Кос Чагил на Ембі/X
| ◀ IX | Кос Чагил на Ембі X |
XI ▶ |
|
|
В одній з кибиток рода Адай і племени Баюли народився хлопець. Молоді люди, батько й дядя дуже зраділи, адже могла народитися й дівчина. Казак, що мав самих дочок, хитаючи головою, казав: „у мене нема дітей, я бездітний“, і сусіди переставали поважати такого невдалого батька.
Хлопець був красивіший від усіх інших: так здавалося щасливим братам, адже це був перший хлопець у сім'ї! На таку красу будуть заздрити бездітні — треба було уберегти гарнюнього хлопчика від пристріту. Ще слаба від пологів, щаслива мати почала шити шапочку з червоного бархату з хутряною облямівкою; на бархат вона понашивала срібні монети і жмут найяскравішого півнячого пера. Все це буде рябіти, леліти, виблискувати і відведе нехороше око від гарнюнього хлопця.
У братів був один кінь. Тепер він, звичайно, став конем хлопчика. Щоб у них був би табун коней, найкраще лоша від найкращої кобили було б призначене для хлопця, росло б укупі з ним, таке лоша не можна було б ані різати, ані продавати.
На третьому році дядя посадовив хлопця перед себе на коня. Півняче пір'я метлялося над червоною шапкою, хлопець учепився за гриву, кошма під ним була як жива, дихала, спускаючись і злітаючи вгору.
Це була та сама кошма, на якій він грався в кибитці; вся біла, вона була вишивана чорним візерунком „кошкар-муз“ (баранячі роги). Хлопець дивився вниз на двиготливу кошму; знайомий візерунок заспокоював його, такі самі баранячі роги, тільки сині, були вишиті на червоній сукняній ганчірці, що висіла в кибитці над головою і на дерев'яних дверцятах серед простих різьблених ліній був вирізаний той самий візерунок „кошкар-муз“, тільки грубіший та більший.
Через двадцять років, коли він учився в інституті в Москві, він побачив на якихось колонах той візерунок — баранячі голови іонійської капітелі. Вона увійшла у Европу з еллінських колоній у Малій Азії, де життя, залежне від баранів, дві тисячі літ тому от так само кочувало в пустині.
Хлопчик ріс, і його починали вчити. Він знав, шо кумис треба довго-довго калатати ополоником перед тим, як насипати з міхура в дерев'яну чашку. Чорного павука каракурта треба було боятись, змію треба було вбити. Адже до кожної змії приставлено кілька ангелів-пирште, що оберігають людину від гадючого зуба. Убивши змію, хлопчик звільняв цих ангелів, полегшував їм справу рятування людей.
На плечах у хлопчика теж сиділо по ангелу. Один сидів на правому плечі і записував добрі діла, другий сидів на лівому плечі і записував гріхи. Усе це записувалося в великі книги, і ці книги читатимуться на страшному суді.
Суд почнеться ще в могилі: як тільки родичі відійдуть на сорок ступнів від свіжої могили, поприлітають інші пирште і слухатимуть спір тих, що сиділи на плечах. Це могильні муки, вони довго тривають, аж поки ангели не закриють книги злих і добрих діл. Але їх уже не чує душа — тільки тіло переносить могильні тортури. Душа відлетіла в образі мухи в ту ж мить, коли вмер підсудний. Коли скінчиться суд, душа полетить у рай або в пекло, к чортам.Щодо чортів, то відомо було, що вони скоріше злі дурисвіти, охочі звести з вірного шляху, затуманити очі, з'явитися в образі козиняти, забалакати людським голосом і раптом щезнути, та все ж таки вони здавалися добріші за ангелів пиршта.
Грамоти хлопця не вчили, тільки багатий міг годувати муллу, що навчав арабської грамоти чудною, бундючною, каліченою мовою. Отак на чортах та ангелах завершалася наука, і хлопець міг досхочу гуляти в бабки. Його балували — казахи дуже люблять дітей, кунак брав з миски бараняче вухо і давав йому, за вухом бував чудесний жир, він завжди діставався дітям.
Якось батько привіз із ярмарку два великі вінки найсмачніших фруктів — цибулі. Перше ніж віддати цибулю жінці, він покликав дітей і подарував кожному по цибулині.
Діти танцювали й раділи, але хлопець зауважив, що батько був сумний. Це був рік зайця. Після двох добрих років, року корови і року тигра, було посушливе літо і мала бути голодна зима з буранами і ожеледдю.
Барани не зможуть знаходити собі пашу під снігом. Навіть коли б попереду пустити коней, щоб вони розбили копитами заледенілий сніг, усе одно баранам нічого буде їсти, і вони попропадають, а з ними повмирають і люди. Коли умруть барани, буде дуже багато добрячих бабок, але нікому буде гратися, діти охлянуть і помруть з голоду.
Ніяк буде навіть лікувати хлопчика. Ворожбит лікує від усіх хвороб теж бараном. Коли ворожбит прийшов до вас — треба зарізати барана, щоб нагодувати його.
Коли ворожбит наївся, він оглядатиме хлопчика. У хлопчика чиряк під коліном. Ворожбит обмацує чиряк і наказує привести ще одного барана, зовсім чорного, без єдиної плями. Коли такого нема, то голубого, без плям. Коли немає і голубого, то просто барана, хоч би й з плямами.
Ворожбит вилущує колінну гомілку оце зарізаного барана і тричі б'є гомілкою в казан і в хворе коліно. Якщо це не допомагає, то за три дні ворожбит наказує привести ягня, зовсім чорне, без плям. Коли такого нема, то голубе, також без плям. Коли немає й такого, то просто якесь ягня, хоча б і з плямами. Він тричі обводить ягня навколо хворого хлопця, а потому забирає ягня у свою кибитку. У цей рік, рік зайця, не можна буде лікувати хлопчика.
Сумна вийшла валка на зимовище. Верблюди були худі, горби їх обвисали, вони лягали раз-у-раз, кінь ледве чапав, баранів зосталося зовсім мало: цього року волосний управитель забрав більше, ніж торік, та й тих, що були, доводилось різати, бо не вистачало молока.
Караван ішов повз величезні Чорні Сори — Кара Сор, вони завжди грузькі, навіть усередині літа, їх багато, там легко заблукати, і дуже досвідчена людина теж не завжди вийде спосеред них. З вечора розібрався буран, і баранів загнало в Чорні Сори. Дядя хлопчиків сів на коня і поїхав шукати їх. Він не повернувсь, мабуть, він потоп у сорах, рятуючи баранів. Не повернулися й барани, тільки п'ять штук, що випадком одстали від отари, самі вийшли з Чорних Сорів. Батько сказав, що дядя хороше вмер, він умирав недовго і йому легше було вмирати без сім'ї.
Батькові ж було вмирати нелегко. Вони так і не дійшли до зимових землянок, їх знесилював голод і холод, і батько вмер від того, що їв багато льоду.
Навесні, у квітні, коли нарядилась жаб'яча буря — великий холод, після якого починають уже співати жаби на ріках, хлопчик знову потрапив на те місце, де вмер його батько. Тепер він був чабаном у бая. Баєві байдуже було до голоду, він тільки багатів від нього, але бай був бездітний, у нього були самі дочки. Довгий ішов караван, верхи на конях дочки їхали, обганяючи його, змагаючись між собою, а найменшу дочку, одягнену хлопчиком, бай віз із собою на коні. На ній була бархатна шапочка з півнячим пір'ям, і той заздрив покійному батькові хлопчика: він багатьох мав жінок, та всі родили йому дівчат.
Хлопчикові тяжко жилося в наймах, аж от і бай потрапив у біду. Бая звали Даукен, він був волосним управителем, його двоє братів теж були волосні управителі, це були наймогутніші люди в країні. Навіть друзі його, царські чиновники, заздрили йому і за те, що він більше мав хабарів, ніж вони, вкинули його у в'язницю. Він, що їздив у лакованих екіпажах, він, перед ким схилялися всі казаки, він, чия ілжа робилася правдою, тільки він вимовляв її, був посаджений у в'язницю поруч із бідаками й старцями. Протестувати він не міг і от він почав співати. Він сам склав пісню, пісню Даукена. Вона починається так:
„Дні — не вірив, що ви минете:
Для тачанки трьох берегли вороних у ті дні,
Ворогів, як глину, місили в ті дні,
Від Шозака народжені Єржан, Нуржан і Даукен,
У трьох волостях панували вони в ті дні!
Дні — не вірив, що ви минете!“
— Але як ви могли бути за чабана в Даукена, — сказав хтось з нас, — „адже вам не більш як дев'ятнадцять років?
Друг Бер Кена посміхнувся. Чорні очі зникли з гладкого, чистого, дитячого обличчя, веселі зуби виблиснули як клавіші, коли одкривають рояль.
— О, я дуже старий, — сміючись сказав він. — Мені тридцять чотири роки. Але котра година? Пора спати? Завтра вам їхати на Кос Чагил!“