Козацька помста/II

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Козацька помста (1919
Андрій Чайківський
II
Видання: Відень: Українське Видавництво в Катеринославі, 1919.
II.

Козаки посідали за стіл і уминали вареники, дарма що пісні.

— Чи вас не спостеріг хто, як сюди в'їздили? питає старий.

— Хіба що сей чоловік, каже Карпо, вказуючи на Веретенка.

— Се мій син Максим. — Ти памятаєш, Максиме, Петра Кожуха, що під панськими киями душу віддав?

— Чому не помятаю?

— Здоров, Максиме, каже Карпо, простягаючи йому руку, — мого побратима, ось сього — теж Максимом кличуть… Та чого ви з біса вуса попідтинали? Аж смішно, питає Карпо, підкручуючи бадьоро свого чорного вусика…

— Не смійся, Карпе — так пан звелів. Усі Красноставчане вуса стрижуть, а як ні, то гайдук висмикує.

Пан каже, що довгих вусів не можна носити, бо не зможе тоді відріжнити свого підданця від гайдамаки…

Кумедний ваш пан… Далі звелить вам вуха та носи обрізувати…

— До сього не дуже далеко… Та як би воно не було, а вам перед зорею втікати треба…

— А хіба-ж що?

— Хіба-ж я тобі не казав, що як хто з дворні вас вгледить, то не вийти вам звідсіля живими. Наш пан на Запорожців, мов пес, лютий. Він боїться бунту, боїться втікачів на Запорожжя. А народ такий прибитий, що на ніщо не спроможеться сам від себе. Досить буде, коли ваш кінь фиркне або зарже, то влетять сюди непрохані гості, вас на кіл, а мене під киї…

— А у вас коней нема?

— Нема, ми волами робимо та й їздимо. На коні міг би хто втекти до козаків, тому-то пан і коней заборонив мужикам держати…

— Тьфу! на його голову. Та нам, батьку, ніяк не можна завтра від'їздити. Не на те ми сюди приїхали. Тут де-небудь сховаємося в лісі, а коли доконаємо свого, тоді й поїдемо. Небезпеки ми не боїмось, на те ми й Запорожці. У нас ціле життя — одна небезпека. Ми звикли до неї, як до сонця, і на небезпеку не зважаємо… Та коли ми вже, при божій помочи, потрапили до твоєї хати, так розкажи мені, будь ласка, усе до чиста, що з моїм батьком, з мамою було?

— Довго-б воно розказувати, та коли раді слухати, то лягайте спочити, а я розказуватиму, поки заснете…

— Слухаючи такого не заснеш, каже Карпо.

Постелили козакам соломи серед хати. Вони полягали та закурили люльки, а старий Верета почав казати:

— Батько теперішнього пана — пан Овруцький — заснував слободу Красноставці, закликав сюди людей, пообіцявши великі полекші на тридцять літ.

Народові нашому було тоді на світі тісно, хоч тої землі святої стілько, що конем не об'їдеш, птахом не облетиш. З одного боку Татарва шарпає, з другого Ляшня тисне. Не стало старого Хмеля, Ляшня розпаношилася та й Москва витягає свої кігті. Люди не знали, куди дітись. На Україні не було ладу, бо й старшина козацька гризлася між собою. Кожному хотілося відпочити хоч трохи, та зажити спокійним життям. Польські пани брали землі, скілько хотіли, та закладали слободи. Так зробив і старий пан Овруцький. Народу збіглося до його з усіх усюдів. З'орали степ, викорчували трохи ліса, а панові замок поставили над великим ставом, де й пан міг мешкати й народові було де в пригоді захиститися. Околиця плодюча, звіра в лісі досить, риб в ставі й не перелічиш.

Гарний наш став, від того й наше село Красноставцями прозвали.

Під старим паном жилося нам, як у Бога за пазухою. Народ його любив, а тому й не вважав на запоручені нам вигоди, а помагав, коли треба було, з власної охоти. — Пан знав кожного з нас, до хат наших заходив і помагав нам у пригоді. У сьому закутку було нам добре й безпечно, і ми стали багатіти. — Вивозимо звідси цілими хурами мед, віск, звірячі шкури, вивозимо скот, вівці, та ховаємо червінці.

Та не стало нашого доброго пана. По його смерти засів у замку його син Станіслав Овруцький. Тому буде вісімнацять років, як приїхав по смерти батька з Варшави. Перед тим ніхто його тут не бачив. Наш пан старий вдівцем жив. Про сина чували ми лиш від челяді, що у Варшаві вчиться.

Приїхав він з цілою чередою гультяїв, таких як сам. Старих слуг повигонив усіх і завів новий порядок, та став по свойому господарити. Нам, слобожанам, наче-б світ плахтою закрив.

Усіх узяв молодий пан за чуба. Понакладав від разу на нас всякі податки, про які ми перше й не чували. Таке хіба сам чорт вигадати може. Далі став брати народ на панщину.

Послали ми до нього депутатів з громади. Так і так, кажуть, нам ще час не вийшов, який запоручив нам грамотою його покійний батько, — царство йому небесне.

Пан казав наших посланців вибити нагаями та собаками зацькувати. Чи чував хто таке, що посланців, людей виборних з громади, зневажати! Се довело нас до краю. Ми збунтовались та панських отоманів, що людей на роботу скликали, здорово вибили та прогнали. Тоді пан вивів на нас своїх гайдуків з рушницями, ще й кварцяне військо на поміч прикликав. Чимало наших наложило тоді головою, та їм лекше було ніж тим, що зостались. Нас покарали по звірськи. Трьох людей настромили на кіл, другим позрубували голови — ну, а не було такого, хто-б не набрав київ аж до крови. Ми хотіли втікати світ за очи, бо як тут з паном мірятися? У нього шаблі та рушниці, а в нас хіба коли, сокири та мотики. Та як нам було втікати? Хто самітний був, той і втік.

А сімейний чоловік як утече? У нас жінки, діти, як з тим крамом утечеш? До того ще сторона непевна. Вийдеш край ліса, то й у татарську петлю попадеш.

І ми зостались на місці, корились, гнулись, та й бідніли. Пан здирав з нас, що тільки міг, силував до работи. Що ми намучились, поки мурований замок поклали, та навкруги муром обвели?! Рили ми землю за пригожим каменем, піском, добували, обтісували. Скінчили ми се, забажалось панові греблю кругом ставу гатити. Серед ставу треба було покласти острівчик та так, щоб зараз і з лісом. Треба було землю з далека возити, цілі дерева з землею сюди таскати. Стільки тут народ намучився, а скілько нашого брата в болоті потонуло… На тім острівчику поставив пан нашими руками палатку, де пани бенкетують, дуріють…

А податки повигадував усякі: є в тебе воли, так плати волове. Є пасіка, плати очкове. Від борошна беруть сухомельщину, беруть плату від голови — поголовщину. Та ти й не знаєш, скільки з тебе візьмуть. Візьмуть і все, коли так панові захочеться, а ти затни зуби в стіну, живи, з чого хочеш, або здихай.

Та все те ще-б нічого, та ти не маєш ніколи супокою, не знаєш, що тебе жде завтра, або й за годину. Пан любив над народом збиткуватися. Особливо ласий був на гладкі молодиці та гарні дівчата, як кіт на сало. Було як яку покмітить, або посіпаки йому донесуть, так не жити вже їй. Люде ховали своїх жінок та дівчат по льохах — нічого не помогло. І там їх гайдуки найдуть, витягнуть у ночі, до замку занесуть. Побавиться нею пан з своїми товаришами, а тоді ще челяді своїй віддасть на поталу, на сором. А котра непокірна трапиться, то нагайками на смерть засічуть.

Багато нашого жіноцтва, щоб збутись сорому, накладали на себе руки, топилися, вішалися. Господи святий! Скілько ми натерпілися. Хто був самотний, утікав до козаків — за те били його батька киями, що не пильнував. Кілька разів приходили местники покарати його, хотіли замок здобути… Та ба! твердий був замок, нашими руками збудований. Ніколи не повелось. Пан обережний був, військо наємне держав, гарматами башти обставив.

І на тих бенкетуючих дармоїдів, на те розбішацьке військо йшла наша вся праця, наш труд крівавий…

Не можу всього тобі розказати, бо серце крівавиться, коли все те згадати. Які муки вигадував пан на непокірних, то хіба сам чорт у пеклі таке вигадає на грішників.

Ми терпіли, мучились, тратили в собі образ божий, топили своє горе в горілці. А горилку ми мусіли куповати в пана.

— А тепер вам лекше? — питає Максим…

— Пожди, все розкажу, не забігай у пекло поперед батька…

Біда була, та й годі. Та я тобі, Карпе, про твого батька розказати хочу.

Твій батько на Запорожжі був, а вже до коней перший мистець. Не було такого коня, якого-б він злякався та не вговкав його, що опісля хоч дитину на його садови.

Покійник казав мені, що давно-б утік на Запорожжя, та жаль йому жінки та дитини, се-б то тебе. Він вас любив без краю. А якже на Запорожжя з жінкою та дитиною втікати? А кинути вас на поталу не хотів. Нераз говорив до мене: „Проклята будь година, коли я одружився“.

Згодом вигадав він таке й мені в тому признавався, одкрив свою таємницю: „Візьму, каже, вкраду в пана пару коней, сяду з жінкою та дитиною й махну в світ“. Тим він тішився, мов мала дитина, й був би свого доказав, як би не стала йому поперек одна пригода, що невдовзі приключилася.

Одного разу роздобув пан якогось заморського коня, самого чорта. Казали, що великі гроші за його дав. Та то був діявол, не кінь. Б'є, кусає, вищить мов свиня, приступити до себе не дасть. Двох конюхів на смерть убив, одному відкусив носа. А коня того треба було що-дня вичистити, вимити та вичесати, бо пан що-дня навідувався та кожне недбальство нагорожав киями…

Твій батько мусів сього коня уїздити.

Пан каже:

— Коли його за тиждень не в'їздиш так, щоб я міг на його сісти, то звелю тобі сто нагаїв всипати.

Поки коня осідлали, треба його було в'язати мотузами. Вивели тоді осідланого з стайні на уїзджальню й передали батькові. Сердега перехрестився тричі й, мов той птах, вскочив на коня.

Кінь мов ошалів. Він дер під собою землю, ставав дуба, скакав у боки, іржав, та нічого не вдіяв.

Батько наче-б приріс до його. Тоді кинувся клятий на землю й придавив собою твого батька, трохи кісток не поломив. Батько якось визволився, випарив його нагайкою, та вп'ять на його скочив, і таки переїхався по уїзджальні кілька разів. Кінь трохи освоївся, але подряпався падаючи, а на його м'ягенькій шкурі знати було смуги від нагайки.

Батько, змучений, подряпаний, пішов на часок до дому.

По сніданню прийшов пан Овруцький в конюшню подивитись на коня. Як побачив подряпаного коня, то аж скипів від злости, бо став сміятися. У його така вдача була, що чим більше лютував, тим більше сміявся. Катовані люди стогнуть, плачуть, кричать з болю, а він регочеться. І той його регіт страшний був, чортячий. Від його кров у жилах застигала. А при тім його очі вогнем сиплють, а рот кривиться мов у сатани. Зареготався й тоді пан і звелів гайдукам привести батька. Я при тім був, бо того дня призначили мене чистити конюшню. Хотів я побігти вперед, остерегти батька, щоб де-небудь сховався, та ба! Пан усе на мене дивиться, наче-б хотів мені сказати: а ну, зважся, то зараз повісити звелю. Я аж завмер з страху, ногою рушити не можу.

Привели батька.

— Ти що мойому коневі зробив? — питає та за кожним словом: хі-хі-хі-, ха-ха-ха.

Батько говорить сміло, виправдується, що инакше коня не вговкає.

— Я тобі казав: бережи мого любимця, як зіницю ока… Я нарахував девять смуг на його шкурі від нагайки. За кожну дістанеш десять київ… взяти його! й знову регочеться. — Хочу бути справедливим: ні одного більше, ні одного менше, а рівно девятьдесять…

— Твій батько дужий був, і став оборонятися, — гайдуків розсипав, мов снопи. Двох убив таки кулаком. Зацідив так здорово по висках, що гайдук тільки гикнув.

На його кинулася ціла череда, звалили з ніг, а тоді зв'язала мотузами.

Стали батька бити. Б'ють помалу, раз за разом від карку до п'ят, та числять поволі, мов через зуби цідять. А він, мученик, ні пари з уст.

Зтиснув зуби, й мовчить, мов неживий, навіть не здрігне.

Тоді прибігла твоя мама. Вона стала голосити, припала панові до ніг, та просить, благає. Щоб з каменя серце, й то-б зворушилося від сього плачу. А пан лиш регочеться по свойому, та й каже до слуг:

— А ви, гультяї, чому крили від мене, що в мойому селі така гарна молодиця? Зараз її взяти до покоїв та гарненько передягнути, вбрати, мов кралю…

Тоді мама встала миттю з землі.

— Не діждеш, собачий сину, мого сорому — крикнула не своїм голосом небога, — та поки всі отямились, з усієї сили зацідила пана кулаком межи очи, а далі вхопила кіхтями за лице, а другою рукою за горло.

На силу служба відірвала. Пан стояв з скрівавленою пикою, наляканий. Зпершу не міг і слова промовити, а далі як зарегочеться:

— Ха-ха-ха! Обох убити киями на смерть, а коли в тих харцизів щенята є, то й тих потопити в ставу. Не можу в моїй маєтности терпіти ні вовків, ні вовченят…

Приказ панський був зараз виконаний. Поклали небогу на землю, й б'ють киями вже без розбору — куди попало. Я вже не ждав далі. Зробилася метушня, а я поміж гайдуків та за браму. Тим уже не поможу, гадаю собі, а тебе врятую…

Як я тебе сховав і вернувся додому, то вже й вечір настав. Я пішов уже смерком до замку. Слуги, мов біля мерця. Ходять один повз другого, мов сновиди, та тільки перешіптуються. Кажуть, що пан лежить хворий, — рану вилизує. Та мені се байдуже, я своїх шукаю. Твоїх батьків до рова викинули. Йду туди, надибав першу маму. Вона не жива. Батько доходив, бо ще дихав. — Пан заказав під карою смерти хоронити їх. Їх хрещене тіло мали пожерти пси. Я приповз до лиця батька.

— Хто се? — питає…

— Се я, Прокіп — шепчу йому в ухо.

— Чи Карпа справді втопили?

— Ні, кажу, я його вивіз у безпечне місце.

— Спасибі тобі, брате, простогнав — дай води, страх хочеться пити.

Пішов я, плачучи, по воду. Набрав у шапку, та поки вернувся, він сердешний уже оддав Богові душу.

Узяв я його на плечі та поніс у ліс. Потім вернувся й маму поніс туди-ж. Опісля приніс я заступ та став копати могилу, щоб христіянського тіла звірі не рвали.

Ніч була темна. Ніхто мені не перебивав. Я поночі викопав глибоку яму, поклав трупи побіч себе, перехрестив, проказав молитву й засипав землею. Вже сіріло на небі, як я скінчив свою роботу й прикрив могилу травою та сухим листям… З тяжким, закрівавленим серцем слухав Карпо сього оповідання. З очей котилися сльози горохом. Устав з своєї соломи припав до старого, став йому цілувати руки, тоді пригорнув свою голову до його грудей і заплакав у голос. —

— Заспокойся, мій сину, каже старий. Їх мука давно вже скінчилася, вони тепер щасливі в Бога. Жили тут побожому, любилися, то там певну нагороду дістали. Через свою мученичу смерть вони всі гріхи свої спокутували.

— Хіба-ж можна не плакать, слухаючи такого? — Та-ж се мої рідненькі батько-матір.

— Чи ти лише того сюди приїхав з Січі, щоб про се довідатися?

— Не того я приїхав. Я приїхав, щоб за їх смерть помститись.

— Ти з лопатою на сонце йдеш. Вас лише двоє, а в селі помочи ти не знайдеш…

— Мені помочи чужої не треба. Не так я помщуся, як би ти гадав. Моя помста буде… от побачиш — не людська, а діявольська.

— З огнем ти граєшся, козаче, гляди краще, щоб тебе в селі не було, поки на день вибереться.

… Рано вже в замку знатимуть, що в селі є Запорожці, а тоді вас піймають, позрубують буйні голови, а мене киями уб'ють до смерти, що я вас не видав зараз.

— Не журись, ми зараз звідсіля поїдемо, а тепер розкажи мені далі, що пан робив з того часу, та що він тепер робить…

— Як пан вилизався з рани, ще лютіший став та вже не довіряв людям і не припускав нікого до себе близько.

Людей мучив, як і перше, а п'ятнацять років тому він одружився.

— А діти в його є?

— Довго не було, аж згодом. Тепер є в них п'ятилітний синок, Стась. Пані дуже добра людина, заступається за народ. Та пан її мучить, знущається, кажуть, що її б'є. Тяжко їй сердешній. Та вона на те не зважає, а обороняє бідних людей, як може. Коли пана нема дома, вона по селу ходить, заходить до наших хаток, людям помагає, чим може. Та все плаче, небога, та людей просить, щоб її дитини не проклинали. А вони її всі страх люблять, янголом зовуть. То справді янгол.

— Вона Ляшка?

— Либонь, що так. Вона нераз каже, що збіралася втікати до своїх, та їй бідного народа жаль.

Ми їй віримо, бо вона не може говорити неправди.

— Вставай, Максиме, каже Карпо до свого товариша — нам пора…

— Куди-ж ви, сини мої?

— Опісля знатимеш. Тепер лише поблагослави на святе діло, батьку, хоч не рідний, та щирий…

— Що ти, Карпе, замислив? — питає наляканий Прокіп.

— Опісля почуєш. Коли-б нам не повелось, то й проте знатимеш, тоді помолись Богу за наші грішні душі.

— Та ти хоч пані не чіпай, чуєш? вона свята.

— Ні, я її й пальцем не рушу, коли вона справді в тебе така свята. У мене друге діло на думці.

Старий перехрестив їх, і вони вийшли. Вивели коней і поїхали в ліс. Ще стояла глуха ніч. Максим Веретенко зачинив за ними ворота.

Заїхали в найбільшу гущавину. Як стало розвиднюватись, Карпо подався на край ліса, полишаючи товариша з кіньми. Він хотів розглянути околицю, та звідси з-поза комишів, що росли з сього боку в ставі, нічого не видно було. Карпо виліз на високого дуба, й звідси побачив усю околицю. Зараз коло лісу починався великий став і простягався аж до замкового муру. На мурі стояли високі башти з гарматами в вікнах. За муром пишався гарний замок, вкритий мідяною бляхою та черепицею.

При замку була одна висока башта з годинником. Звідси певно було видно цілу околицю. Біля замку з одного боку росли за муром високі дерева. Їх грубі гиляки перехилились аж через мур. Став притикав до замкового муру лише з одного боку. Далі окружали замок широкі рови, в яких блищала вода. Вода в ставі була спокійна, рівна, мов зеркало.

Карпо придивився до всього добре, поки зліз з дерева, а потім пішов до коней. Та як же він здивувався, коли не застав тут Максима, а коні стояли з позав'язуваними мордами.

— Що за причина? — подумав Карпо, стрівожений. Невже його вислідили та піймали? Та Максим не дав би себе взяти так, мов барана. В нього пістолі й шабля не абияка. А чому-ж би й коней не забрати? Хіба що засіли на мене. Ну, пождемо, побачимо. Карпо порозв'язував коні, й вони стали зараз обгризати галузки та скубти траву. Карпо приліг на свиті й закурив люльку.

Ждав так до полудня й уже справді неспокійний був за свого побратима. Коли ось почув шелест між кущами. Він підвівся з землі, добув пістоль і натягнув молоток.

— Чи вжє-ж тобі припала охота стріляти в побратима? — заговорив Максим, ще поки показався.

Карпо дуже зрадів.

— А ти де блукав?

— Дороги шукав. Коли прийдеться втікати, так щоб знати, в котрий бік.

— В лісі не здибав нікого?

— Лиш одного ведмедя, а більш нікого.

— А звідки ти знаєш, що нам утікати прийдеться?

— Хіба-ж штука — догадатись? На те-ж я козак! Не думаєш же ти брати замок приступом удвох. Ти щось инше задумав, та я не питаю про те. Коли буде треба, то сам скажеш…

Тепер полягали обоє на землю, й Карпо почав оповідати про свій замисл…