Кос Чагил на Ембі/VIII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
VIII
Водяна війна. Жахлива крадіжка. Нереальний берег. Чому осипли матроси. Географічна фантазія. Солона глина. Казак Сана опріснює солону глину. Лікування горілкою. М'ясоїди. Газовий фонтан. Сисой роззявляє рота. Востаннє справджується теза: „Нема такого місця, де Костя не проїде“.
На зборах Лаврентьєв не проявив ніякого здивовання, запропонував преміювати Костю, сентенційно зауваживши, що на те, власне, й буває завтранспортом, щоб працювати більшовицькими темпами, і тут же відіслав Костю на Кос Чагил організовувати життя.

Більше розмов не було. Але Костя і без розмов бачив, шо сталево-сірі очі тепер дивилися на нього не так, як раніше, вони м'якшали, і Костя почував в них те, чого нікому не сказав би — ніжність. Ніжність не зникала і тоді, коли Лаврентьєв костив його за якісь партизанські штуки.

Костя приїхав на голе місце. Біля бурової стояло кілька кибиток. Робочих рук не було. Будувати було ніким і ні з чого. Нічого було їсти і, головне, нічого було пити.

Бурова стояла в вісімнадцятьох кілометрах від ріки Емби. Костя почав возити воду вантажними машинами. Коло машини з водою збивалась юрба голодних, пилом припалих, брудних людей. Стоячи на машині, Костя проказував коротку промову — ніхто не діставав води, поки люди не заспокоювалися й не ставали в чергу.

Довго тривала водяна війна. Люди виміряли цебра в сусідів, жінки стежили, чи не пере сусідка білизну. Можна було вмиватись — на день давалася на руки, ніс і всю умивальну площадку одна кружка води.

Одного ранку впіймано злодія, Кості ледве пощастило врятувати його від самосуду.

Хтось управився зберегти за день пляшку води, другий дізнався про це і вночі удосвіта украв воду. Його впіймали досить далеко від кибитки: він жлуктав воду, гарячково стискаючи в тремтячих руках украдену пляшку.

Їсти теж було нічого. Привезли борошно, але печей ще не встигли побудувати. Хліб пекли між двома каменюками, розпікши їх багаттям сухої трави. Та люди охлявали від тяжкої роботи, сидячи на хлібі й воді. Костя скликав женщин і показав їм, як плести сіті.

Коли сіті були готові, Костя після роботи поїхав із людьми на Ембу ловити рибу. І так що-кожної ночі після роботи, замість спати, люди рибалили по пояс у воді. В сорах збирали сіль і солили рибу.

Але треба було ще будувати житло; зима насувалася, а будувати було ні з чого.

Правда, порт Жила Коса був тільки в восьмидесяти кілометрах від бурової, але це ж північний берег Каспія, небувалий берег, що про нього географічна карта не дає ніякої уяви.

Тут Каспій — мілкий. Він підходить до землі величезною калюжею, в кілька вершків завглибшки. Навіть маленькі пароплави не можуть підійти ближче, ніж на десять кілометрів до берега. Та вже починаючи з двадцятьох кілометрів, на носі стає матрос із дрючком у руках; міряє глибінь, соваючи дрюком у дно, і вигукує цифри. Пароплав повзе, шурхаючи об пісок, матроса замінює другий, половина команди прибуває на рейд без голосу, осипнувши від крику.

В десятьох кілометрах від берега вантаж перекладається на човни. Але човен теж не може підійти впритул до берега. Берегові вітри виганяють воду з величезної калюжі, оголюються неоглядні поля мокрого зибучого піску, вітер-моряна жене воду назад, завалюючи піском фарватер.

І от увесь коштовний ліс, присланий для будівель, Кості довелося витратити на естакаду, що заходить у море на один кілометр. Але й ця естакада годилася тільки при морському вітрі.

Нам довелося побачити її при береговому вітрі. Вона починалася в степу і заходила в далину понад вогкуватим піском; десь дуже далеко від її краю синіла вода. Географічна карта північного Каспія це тільки прекрасна легенда. Зелена лінія берега обмивається на ній світлосиньою водою моря. Насправді цього нема.

Понад морем простяглися широкі комишеві зарослі: Каспій — це єдине море з комишуватими берегами. В оцих комишевих зарослях криються величезні голі плями — Ільмені (лимани). Вони бувають у два і три кілометри довжиною і в кілометр уширшки. Моряна наганяє в лимани воду Каспія.

Значить лимани — це морські затоки? Чи може лінія моря проходить отам на обрії, куди відходить вода в час берегового вітру? Як рисувати карту? Як користуватися картою берега, якого нема?

Над морем рядками стоять стародавні землянки кочовників-рибалок. Останні ряди стоять далеко на сухому, куди ніяка моряна не може догнати воду. Вони давно покинуті. Але покинуті також і середні ряди, адже і від них цілі кілометри до найвищої води. Що-кожні два-три роки рибалки копають нові землянки. Берега немає, він існує тільки в фантазії географа.

Отже порт Жила Коса мало допоміг Кості. Треба було забезпечити шлях до Гур'єва. Костя насипав дамби через довженні сори, побудував мости через незчисленні рукави Емби. Та треба було ще побудувати присілок і треба було зібрати людей. Перед цим завданням розгубилась навіть залізна енергія Кості Селезньова. Йому допоміг дикий адаєць, казак Сана.

У час ліквідації куркульських банд Сана був провідником робітничих загонів. Він знав усе, він міг дізнатися про все, що потрібне було його друзям.

Потрібні були люди. Сана побалакав із казаками і з'явилися цілі табори кибиток. Потрібна була глина: просолена глина Кос Чагила розвалювалася між пальців. Сана наказав класти глину шарами, перекладаючи снігом, глина опріснилася, і казаки перейшли з кибиток у землянки — це було вже зимою, при двадцятиградусному морозі.

Ніхто не знає, що казав Сана своїм диким землякам, які чудесні фарби він знайшов, щоб розповісти їм про героїчний труд, про чародійну силу нафти, про ясне нове життя. Сана поїхав до Москви, щоб своїми очима обмацати зреалізовану тисячолітню мрію людства. Та коли б він навіть був тут, хто зна, чи зумів би він пояснити руською мовою те, що він у середньовічних образах розповідав своїм землякам.

За рік Кос Чагил уже був присілком, було декілька корпусів, резервуари для води, і бурова, що приїхала дном ріки Емби, дала нафту.

Бишим Кизил Бас не дожив до цього дня, а він же щовечора приїздив на бурову спитати, чи не пішла нафта. Він захворів на сипняк і з поради когось із волзьких своїх друзів лікувався тільки горілкою. Це лікування, як виявилось, було недостатнє, і Бишим умер на руках у своєї молодої жінки. Його дочка Франція і старші діти ще й тепер працюють на промислах.

Але Костя був на святі нової нафти. Лаврентьєв поїхав із ним на Кос Чагил на пуск бурової і по дорозі вони зустріли інженера Сисоя. Інженер Сисой їхав на полювання. Це не значить, що він був мисливець. Він належав до тієї породи людей, яких найслушніше буде назвати м'ясоїдами.

М'ясоїд — це людина, що поставила собі метою цілого життя — їсти м'ясо. Пшеничний хліб, молоко, масло, городина, свіжа риба його не задовольняють. Дві котлети на день в обіді тільки дратують його. Він хоче їсти м'ясо вранці, опівдні, ввечері, багато м'яса, тільки м'ясо. Коли він говорить про м'ясо, очі його горять і грають.

Деякі з м'ясоїдів добрі робітники, але тільки поки сидять на рясному м'ясі. Пристрасть до м'яса жене цих людей у свинорадгоспи на дикі окраїни, де багате полювання. Деякі з них, ледачі й ніжні, стають мисливцями і страждають і труждаються на полюванні, аби вбити багато м'яса.

Інженер Сисой належав до цієї породи. Високий, вродливий, дурний чоловік, він приїхав до Казакстана їсти м'ясо. Він охоче згодився їхати на Кос Чагил, дізнавшись, що там легке полювання на гусей.

Робітник із нього був недотепний, але совісний. Тільки коли йому загрожувала розлука з м'ясом, він зненацька ставав винахідливим і темпераментним, викручувався. Хитрував, виїздив навмисне в ті моменти, коли робота вимагала сміливості й риску.

Отже інженер Сисой їхав на полювання. Невідомо, що саме на цей раз вигонило його з Кос Чагила — чи жадоба до м'яса, чи рисковита справа цементування скважини.

— Скважина ця, — сказав інженер Сисой, ховаючи якось рушницю під кожуха, — треба думати, суха. Прошарки нафти є, але небагато. Малі прошарки, так доводиться думати!

Та Лаврентьєв більше звірявся на своїх геологів. Він запросив Сисоя повернутись. Спустили в свердловину обсадні труби. Зацементували. Почали одтартовувати желонкою, тобто опустили в дірку щось на штаб здоровенної сталевої піпетки і взялися вичірпувати нею глинястий розчин.

Тиснення газу побільшало. Він почав сурмити, виходячи в вивідну трубу. Спочатку його струмінь був брудносірий, він викидав рештки глинястого розчину.

Далі струмінь почав білішати, аж от пішов сліпуче білий, як пара.

Інженер Сисой згадав про жирних гусей, що летіли без нього нескінченною низкою над очеретами примор'я із заходу на схід.

— Сухий газ! — сказав він. — Доводиться думати, що скважина мало надійна. Суха скважина.

Всі мовчали похмурі. Коли б це навіть була правда, то говорити так було нехороше, боляче. Лаврентьєв і Костя невідступно дивились на манометр. Посилювалось давління в затрубній порожнині.

Раптом труба плюнула жовтою рідиною, але зараз же, ніби отямившись, заревла білим, як пара, газом.

— Доводиться думати, що прошарки єсть, — сказав Сисой, — але мало. Мало прошарків, треба думати так!

Проте, і він нарешті забув про гусей, тільки-но побачив перший жовтий плювок. М'ясоїд і недотепа, він усе ж таки був нафтовик, він пожвавішав, і труба стала для нього цікавіша, ніж усі найжирніші гуси Прикаспія.

Труба плюнула ще раз. Вона знов побілішала, ревучи, вистрелила, мов шротом, жменею дрібних камінців і почала затихати. Довгим потужним струменем з труби пішла жовта, ясна, дорогоцінна, легка, бензинова нафта.

Інженер Сисой боязко поглянув на присутніх, промугикав щось про потребу про щось думати і налагодивсь тікати. Лаврентьєв швидко закручував штуцерну засувку, регулюючи тиснення.

— Так! — сказав він і повернувся до Сисоя. Той, про всякий випадок, роззявив рота і спустив нижню губу, ніби готуючись почути над вухом постріл.

— Эх, жизнь! Как в сказке! — весело мовив Лаврентьєв і з силою ткнув його під ребро.

Перша нафта на Кос Чагилі була останнім Костиним тріумфом у період його роботи на транспорті. У кінці його транспортної кар'єри відограла фатальну роль та сама теза: „нема такого місця, де Костя не проїде!“

Це трапилося так. У бездоріжжя того ж самого року, коли забив перший фонтан на Кос Чагилі, Костя вертався вночі із своїм заступником до Гур'єва. Була ніч, як колись під час поїздки по хліб, тільки на цей раз лампки ліхтарів перегоріли вже перед самим Гур'євим.

Усна традиція передає, що — проклятий спадок царизму — в цей день було випито. Правда це, чи ні, але машина зав'язла в багні. Заступник вийшов з кабінки оглянути дорогу і зауважив, що машина стояла просто перед невисоким самановим парканом. Не можна було просунути її вперед ні на крок.

— Ну тут, Костя, і тобі слабо́ проїхати, — сказав заступник. — Паркан — давай назад!

— Чепуха! — сказав Костя, але теж виліз із кабінки. Обдивившися загорожу, він знову сів до стерна.

— Заводь!

Заступник накрутив машину і ускочив у кабінку. Машина, сопучи й буксуючи, почала задкувати.

— Так, — задоволено повторив заступник. — Тут тобі, Костя, слабо́.

— Чепуха! — грізно мугикнув Костя, але все ж таки подавав машину назад.

Раптом він загальмував, переключив швидкість і з розгону рушив уперед. Задзвеніли шибки ліхтарів, затріщав весь корпус, і машина пройшла крізь стінку. Радіатор сплющився як тісто, крила попереломлювались, але Костя підкрутив щось у моторі і весело приїхав у гараж.

Це була, легко догадатись, його остання поїздка як завідувача транспортом. Півтора роки тяглася справа про проїзд через саманову стінку. Костю перевели з Гур'єва в Доссор.