Кос Чагил на Ембі/IX
| ◀ VIII | Кос Чагил на Ембі IX |
X ▶ |
|
|
Старий Гур'єв, чорніючи, вмирав. Виріс великий білий город на зауральній стороні, з віконець старого Гур'єва здавалося, що, з кожним днем прибуваючи, потойбіч осідав великий табун білих мартинів, доки весь зауральний берег укрився прилітним пташшям.
Старий Гур'єв, чорніючи, вмирав. У 1640 році він уперше позначився, як місто. Гур'єв-городок заснували самовольні астраханські рибалки, на легких посудах дійшовши Каспієм до гирла Урала. Попереду вони давали данину ногайцям сарайчиківської орди. Потому їх сплюндрувало уральське козацтво і тієї пори все било чолом російським царям, силкуючись вимантачити у рибалок Гур'єв-городок, аж кінець-кінцем Катерина друга закріпила за уральським козацтвом город, ріку Урал і право перехоплювати всю рибу, що йде до Урала, учугом.
Два століття уральське козацтво жирувало не працюючи, винищуючи рибу, примушуючи вимирати киргиз-казаків, що кочували в зауральному степу.
„Воровським способом“, оманою, чоломбитними до царів вони одсунули кочовників від солодкої води Урала, захопили всі сіножаті на зауральній стороні, не давали їм навіть брати сіль з солоних озер, по той бік, у сорока кілометрах від Урала. Киргиз-казаки голодували, ще й зараз у степу стоїть дерев'яна вежа, що відрізала їх від води, риби, сіна й солі. Зате ж уральські козаки жили, немов у країні лотоса. Той лотос був — короп'яча голова. Хто з'їдав короп'ячу голову, той навіки зоставався в Гур'єві, не мав сили звідти виїхати, така вона жирна й смачна. Тіло коропа викидалося назад у ріку.
Уральські козаки жили багато й чисто. Це була каста привілейованих куркулів, майже поміщиків. Козацький письменник Желєзнов писав, що всю кров свою він готовий виточити за уральське козацтво, а киргизи можуть подихати, коли хочуть. Як усі мешканці пустині, козаки давали напиться й поїсти подорожньому, але хазяйка викидала ковша, з якого пив чужак, а хазяїн не дозволяв подорожньому хреститися на свої ікони.
Тепер навколо чорного міста ростуть присілки вільних рибалок. Колишні кочовники киргиз-казаки тепер мають золотодонний Яік і запливають далеко вглиб моря, куди не наважувалась ледача куркульня, якій зручніше було винищувати рибу в гирлі.
Від уральського козацтва зостався тільки дерев'яний кістяк станиці.
Ми ввійшли в неї ввечері, перейшовши міст на плашкоутах з нового го́рода. Під довгоденним вітром стиха рушив Урал. Тут не буває льодоламу, попереду вітер, гойдаючи важкі плашкоути, розмелює лід коло мосту, буксири й катери кришать його переднім-заднім ходом і сонце з'їдає чорні недоламки раніше, як вони встигають рушити вниз за водою. Ворони кружляли над зеленою водою, шукаючи угноєного шляху через лід, біля якого вони ще вчора годувались, і під ногами міст уже дихав, випинаючись на хвилі.
Назустріч ішов верблюд, до весни зношене кошм'яне дрантя ледве укривало горб, на бочці з нафтою сидів киргиз-казак в автомобільних окулярах.
По свіжонастеленому тротуарові мосту поспішало троє дівчат-студенток, вони були в автомобільних окулярах. Стара киргиз-казачка несла буханку хліба, на голові у неї був навинений, як рушник, десятиметровий білий джаблук, спід вицвілого фіолетового бархатного пальто виглядали абиякі кооперативні штани, на ногах у неї були м'які козинячі чобітки, поверх них черевички товстої шкіри на високому підборі. Її чорні очі, навскіс прорізані в плоскій пустині рахманного лиця, були прикриті автомобільними окулярами. Хлопець в автомобільних окулярах вудив рибу, схилившись над парапетом. Окуляри були потрібні для захисту від куряви, курява мчала через Урал, ронячи в воду тріски й камінчики.
Тут не носять автомобільних окулярів тільки шофери — їх обороняє скло машини. Затуляючи очі руками, ми ввійшли у старий Гур'єв. Не так давно тут була непрохідна грязюка. Тепер було зовсім сухо. Але нога не ступала на твердий грунт. Суха земля вигиналася під ногами, як трава в моховому болоті. Нам пояснили. Під легкою землею лежить шар важкої глини. Не встигнувши висохнути, вода заходить під поверхню, затримується глиною і утворюється суха трясовина — тепер калюжі лежать під висхлою корою. У деяких місцях така трясовина буває ціле літо.
Ми йшли, гойдаючись на сухих хвилях, серед вулиці, ближче до домів зиб меншав, тут відчувався берег підземного озера.
Темнішало. Вітер ставав чимраз дужчий. Хмара, насичена сажею, затулила сонце на заході. У напівтемряві ми взялися шукати, де жив геолог Бер Кен; він виріс у кибитці серед малих речей і дрібних справ родового побуту і, з братами переступивши століття, будував тепер нове життя, колосальне як Бробдингнал. Ми довго шукали в темряві, спитати було ні в кого, люди ховалися від вітру за дерев'яні віконниці домів.
Віконниці рипіли на вітру, все місто, здавалося, ходило ходором, як верх вітряка. Ми силкувалися розгледіти номери на воротах, високі ворота, куди вищі від саманних домів, зненацька самі розчинялися під поривом вітру і лопотіли, немов велетенські чорні крила. Двері дерев'яної галереї якогось старовинного казенного будинку раз-по-раз одчинялися всередину, всмоктуючи повітря, як клапан колосальної помпи. Дощаний кістяк старої козачої станиці тріщав під весняним вітром. Навколо чорного кістяка і по цей бік грали вогні чорноріченських бурових, немов свічки на ялинах, але й вони прагнули до заурала, до нового города, з ним сполучаючись вогнями.
У кімнаті Бер Кена на ліжку сидів молодий хлопець і читав американський журнал. Бер Кен познайомив нас — це був зовсім молодий киргиз-казак з круглим радісним обличчям. Він привітно усміхнувся, при цьому очі зникли, з'явився довгий веселий ряд рівних зубів.
— От я читаю науковий журнал, Бер Кен, — сказав він. — Тобі все це легко, а я покищо нічого не тямлю. Я пригадую, як я вперше потрапив на посівну до північно-казакстанського колгоспу. Я був тоді вже кандидатом партії, багато читав, знав машини і трактори, але зроду ще не бачив плуга.
Ми сіли й молодий друг Бер Кена розповів, як він уперше побачив плуг.
Приїхавши до колгоспу, він передусім спитав, скільки одремонтовано плугів. Далі зацікавився боронами. План ремонту був виконаний. Але як узятися до роботи? В кого спитати, де плуг, а де борона?
— Треба подивитися! — певним, твердим голосом мовив друг Бер Кена. — Витягніть мені одного плуга і одну борону!
Землероби киргиз-казаки викотили якусь чудернацьку річ. На цій було двоє коліс, щоб їздити, блискуче вигнуте полотно металу, очевидячки ніж, щоб різати, над ним другий менший ніж, мабуть теж до різання. Це, значить, був плуг!
Друг Бер Кена обдивився плуг. Гайки всі були на місцях і акуратно підкручені, осі коліс помазані, наварна на лезі зроблена чисто.
— Тепер витягніть мені одну борону!
З'явилася решітка, схожа на основу кибитки „кереге“. Вниз від решітки стирчали гострі колючки. Поламаних колючок не було, ні одна не була розхитана. Така, значить, була борона! Друг Бер Кена підняв із землі решітку, дивуючись із небаченої речі. Ці гострячки нагадували кігті степового птаха, що порпається в землі.
— Ваша правда, джолдаш![1] — несподівано сказав казак-коваль. — Борона легенька! В роботі ми даємо на неї додаткову вагу.
Тоді друг Бер Кена сміливо увійшов у сарай, де лежали ці розгадані ним речі. Тепер він знав, де плуг, а де борона, він знався на складніших машинах і сам міг оцінити якість ремонту.
Тепер, як сказано, є казаки бурильники, слюсарі, монтери, механіки, інженери, геологи, геофізики, шофери, бухгалтери, лікарі. Коло семидесяти процентів робітників на Ембі — казаки, а до приїзду Лаврентьєва їх було сім. За радянської влади кочовники увійшли в світ могутніх маховиків, блискучих циліндрів, таємничих динамомашин, сліпучої електрозварки, чародійного литва, одразу, як уві сні, як у легенді.
Капіталісти майже не використовували казаків, тільки торгували з ними, та ще експлуатували як гужову силу, як загадкових „погонщиків верблюдів“ з арифметики Євтушевського, що періодично з'являлися з глибин степу і знову зникали в ньому без сліду. Царський уряд не знав їм навіть ліку, переписів не вів, чиновники просто рахували число кибиток і помножували на п'ять, немов у тій самій арифметиці Євтушевського. Шкіл, лікарень і квартир їм не полагалось, нікому й на думку не спадало учити „киргизів“ або лікувати їх від сифілісу, яким їх обдаровували доблесні фельдфебелі й культурні поручики.
Вони зробилися соціалістичними робітниками, минуючи мануфактуру, потогінні майстерні і шістнадцятигодинний робочий день у тісній, брудній, жорстокій фабриці чумазого. Вони були неписьменні: як у середньовіччя, у них тільки духовенство вміло трохи писати стародавнім арабським письмом. Вони одержали свою азбуку одночасно із азбукою комунізму. Машина була для казакського народу не супутниця повільного, тяжкого, людожерного капіталістичного процесу, ні, вона була — уелсівська машина часу, перед нею, збліднувши, в одну мить пішло під землю кочове середньовіччя народу. Про своє дитинство, середньовічне й писане, як старовинний килим, так розповів друг Бер Кена.
——————
- ↑ Товариш.