Кос Чагил на Ембі/V

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
V
Багняна емульсія. Багно до пиття. Десять тисяч солоних озер. Гори під землею. Плинна сіль. Ще одна функція маятника. Курний туман. Куди може привести слід автомашини. Рукопис, знайдений у пляшці.

Гур'євське багно зовсім не подібне до тієї пустякової грязючки, по якій тюпали восени і весною жителі старої Росії. Калюж майже немає. Легкий жовтий глей, зачернений сажею, емульсується з водою у рідке місиво, яке розлазиться під ногою, як кофейний крем під пальцем, яке повільно і неухильно, як шевська смола, заповнює блискучі сковзкі сліди від ніг та коліс.

Ніякі калоші, навіть підперезані шворкою або стягнуті спеціальним ременем, нічого не допомагають. Удень тут ходять у болотних чоботях, підсмикнутих на ремінцях, а вночі взагалі сидять дома. Увійшовши в сінці, гур'євець скидає чоботи, обгорнувши їх ганчіркою, і тюпає в кімнату у шкарпетках.

Та ще недавно, до революції, оце саме багно було сподіванкою і порятунком для киргиз-казаків, що виїздили кочувати. Уральське козацтво не підпускало їх до ріки. Це було дуже погане багно, але розкішна солодка вода. Бона умудряється де-не-де збиратись у невеликі ямки на солоній землі, цю воду пили люди, а головне верблюди.

Де-не-де в уже опрісненому грунті можна викопати криницю, в ній буде збиратись прісна вода, але за рік-два і вона візьметься сіллю, тоді треба копати нову криницю.

Снігова вода на кілька днів оживлює мертву пустиню, виростає свіжий полин, його їдять верблюди. Нічого, що ця вода є багно, її беруть відрами і чекають — одстоїться. Потому обережно п'ють згори, решту п'ють верблюди.

Тим часом увесь степ рясно вкритий величезними озерами, що всихають тільки в кінці літа. Та це „сори“ — солоні озера. В цій воді двадцять процентів солі, вона тяжка, вона абсолютно мертва. Не лише риба й водорості, навіть невибагливі протозої не можуть жити в цій воді, це Каспій, відступаючи, залишив по собі пам'ятку, грізнішу, ніж бурхливе море.

Ці озера непроходимі. Їх доводиться об'їжджати за десятки кілометрів, по них не можна плавати човном, для цього вони занадто мілкі, а висохши, багато з них стають зибучою трясовиною. Вони заповнюють усі низини, займають усі місця, де могла б зібратись прісна снігова вода: дорогоцінне питво стікає в ці солоні кладовища. Дикі качки, що випадком сіли у такому озері, не можуть підхопитись і гинуть: їх беруть орли або казакські хлоп'ята ловлять руками.

Їх дуже багато, оцих сорів. Їх десятки тисяч. Їх подекуди більше, ніж землі в степу, хоч це і не показано на карті. І все ж таки ця убійча сіль покликала нове життя у каспійську пустиню.

Під каспійськими покладами на різній глибині, на сотню і більше метрів, лежать колосальні поховані соляні куполи. Деякі з них мають по десятку кілометрів удовжки, а височінь їх майже не можна зміряти: є куполи, що заходять углиб на три кілометри — ціле кавказьке гірське пасмо під землею.

Цю сіль теж зоставило по собі стародавнє море. Там, де було мілко, поробилися сухі солонці, на колишніх глибинах стали мілкі лагуни, в них кишіло життя, зогнило і зробилося нафтою, перешарувалося солоними покладами.

Але ті поклади могли бути нехай в четверть метра угрубшки.

З чого ж узялися високі соляні гори? З чого ж відомо, що під землею соляні гори?

В кабінеті у довгоносого гравіметра Епамінонда висить велика, на всю стіну, карта трьох сотень соляних куполів. Через увесь степ перейшли люди з маятником. Гойдаючись над тяжкими породами, маятник ухилявся більше, гойдаючись над легкою пластичною сіллю, він ухилявся менше, і Епамінонд накреслив контури куполів.

Коли підіймалися уральські гори, конвульсія зморшок, ущухаючи, добігла до моря. Знизу і з боків на сіль давили дебеліші породи і вичавили пластичну, як віск, сіль у дуплини під стріху зморшок. Так тонкі прошарки солі стеклись, опливлися в високі куполи, підіймаючи з собою ще легшу нафту, вони вдушили її в околишні піски, просочивши їх нафтою, як каша просочується молоком. Над куполами, по схилах, під ними піски насичені нафтою.

Довгоносий Епамінонд вісім років робив цю карту. Його батько й брати давно умерли від туберкульозу. Але він вісім років їде верхи ї автомашиною у цім степу, шукаючи соляних куполів. За ним їдуть шукачі нафти.

Восени і весною зовсім не можна проїхати до нафти. Літом же всихають дороги на горбах поміж незчисленними сорами, і по них сунуть коні, люди, трактори, автомашини.

Але вони не бачать одне одного. Пухка земля, в степу стримувана корінням рідкого горілого полину, на дорогах розлітається в кур і суне густою жовтою хмарою, ряснішою, ніж лондонський туман. Зсередини вулиці не видно домів Доссора. Їзда стає небезпечніша, ніж уночі. З тяжким гуркотом пролітають мимо машини Нафтопроводу, навантажені трубами, на поворотах машини можуть розбити на друзки стрічну таратайку, труби гудуть, на трубах сидять королі.

У такий курний туман дуже легко збитись з дороги, проминути селише, потрапити в „сор“. Якийсь директор промислу, блукаючи в куряві в двох кілометрах від свого присілку, поїхав старим слідом автомашини і з розгону ускочив у саму середину невеликого сора. Машина зав'язла, директор із шофером вийшли, збираючись брести на берег. Перейшовши кілька кроків, вони побачили пляшку, яка по пояс зайшла в трясовину. У пляшці була згорнена дудочкою цидулка:

— Я тут сидів, будете сидіти й ви!