися собі в палатах,
І нам дивитись не дають
З убогої малої хати.
Я тілько хаточку в тім раї
Благав і досі ще благаю,
Щоб хоч умерти на Дніпрі
Хоч на малесенькій горі.
1850. Над Каспієм.