Конрад Валлєнрод/Вступне слово
| Конрад Валлєнрод пер.: Степан Чарнецький Вступне слово |
Вступ ▶ |
|
ВСТУПНЕ СЛОВО.
Литовський нарід, що складався з поколінь Литовців, Прусів і Летів, нечисленний, поселений в невеличкому, мало врожайному краю, довго Европі невідомий, був приневолений коло XIII. стол. із за нападів сусідів активнійше виступити. Коли Пруси уступали перед оружжям Тевтонів[1], Литва вийшла зі своїх лісів і мочарищ, нищила мечем і вогнем сумежні держави і стала скоро пострахом півночі. Історія не прояснила ще достаточно, яким способом такий слабий і так довго другими неволений нарід, вспів відразу опертися і загрозити всім своїм ворогам, ведучи з одного боку невпинну, страшну війну з Хрестоносцями, з другого-ж боку грабуючи Польщу, відбираючи дань від Новгороду Великого та запускаючися аж по береги Волги та кримський півостров. Найсвітлійша епоха Литви припадає на часи Ольґерда і Витовта, яких влада розтягалася від Балтійського до Чорного моря. Та ся превелика держава, надто скоро зростаючи, не вспіла виробити в собі внутрішної сили, якаби ці ріжнородні частини обєднувала та оживляла. Литовський нарід, розлитий на величезних просторах, втратив свій питомий характер. Литовці поневолили чимало руських племен та увійшли у політичні зносини з Польщею. — Славяне, давно вже христіяне, стояли на вищому степені культури; а хоть побиті або загрожені Литвою, повільним впливом здобували на ново моральну перевагу над сильним та варварським гнобителем і поглочували його, як Китай татарських наїздників, Ягайлони і богатші їх васалі стали Поляками; чимало литовських князів на Руси приняли руську віру, мову і народність. Таким чином Велике Князівство Литовське перестало бути литовським, а властивий литовський нарід опинився в своїх давних межах; його мова перестала бути мовою двора і бояр і збереглася лиш серед простолюддя. Литва уявляє інтересний приклад народу, який щез у величі своїх добичей, як річка після надмірного виливу опадає і пливе вущим, як раньше руслом.
Кілька вже століть закриває згадану тут подію. Зійшли зі сцени політичного життя і Литва і найбільший її ворог: Хрестоносці; взаємини сумежних народів зовсім перемінилися; інтерес і пристрасти, що запалювали тодішну війну, вже погасли; навіть памяток не зберегли народні пісні. Литва вже цілковито в минулому;[2] її історія становить з того згляду щасливу для поезії царину, що поет оспівуючий тодішні події, мусить займатися лише самим історичним сюжетом, поглубленням сути і мистецьким виданням, не прикликуючи в підмогу інтересу, пристрасти, або уподобань читачів.
Таких саме сюжетів казав глядіти Шіллєр:
„Was unsterblich im Gesang soll leben,
Muss im Leben untergehen“.
„Що має віджити в пісні, повинно згинути в життю“
.——————