Коломба/III
| ◀ II | Коломба пер.: В. Підмогильний III |
IV ▶ |
|
Ніч була чудова, місяць мінився на хвилях, корабель нечутно линув за легеньким бризом. Міс Лідії зовсім не хотілося спати, і тільки присутність профана заважала їй віддатися тим почуттям, що зазнає на морі при місяці всяка людська істота, коли в її серці єсть зернятко поезії. Коли молодий лейтенант, на її думку, уже заснув мертвим сном прозаїчного створіння, яким він був, вона встала, накинула хутро, розбудила свою покоївку і вийшла на палубу. Там не було нікого, крім матроса коло стерна, що співав якусь жалісну корсиканську пісню на дикий і монотонний голос. Серед нічної тиші ця чудна музика мала свої чари. На лихо, міс Лідія не все розуміла, що співав матрос. Серед багатьох загальних місць її цікавість жваво збуджував якийсь енергійний вірш, але хутко, ще в кращому місці, траплялось кілька місцевих слів, яких значіння вона не могла збагнути. Проте вона зрозуміла, що мова мовиться про вбивство. Там переплутувалися всуміш прокляття проти вбійників, загрози помсти й похвала мертвому. Вона запам'ятала кілька віршів; я спробую їх перекласти:
„… Ні від гармат, ні від багнетів — не блідло його чоло, — ясне на полі бою — як небо влітку. — Як сокіл захищав він стяг, — був медом в пустелі для друзів, — а для ворогів розбурханим морем. — Він був ясніший за сонце, — ніжніший за місяць. — Його, що на ворогів Франції ніколи не спізнявся, убійники-земляки ударили ззаду, — як Вітолло забив Сампієро Корсо[1]. — Ніколи вони не наважились-би глянути йому в вічі… Повісьте на стіні, перед моїм ліжком, — мій щиро вислужений хрест. — Червона на ньому стьожка. — Ще червоніша моя сорочка. — Синові, синові моєму, що в далекому краю, — збережіть мій хрест і скривавлену сорочку. — Він у ній побачить дві дірки. — За кожну дірку, хай стане дірка в иншій сорочці. — Але чи повна-ж буде і тоді помста? — Мені треба руку, щоб стріляла, — око, щоб ціляло, серце, щоб наважилося…“
«Чому ви далі не співаєте, друже?» спитала міс Невіль.
Матрос кивнув їй головою на постать, що виходила з-під великого накриття над трапом, — це був Орсо, що хотів подивитися на гру місячного сяйва.
«Кінчайте-ж вашу пісню», сказала міс Лідія, «вона мені дуже подобається».
Матрос схилився до неї і сказав зовсім тихо:
«Я нікому не даю рімбеко».
«Як? Рім…»
Матрос, не відповідаючи, почав свистіти.
«Ви милуєтесь, я бачу, на наше Середземне море, міс Невіль», сказав Орсо, підійшовши до неї. «Погодьтесь, що такого місця ніде не буває».
«Та я на нього не дивилась. Я цілком віддалася вивчанню корсиканської мови. Але цей матрос, співаючи найтрагичнішої жалісної пісні, спинився в найкращому місці».
Матрос нахилився, ніби щоб краще роздивитись на бусоль, і шарпнув міс Невіль за хутро. Було очевидно, що пісню не можна співати перед лейтенантом Орсо.
«Що ти там співав, Паоло Франче?» спитав Орсо. «Може балату? Чи вочеро[2]? Панна розуміє тебе і хоче послухати кінець».«Я забув її, Орс' Антон'», сказав матрос.
І зненацька він завів на весь голос молитву святій Діві.
Міс Лідія неуважно слухала молитву й не заохочувала далі співця, поклавши пізніше все-таки довідатись про те загадкове слово. Але її покоївка, що була з Флоренції і не краще за господиню розуміла корсиканський діялект, теж цікавилась про це дізнатись; вона звернулася до Орсо раніше, ніж пані встигла її попередити, штовхнувши ліктем:
«Пане капітане», сказала вона, «що значить завдати рімбеко[3]?
«Рімбеко!» сказав Орсо, «та це найсмертельніша образа корсиканцеві — закинути йому, що він ще й досі не помстився. Хто вам казав про рімбеко»?
«Це вчора в Марселі», відповіла міс Лідія, «шкіпер ужив цього слова».
«А про кого він говорив?» жваво спитав Орсо.
«О, він розповідав нам давню історію… з часів… так, мені пригадується, що мова йшла про Ванніну д'Орнано».
«Мабуть наш герой, сміливий Сампієро, не дуже сподобався вам, панно, через смерть Ванніни?»
«А ви вбачаєте в цьому щось героїчне?»
«Його злочин виправдують дикі звичаї того часу; до того-ж Сампієро на смерть боровся з генуйцями, — як могли-б йому довіряти земляки, коли-б він не скарав ту, що хотіла замиритися з Генуєю?»«Ванніна», сказав матрос, «пішла без дозволу свого чоловіка; Сампієро добре зробив, скрутивши їй шию».
«Але», сказала міс Лідія, «то-ж щоб врятувати свого чоловіка, з кохання до нього вона пішла просити йому ласки в генуйців».
«Просити йому ласки, це-ж зневажити його!» гукнув Орсо.
«І самому вбити її!» провадила міс Невіль. «Яким страховищем він мав бути!»
«Ви-ж знаєте, що вона, як милости, просила загинути від його руки. То Отело ви теж, панно, маєте за страховище?»
«Яка різниця! Він ревнував, а Сампієро тільки пишався».
«А хіба ревнощі не та сама пиха? Це пиха кохання, і ви, може, тут її вибачаєте з огляду на її причину?»
Міс Лідія скинула на нього повним гідности поглядом, і, звернувшись до матроса, спитала, коли шкуна прибуде в порт.
«Позавтра», сказав той, «коли вітер триватиме».
«Я хотіла-б уже побачити Аяччо, бо це судно мені починає обридати».
Вона підвелася, взяла покоївку за руку й зробила кілька кроків по палубі. Орсо нерухомо стояв коло стерна, не знаючи, чи піти з нею гуляти, чи краще урвати розмову, що, здавалось, її дратує.
«Вродлива дівчина, присягаюсь кров'ю мадони!» сказав матрос. «Коли-б усі блохи на моєму ліжку скидалися на неї, то я не скаржився-б, що вони мене кусають!»
Міс Лідія, мабуть, почула цю наївну хвалу своїй красі й збентежилась, бо майже ту-ж мить пішла до своєї кімнати. Незабаром подався і Орсо. Тільки вони покинули палубу, повернулась покоївка, і вчинивши допит матросові, принесла своїй господині такі відомості: пісню, урвану присутністю Орсо, складено з приводу смерти полковника делла Реббіа, його батька, забитого тому два роки. Матрос був певен, що Орсо повертається на Корсику, щоб учинити помсту; таке було його вражіння, і він запевняв, що незабаром у селі П'єтранера буде свіже м'ясо. Коли перекласти ці національні терміни, виходило, що сеньйор Орсо замислив забити двох чи трьох осіб, запідозрених до вбивства його батька, яких справді була розшукувала в цій справі судова влада, але визнала їх за безневинних, як сніг, бо вони мали в своїх руках суддів, адвокатів, префекта і жандармів.
«На Корсиці немає правосуддя», додав матрос, «і я більше шаную добру рушницю, ніж радника королівського двору. Коли маєш ворога, треба вибирати між трома S[4].
Такі цікаві звістки змінили поводження міс Лідії та її думки що-до лейтенанта делла Реббіа. З цього моменту він став персонажем в очах романтичної англійки. Тепер його безтурботний вигляд та вільний і веселий тон, що спочатку її так немило упередили, ставали для неї найвищою заслугою, бо це було глибоке личкування енергійної душі, що не дає прохопитись навні жадному з почуттів, що вона ховає. Орсо видався їй кимсь ніби Фієско[5], що ховає широчезні наміри під машкарою легковажности; і хоч забити кількох шахраїв не так прекрасно, як звільнити свою батьківщину, проте прекрасна помста таки прекрасна, і зрештою жінки не від того, щоб герой не був політиком. Тільки тоді міс Невіль зауважила, що в молодого лейтенанта дуже великі очі, білі зуби, елеганська постать, що він вихованний і навіть знає до певної міри світське поводження. Вона з ним часто розмовляла наступного дня, і його бесіда її цікавила. Його довго розпитувано про батьківщину, і він про неї гарно розповідав. Корсика, що він покинув дуже молодим, спочатку пішовши до коледжу, а потім до військової школи, лишилась йому в пам'яті оповитою поетичними барвами. Він запалювався, розповідаючи про тамтешні гори, ліси, про оригінальні звичаї тубільців. Як і можна було сподіватись, слово помста не раз зринало в його оповіданнях, бо-ж неможлива річ говорити про корсиканців і не ганити чи не виправдувати їхню пристрасть, що стала за світову приказку. Орсо трохи здивував міс Невіль, бо загалом засуджував безнастанні чвари своїх земляків. Проте, він старався виправдати їх серед селян і казав, що вендета — це дуель бідних.
«Це тим правдивіше», казав він, «що забивають тільки після певного виклику. «Стережися! — Я стережуся!» — оце ті рішучі слова, якими обмінюються два вороги перед тим, як робити одне на одного засідку. У нас більше вбивств», додав він, «ніж де-инде, але ніколи ви не знайдете до них безчесного приводу. У нас багацько вбийників, це правда, але жадного злодія».
Коли він вимовляв слова помста й убивство, міс Лідія уважно на нього дивилась, але не могла викрити в його рисах найменшої ознаки зворушення. Та як вона була певна, що він має потрібну душевну силу, щоб бути непроникненним для всіх очей, за винятком її власних, видима річ, то вона й далі твердо вірила, що тіні полковника делла Реббіа не довго вже чекати задоволення, якого вона вимагає.
Шкуна була вже на видноті Корсики. Шкіпер називав найголовніші місця на березі, і хоч вони були зовсім невідомі міс Лідії, їй було якось приємно знати їхні назви. Нема нічого нуднішого за безіменний краєвид. Часом підзорна труба полковникова викривала кількох островиків, що їхали верхи малими кіньми по крутих узгір'ях, одягнені в брунате сукно й узброєні довгими рушницями. Міс Лідії кожен з них здавався бандитом чи хоч сином, що їде мститись за смерть свого батька, але Орсо запевняв, що це якийсь мирний мешканець з сусіднього міста, що мандрує у своїх справах; що рушницю він має не так з потреби, як із пристойности, з моди, так самісінько, як денді не виходить з хати без елегантського ціпочка. Дарма що рушниця не така шляхента й не така поетична зброя, як стилет, міс Лідія гадала проте, що для чоловіка вона відповідніша за ціпочок, і пригадувала, що всі герої лорда Байрона помирали від кулі, а не від класичного кинджала.
Після трьох день плавання, вони були вже коло Санґінерів, і велична панорама затоки Аяччіо розгорнулась перед очима наших мандрівців. Її справедливо порівнюють до Неаполітанської затоки, і в ту мить, коли шкуна заходила в порт, горючі чагарі, застилаючи димом Пунта ді Джірато, нагадували Везувій і довершували ту подібність. Щоб вона була абсолютна, треба було в околицях Неаполя попрацювати армії Атіли, бо круг Аяччіо було мертво й порожньо. Замісць тих мальовничих фабрик, що виступають звідусюди від Кастельмаре до Мізенського рогу, круг затоки Аяччіо видко тільки похмурі чагарі та лисі горі за ними. Жадної віли чи мешкання. Тільки де-не-де на верховинах круг міста на тлі зела вирізняються білі будови — це похоронні каплиці, фамільні домовини. Все в цьому краєвиді позначено поважною і сумною красою.
Вигляд міста, зокрема того часу, ще збільшував вражіння, що справляли околиці. Жадного руху на вулицях, де можна здибати тільки небагатьох осіб напроходці і то завсіди тих самих. Зовсім не видко жінок, крім кількох селянок, що приходять сюди продавати харч. Не чути голосної мови, сміху чи співу, як по італійських містах. Часом у затінку під деревом якийсь десяток селян гуляє в карти чи дивиться на гру. Вони ніколи не кричать і не сперечаються; коли гра розпаляється, то стріляють із пістолів — так роблять завжди замісць того, щоб нахвалятися. Корсиканець на вдачу поважний і мовчазний. Ввечері з'являється кілька постатів, щоб потішитись холодком, але прогулюються проспектом майже виключно чужинці. Островики сидять біля своїх порогів, кожен ніби тримається напоготові, як сокіл у своєму гнізді.
- ↑ Див. Філіппіні, кн. XI. — Ім'я Віттоло ще й досі в зневазі серед корсиканців. Це тепер синонім зрадника. Прим. авт.
- ↑ Коли помирає чоловік, зокрема коли його забито, його тіло кладуть на стіл, і жінки з його родини, а як їх немає, то приятельки чи й чужі жінки, відомі своїм поетичним хистом, імпровізують перед численною авдиторією віршовані жалібні пісні місцевим діялектом. Цих жінок звуть вочератрічі або, за корсиканською вимовою, бучератрічі, а жалібні пісні звуться вочеро, бучеру, бучерат — на східньому березі, чи балата — на протилежному. Слово вочеро як і вивідні від нього вочерар, вочератріче, походить з латинського vociferare. Иноді кілька жінок імпровізує по черзі, а часто дружина або дочка мертвого самі співають похоронної пісні. Прим. авт. (Наше голосити, голосіння, голосильниця).
- ↑ Рімбекаре значить по-італійськи відіслати, відбити, відкинути. На корсиканському діялекті це означає — звернути до когось образливий і прилюдний закид. Дають рімбеко синові забитої людини, кажучи йому, що батько його не помщений. Рімбеко єсть спосіб спонукати людину, що досі ще не змила образи кров'ю. Генуйський закон суворо карає того, хто дає рімбеко. Прим. авт.
- ↑ Національна приказка, тоб-то schioppetto, stiletto, strada — рушниця, стилет, утеча. Прим. авт.
- ↑ Корсиканець конспіратор, що наважився збавити життя Людовикові-Пилипові пекельною машиною.