Кос Чагил на Ембі/IV

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
IV
Дорога, взята в дошки, город з очерету. Механік Гуляєв примушений винаходити. Двоповерхові будинки з очерету. Великі червоні помідори.

Постановили, — сказав кучерявий, — стояни зламати, спроектувати інше перекриття, збудувати справжню культурну їдальню.

Він швидко поклав пенсне у футляр, закрив футляр, поклав у кишеню, вийшов і сів у трандулета.

Трандулет поволі перевалював через багнисті коломиї, треба було знову мостити, все провалювалося, розлазилося на цих легких грунтах, дорога була взята в дорогоцінні дерев'яні дошки й все ж таки осідала, треба було мостити, але як мостити, чим мостити?

Так, місто він побудував. Двісті корпусів і декілька заводів виросли за три-чотири роки. Тоді це теж здавалося неможливим — як виросте місто там, де не росте трава? Єдиний будівельний матеріал був — очерет на каспійському примор'ї. На місці майбутнього міста було порожньо. Ріс полин без кінця і краю.

З центру приїхав інженер і обіцяв побудувати прес для очерету. Прес робився півроку, треба було працювати, а степ стояв голий, непереможний, як звіку.

За півроку прес усе ж таки не був готовий. Довелося виписати вісім вагонів готового комишиту. Їх уже замовлено, коли з'явився на кін механік Гуляєв. Він, власне, мусив будувати механічні майстерні, але це теж було покищо неможливо, ніде було жити робітникам.

— Якове Васильовичу! — сказав Гуляєв. — Я чув, ви виписали вісім вагонів комишиту?

— Ну, виписав. А тобі що? — Пенсне зникло в футлярі. На Гуляєва дивились знайомі пронизливі очі, від яких він уже втік раз в Азербайджані і от тепер знову стрівся з ними. Гуляєв був чоловік дещо вайлуватий, дещо непоспішливий, дещо комфортабельний, дещо навіть загребущий: „не дасть він мені жити“, — сказав він собі тоді, — і втік на Ембу — місце було рахманне і затишне. Та далі тікати вже не випадало, щоб сказати правду, й нікуди було.

— Так от що! — сказав Гуляєв. — Одмовтесь від тих вагонів. Я спробую побудувати прес!

— Як? — спитав той страшним голосом. Світлосірі очі ще гостріше вп'ялися в Гуляєва, тільки тепер вони явно сміялись, стрибали, танцювали, Гуляєв наладивсь був ображатись, але це якось не вийшло.

— Що — як? — перепитав він, уперше в житті наважившись передражнити, — кажу, анулюйте замовлення!

Гуляєв побудував один прес, потім другий, кращий, потім третій, майже зовсім механізований. Продуктивність третього преса була коло трьохсот тисяч квадратних метрів на рік. Це була ціла фабрика, хоч на ній працювало всього три душі. На старих пресах робітники, рискуючи покалічити пальці, в'язали очерет дротяними гачками, як баба в'яже сніп. Гуляєвський прес сам робить гачки, сам в'яже, сам одрізає дріт. З Ленінграда приїхала комісія вже не навчати Гуляєва, а вивчати досвід Емби. Самоук Гуляєв на той час був уже головним інженером великого механічного заводу, що виріс тут спід землі, в 1933 році Госстройиздат випустив книжку про комишит. Книжка ця, правда, написана не руською мовою, а звичним науково-канцелярським жаргоном. Там сказано, що гуляєвський станок „з'являється величезним кроком вперед, що вносить майже переворот у цій ділянці…“ і т. д. Спід приказного суржика автора книжки проглядає справжня стримана радість, він дав на обкладинці фото великого будинку Ембанафти з гуляєвського комишиту, а в тексті — фото станка. Поруч стоїть сам Гуляєв, під вусами почувається усмішка.

Все це згадав той, що їхав на таратайці. Проте можливо, що він думав на цей раз про здоровенні червоні помідори. Вони сей рік дали урожай. З півгектара Терліфай зібрав двадцять дві тонни помідорів. Добірні, дуже соковиті помідори! Такий помідор перед обідом міг прикрасити найнервовіше життя.

„Эх, жизнь! Как в сказке!“ — сказав він і вистрибнув з трандулета в грязюку. Сам він жив на гур'євській стороні.