Кос Чагил на Ембі/I

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Майк Йогансен. Кос Чагил на Ембі (1936) - page 12.png
I
Машини у грязюці. Пряма Балда і Крива Балда. Про соски та гребінці. „Королі“ в Радянському Союзі. Застрягле пиво. Через море на автомобілі. Незвичайна хмара. Чорні горобці.

В кінці лютого тридцять п'ятого року з Астрахані виїхала колона з семи грузових машин. Ідея маршруту була: проскочити льодом через незчисленні рукава волзької дельти і по замерзлому морю добитись до Гур'єва. На машинах були навантажені фрикційні муфти для бурових, апаратура до електростанцій, ящики з бакалією і барила з пивом. На одній, перекритій парусиною, сиділо чотирнадцять душ: монтери з Саратова, геолог у калошах, один озеленювач солонцюватих земель у фетрових валянцях, один командир відділення, два тріангулятори і одна бочка з бензином.

Астрахань одтавала. Уже ваговози не ходили через Волгу льодом, а перевозилося груз на підводах. У видолини сповзла з горбів грязюка — немов крем-брюле.

Жовтий шлях спускається до річки під назвою Балда. Тут уперше забурились машини — в трьохстах метрах від міста. Уранці був морозець — якось можна було б їхати. Тепер же все розгасло. Задні колеса буксували в болоті. Машина ревла, занурюючись чимраз глибше в жовтавий мул. Вперед! назад! вперед! назад! — і колеса закопалися в грунт по саму маточину.

— Вилазь, вилазь, вилазь, вилазь! — закричав шофер покритої машини татарин Кабір.

Тріангулятори глянули один на одного. Вони зблідли, їх трусило найбільше, адже вони сиділи на задку машини, щоб скоріше було вистрибувати, коли машина, не приведи господи, провалиться під лід. Той, який був молодший і рудіший, сказав до того, який був старіший і сивіший:

— Бачите, Олексію Сергійовичу! Він каже „вилазь“.

Той, який старіший та сивіший, з вусами, як у Тараса Шевченка, одказав:

— Бачите, Сергію Олексійовичу, куди ж ми виліземо? У таку грязюку!

Та вже монтери перелізли через тріангуляторів, геолог у калошах і озеленювач у фетрових валянцях теж шубовснули в болото і підштовхували машину.

— Давай, давай, давай, давай! — кричав татарин Кабір і піддавав газу.

Пасажири сопли, упираючись у машину, сковзли ноги, борсаючись у болоті, мотор харчав, задні колеса марш маршем крутились у воді і не посувалися вперед.

— Давай, давай, давай, давай! — гукав Кабір. Жінки з одчаєм дивилися у багно. Тріангулятори добули з валізок солодкий пиріг і взялися їсти.

— Давай, давай, давай, давай! — кричав Кабір, машина заревла, посунулась на півметра. Геолог у калошах поліз був у машину через голови тріангуляторів, але шофер Кабір спокійно попередив його: — Куди лізеш, друг? Ще довго ходить пішки!

За кілька годин дотягли всі машини до низенького насипу, що захищає Астрахань від річки Балди в повінь.

Легкова машина розігналася була на насип, завихляла задом і скотилася назад. Шофер Шура добув із своєї машини добру мотузку.

На насипу збилися мешканці передмістя Балда, колгоспники з сусіднього аулу, школярі, дівчина, що ішла по воду.

— Через нашу Балду не так то легко переїхати! — сказала досвідчена стара, що жила біля самого насипу. Учора теж машина от такечки сунь-сунь і стань! Сунь-сунь і стань! Два дні стояла.

Дружні колгоспники взялися за мотузку, трохи кепкуючи із фетрових валянців озеленювача.

— Давай, давай, давай! — і машини одна по одній перевалили через насип.

Та за насипом знову була видолина. Тепер ніхто вже й не націлявсь сідати. Навіть один з тріангуляторів, той, який молодший і рудіший, теж узявся тягти.

Так завойовано доступи до Балди. Але за просто Балдою була ще одна, Крива Балда. Машини спинились перед замерзлою річкою. Хтось пішов уперед із кайлом пробувати лід.

Тріангулятори вилізли, щоб не провалитись. Машини швидко проскочили через ріку брудним слідком наїждженої дороги. У цей день більше їх не довелося витягати. Ночували в місті Астрахані, тільки в трьох кілометрах від центру. Тріангулятори з'явилися пішака трохи згодом. У перший день путі зробили три кілометри з чимось. Лишалося проїхати чотириста з гаком.

Так доводиться їхати у Ембенський район узимку та весною. Літом не можна проїхати через сотні рік та річок. Та літом ходять пароплави по Каспію. За якийся тиждень із гаком можна потрапити з Москви до Гур'єва. Попереду поїздом до Саратова. Потім переправитись через Волгу[1]. Далі поїздом до Астрахані. Потому дві доби пароплавом до устя ріки Урал. Тоді одну добу сидіти на баржі, поки її притягнуть до Гур'єва.

Так зараз, коли є автомашини і є люди, що вміють водити їх у неймовірних умовах.

Нещодавно можна було допливти до Гур'єва тільки водою. І тепер під час навігації сюди довозять усе потрібне на цілий рік уперед. Ніби в Якутію чи на острів Врангеля.

При цьому кооператори можуть забути про яку-небудь дрібницю.

Монтер у хутряній шапці розповів, як він торік залишився в Гур'єві без гребінця.

У нього був із собою розкішний великий, складаний московський гребінь. Він півтора роки чесав ним свої рясні локони, але в Гур'єві загубив його у першій степовій подорожі.

У Гур'єві було багато галантерійних крамниць, але гребінців у них не було. Замість гребінців помилкою завезли подвійну партію дитячих сосок. Монтер обслідував усі крамниці, два дні манячив на товчку, але гребінця не знайшов.

У нього був близький друг і постійний шаховий партнер — інженер з токарного цеху, а в цього інженера було два гребінці. Інженер люб'язно дозволив заходити до нього причісуватись, але продати зайвого гребінця одмовився — адже він так само міг загубити його.

Монтер почав збирати відомості про гребінці. У нього був реєстр на п'ять чоловіка, в яких було по два гребінці. Але власники гребінок були егоїсти і не схотіли розлучаться із своїми скарбами. Один час монтер причісувався гребенем любимої дівчини, тільки носив його не в локонах, як вона, а в кишені, кишеню ж перешито і розширено так, щоб кривина гребінки точно лягала на опуклий мускул стегна.

Але дівчина покохала іншого, і монтер ізнову почав ходити причісуватись до інженера.

Одного прекрасного дня в готелі з'явився низенький, товстенький чоловічок, що приїхав із промислу Озинки десь поблизу міста Уральська. Уральськ сполучений залізницею із Саратовом. Монтер походив назирцем за товстим озинчанином і сконстатував, що в нього окроме великого гребінця є ще уламок складаної гребінки. Монтер нічим не виявив свого хвилювання і діждав того дня, коли озинчанин, повернувшися ввечері із степу, не управився купити собі хліба, яєць і масла на вечерю.

Раненько вранці монтер ніби ненароком зайшов до нього в номер, погомонів, посидів, попозіхав і сказав, що іде до себе пити чай. Озинчанин засумував: їдальня одчиняється тільки в одинадцятій годині, а він нічого не їв з вечора. Тоді монтер завів його до себе в номер.

На столі стояв великий бідон з гарячою водою. Тут же, при озинчанинові, монтер висипав у запарний чайник цілих пів пакета чаю і долляв гарячою, як вогонь, водою. Вісім яєць, зварених накруто, він опустив у холодну воду. Здоровий шматок масла лежав просто на сірому папері — бо на тарілці була гора паюсної ікри. Над усім тим, немов крута скала, стремів розрізаний бухан свіжого хліба.

Коли озинчанин, попоївши, розкис від ніжності до монтера, той попрохав уламок гребінця, щоб причесатись, а причесавшись, попрохав продати йому уламок.

Товстий став як хмара — він зрозумів, що потрапив у пастку. Але відступати було ніяк, і монтер придбав уламок гребінця.

— Тепер ви, либонь, везете з Москви цілий лантух гребнів? — питав тріангулятор, той, який сивіший. — Мабуть, і мені можете продати! — Він захихотів і скинув шапку з голови лисої, як макітра.

Замість відповідати монтер теж ізняв шапку. Локонів не було, він був острижений під машинку.

Зимова дорога до Гур'єва це така собі Велика північно-каспійська путь. Тільки найупертіші з командированих радянською владою громадян зважуються на отаку подорож. Слабонервні пересиджують в Астрахані до навігації. Проте, окрім командированих так їздять ще королі.

Коли в читачевій уяві при цьому постають усі Луі, від першого до вісімнадцятого, у рясних перуках, у розмаїтих камзолах і в черевиках із золотими застібками, то вони постають надаремно.

Король — це людина, що досягла згоди з шофером вантажної машини. За певну винагороду король дістає тверде місце для сидіння поміж фрикційними муфтами або на пивному барилі.

Королі з'являються не відразу. З подвір'я перевалочної контори машини виходять цілком республіканським порядком. Та вже після першої зупинки над усіма вантажними машинами бовваніли королі, завинені у кожухи, стримлячи вгору, немов перископи на підводних човнах.

За другий день зробили сорок кілометрів. Покинули одну машину. Це була машина з пивом. Агент кооперації, бравий чорновусий козак у розквіті мужньої сили, довго благав начальника автоколони покинути чотирнадцять пасажирів поміж небом і землею до навігації і перевантажити на їхню машину пиво. Королева, що їхала на пиві, приєдналась до його благань. Але начальник не піддававсь, ні пиво, ні королевині сльози нічого не вдіяли.

Бравий прудивус сам зостався з застряглим пивом. Королева перестала плакати й почала лаятись так, що здивувались найдосвідченіші з шоферів. Та все ж таки вона із прудивусом і з пивом залишилися ждати навігації.

На четвертий день зробили сто двадцять кілометрів. Путь ішла через море льодом; тут проходив зимовий тракт верблюдів.

Вузенька, жовта смуга, що більше скидалася на стежку пішоходів, простяглась від горизонту до горизонту, один по одному ступали верблюди, кожен волік санки, полозки їх були не ширші від дитячих гринджол, вага, старанно і достеменно розподілена обабіч санок, нависала над самим снігом. У хвості валки ішли коні, кажуть, що верблюд нізащо не дасть коняці випередити себе. Один з верблюдів плакав ревно, жаліючись на далеку путь і суху харч, казак ізліз з саней, повів верблюда за паличку в носі і плач одразу замовк.

У півкілометрі від передньої машини стежку верблюдів перетинала синяво-зелена пряма лінія, вона заходила вглиб моря, там ламалася круто і зникала в снігах.
Майк Йогансен. Кос Чагил на Ембі (1936) - page 20.png
Це була розколина в льоду. Кабір зменшив ходи. Тріангулятори вилізли, виліз і шофер Кабір. Він оглянув розколину: уподовж стежки верблюдів її розмололи автомобільні колеса, окрайки надламані, хтось тут провалювався. У розламанім місці синілася вода, поруч по всій довжині розколини вона зашерхла тонким льодом.

— Давай сідай, давай сідай! — гукнув Кабір і повів машину понад розколиною, шукаючи переправи.

Уранці на п'ятий день путь мала скінчитися. Зоставалося ще із п'ятдесят кілометрів, коли з берега посунула величезна чорна хмара. Кінці її витяглися, плазуючи праворуч і ліворуч. Машини швидко ішли рівним льодом, а хмара все, не збільшуючись і не зменшуючись, стояла над береговою стороною.

— Либонь буде сніг, Олексію Сергійовичу! — І Олексій Сергійович зап'явся з головою і вусами у довгий кожух.

Кабір гонив машину у повний хід, зоставалося вже небагато. Машини з фрикційними муфтами відставали, на них, як труби на крейсерах, манячили королі.

Нарешті край хмари, випроставшись довгим чорним язиком, обійшов машину ззаду. Щось незвичайне було в кольорі цієї хмари, вона була не стемнасиня, як грозова туча, а ледь фіолетова, майже зовсім чорна, ніби розмазана китайська туш.

Машина ступила на землю, зійшла в корито ріки, знову вийшла з корита, колеса засичали в багні. Обіруч з'явилися чорні саманні хатки, далі дерев'яні, теж чорні, грязюка ставала чимраз глибша й чорніша.

Спід машини розліталися чорні горобці. Узустріч ішли чорні верблюди. Із пічних бовдурів клуботав рясний чорний дим — це на сковородах горіла у вогнищах нафта, це вона зачорнила хати, горобців, верблюдів, це набряклі кипоттю пари чорною хмарою заступили небо над Гур'євом.


——————

  1. Поки писалося цю книгу, закінчено міст через Волгу. Можна їхати прямо Москва — Астрахань.