Кос Чагил на Ембі/II
| ◀ I | Кос Чагил на Ембі II |
III ▶ |
|
|
Гур'єв — місто колишнього уральського козацтва — стоїть на правому березі Урала в тридцятьох кілометрах від Каспія. Це крайній східний пункт Европи, адже за Уралом починається Азія, прикро за мостом, на „зауральній“ бухарській стороні. Варт було оглянутись, кинути останній прощальний погляд на Европу.
Машини увійшли в центр „европейського“ міста. Тут болото було ще глибше й чорніше. На головній вулиці зав'язла, занурившися в грязюку, машина з фрикційними муфтами. Королі вилізли, навантажені клунками, і подалися бродом по завулках цієї чорної Венеції.
Чорні хибарки, покриті, немов толем, чорним тесом, похмуро дивилися на вулицю. Над вікнами де-не-де ще збереглися різані налички, колись, мабуть, фарбовані, тепер укриті кипоттю. Чорно-сірі кури зійшли на ганок.
Машина вийшла до мосту. У глиняній халабуді була крамниця Головспирту, перед нею вичавлене в багні коло, і в цім колі топтавсь незаконний базарчик. Хтось тримав за хвіст померлого осетра, киргиз-казачка в чорних штанях і з білою простинею на голові держала на долоні два замуслені шматки цукру, торгівля ця дихала на ладан, покупця не було, покупець юрбився далі — коло великого магазину Рибтресту. Нарешті власник осетра продав його і, зітхнувши полегшено, подавсь у Головспирт.
Машина стояла носом до Урала, парусове шатро над нею було відкрите ззаду, і в дузі шатра майже все було видно козаче містечко, чорне як монах на вмерті. Стало навіть трохи сумно за людей, що тут живуть, та от Кабір став повертати машину, і в рамі шатра з'явився Урал і азіатський город за Уралом.
Він був немов тонка хмара після грози. Білі, блакитні, рожеві, зелені, як аквамарин, доми не сиділи важко в березі як пінгвіни, а леліли й вилися легкими клубками над талим снігом узбережжя. Великі літери, ніби писані проекційним ліхтарем на пелюстках хмари, ішли понад рікою, здавалося, вони були матеріальніші, ніж самі прозорі фронтони. Оддалік напівкруглим порталом виходив на ріку світлосірий театр, ліворуч углибу, як тьмавий кристал, стримів дім геології, за ним труби заводів, і все це в тонкому чорному мережеві молодих дерев.Машина, перейшовши Урал, увійшла в ясний город. Цей город нафти здавався ще більший поруч із чорною козачою станицею. На великій будівлі тресту сталева модель нафтової башти виходила в небо, мов шпиль готичної дзвіниці, поспіль скляна їдальня ховалася в садках, дім техніки, стрункий, як таїтянська тераса, стояв над Уралом.
Все це було з очерету, немов на сандвічевих островах, молоде, свіже, все воно пахло тирсою, ще було оточене барилами техснаба, все це виросло в мертвому, солонцюватому степу за три роки, і все ж таки це був цілий новий город. Як у нотний папір, він був вписаний у паралельні лінійки телефонних, телеграфних, енергетичних кабелів. У великому будинку тресту спід неважної, нерясної фарби ще проглядали прожилки сосни на підлогах, лутках та дверях, все це було новим-нове, але як там було, ясно і просторо, сонце суцільними смугами падало на підлогу! У кабінеті, поруч із секретаріатом, запальний рудий хлопець, гасаючи по кімнаті, спалахуючи в сонячних рушниках, осиплим голосом доводив, що в плані домів відпочинку забули пральню. Домігшися пральні, він раптом спинився, передихнув і люто напавсь на стояни в їдальні дома відпочинку, це некультурність, це зневага до робочих, цей інженер уважає, що робітник усе з'їсть, з'їсть сидячи між кабацькими стоянами.
Він ізнову спинився, остаточно осиплий, він зняв пенсне, щось пригадуючи. Тільки тепер, коли він стояв непорушно, стало видно, що йому не вісімнадцять років, а над сорок.