Кос Чагил на Ембі/III

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
III
Сади на солонцях. Леонтій Терліфай, агроном, продає швацькі машини. Агрономові запропоновано сотворити чудо. Чудо здійснюється. Директор Нафтозбуту. Ще один директор Нафтозбуту.

Цей кучерявий хлопець вигадав нове, ясне місто на азіатському березі до найменших дрібниць — у мертвому степу він побудував це місто, поспішаючи, закипаючи, зазираючи в усі труби, колупаючи пальцем неважну фарбу, винаходячи, конструюючи на місці те, чого не можна було негайно привезти, навчаючи колишніх кочовників і рибалок скидати калоші на вході до театру.

Він же захотів насадити сади там, де ще ніколи не росла й трава, — на гіркосолоній землі. Він негайно знайшов потрібну людину. Старий чех Леонтій Терліфай, лихою долею закинутий в Астрахань садівник, під час імперіалістичної війни мусив був тікати до Гур'єва. Царська поліція лагодилася зашити його в концентраційний табір як австрійського підданця. У Гур'єві ніщо не росло, і Терліфай служив за агента на продажі швацьких машин. За радянської влади він, правда, зробився агрономом уземвідділу, але на весь повіт (убільшки з пів-Франції) значилося чотириста десятин посіву, і Терліфай сох і сумував, як дерево в солоному степу.

Кучерявий викликав його до себе. То був нічим не одмітний, довгий садівник, блідозелений на лиці, сутулий чех, трохи лепетливий, трохи незадоволений з російської некультурності, трохи здивований, нащо його покликано.

Він ще дужче здивувався, коли розмова зайшла не про дерева та трави, а про людей: про слюсарів, механіків, бурильників, інженерів, лікарів і про дітей, найбільше про дітей. Слюсарям, механікам, бурильникам, інженерам, лікарям потрібні були яблука, вишні, сливи, нарешті просто дерева, зелене гілля, листя, багато листя, тінь під деревами.

— Але на солонцях не росте навіть трава, — сказав Терліфай. — Проте треба, щоб росли дерева, — сказав кучерявий; цього хоче, прохає, вимагає партія більшовиків для робочих, для інженерів, для дітей. Терліфай хотів би того ж самого, що й партія більшовиків, але ж ніде в цілому світі ніколи не було нічого подібного!

Аж от він почав щось добирати в цій чудній розмові. Нічого подібного не було саме тому, що нікому було рішитися на це і боротися за своє рішення. Він так само добрав, що він сам, зігнутий і скоцюрблений, не здужає рішити й боротись, він увійшов у партію і зробив те, чого зроду не було на землі. Весь ясний город тепер у садках, а там, куди він буде розростатись, насаджено величезний фруктовий парк. Терліфай випростався і став посміхатись.

Коли ж він увіходить у парк, він іде зовсім прямий, тоді видно, що в нього широкі плечі, він куди вищий від своїх сажанок, — це карликові деревця — вони швидше дадуть плід. Він обходить уранці весь парк, його довженна тінь, немов годинникова стрілка, суне по світлій землі серед дерев, і кожне дерево — цифра.

Тепер, коли він не сам, він вважає, що — можливе все. Він почуває, що він рідня Мічуріну. Попереду партію нього втіляв кучерявий хлопець — він був першим другом і вчителем старому чехові. Але згодом дідок почав розуміти, шо й кучерявий хлопець не самітний, що і його любить і навчає та сама майже таємнича сила, та сама могуча мисль, для якої нема неможливого на землі.

Він зненацька відчув цю саму силу мислі в веселому сухітному ливареві Гладенкові, в тихому щербатому, ніби виколупаному з м'якого дерева, столярові Боряєві, а надто в блідому юнакові в чорних окулярах, спокійному, точному й ласкавому, як улюблена книга.

Леонтій Терліфай мало знав про Жукова. Коли він з'явився, він був майже непомітний, та коли він на час виїздив, всім раптом ставало важче працювати. Терліфай добре пам'ятав тільки історію про те, як Жуков був директором Нафтозбуту в Астрахані.

Попередній директор Нафтозбуту, учений, нервовий, старий спеціаліст, заплутавсь у труднощах, діла були погані, пасив був неймовірний, Із що-кожним днем справа гіршала. Він працював заспіль через день і ніч, борсався, не відходив від телефона, і щогодини йому ставало чимраз важче. Нарешті він дізнавсь, що його мають усувати з роботи. Він був чесний радянський інженер, коли він дізнавсь про це, він мало не захворів нервами всерйоз — кидати роботу в момент кризи — цього він не міг перенести.

Він вийшов з кабінету, побачив звичний шерег відвідувачів і прикро попрохав вибачити йому. Сьогодні він не може говорити ні з ким, йому треба спромогтись на зверхлюдське зусилля, щоб востаннє перед відходом якось налагодити справи.

Відвідувачі підвелися мовчки і почали виходити. Але один незнайомий чоловік, що сидів у найдальшому кутку, все ж таки підійшов до директора.

— Ви чули, товаришу — сказав директор. — Я зараз не можу, спробуйте зрозуміти це, я не можу!

Незнайомий товариш мовчки підождав, поки всі повиходили з кімнати. Далі він присунув директорові стільця і сів сам.

— Познайомимося, — сказав він. — Я — Жуков!

— А! — закричав директор. — Ви приїхали приймати справи. Ну що ж, приймайте, приймайте. Я піду, я піду. Все ваше. Я прохав ще тиждень відстрочки, я не міг покинути справу в такому стані, але коли так — прошу вас, приймайте! Я тепер непотрібний, мене викидають, як ганчірку, все ваше. Що ж ви сидите? Приймайте, ради бога швидше, приймайте!

Жуков ніяково посміхався.

— Я вас не розумію, Петре Антоновичу, — сказав він. — Я не маю доручення приймати від вас справи. Я приїхав допомагати вам. Давайте спробуймо вдвох.

Жуков працював з Петром Антоновичем коло трьох тижнів. Вони вдвох розпутляли всі вузли, зрівняли баланс, сплатили борги, Петро Антонович розцвів, як красоля. Через три тижні він зайшов до Жукова, обійняв його за плечі.

— От що, голубе, — сказав він. — Ви врятували мене. Та що врятували! Завдяки вам я зрозумів сам себе: я старий, нервовий, я не можу бути адміністратором. Я хочу на виробництво. Я вчора послав заяву, щоб мене перевели на буріння. Я іду спокійний, ви тут більше підходите, ніж я. Я прохатиму, щоб на директора призначили вас.

Жуков потиснув йому руку.

— Тільки от про це не говоріть, Петре Антоновичу, — сказав він. — Це вже зайве. Дуже прошу вас. Може вийти незручність!

Директор виїхав. Тільки в Баку він дізнався, що наказ про його звільнення й призначення Жукова на директора існував уже три тижні.