Кос Чагил на Ембі/VII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
VII
Червона Голова. Зустріч ворогів серед пустині. Як фаланга ловить мух. Дочка Франція. Їзда без ліхтарів. Город на острові. Їзда по дну ріки. Шофери колихають босими ногами в прохолодній воді.

Одного прекрасного дня до польового геолога Аврова приїхав на доброїздному коні старий дід і зажадав, щоб його справили до директора тресту. Це був Бишим Кизил Бас (Червона Голова), але він був уже сивий, як вовк, довга, широка, рясна борода показувала, що він був дуже старий віком — у казаків борода росте дуже помалу й потроху.

Польовий геолог Авров сидів на ящику серед кибитки. На другому ящику перед ним лежали розрізи свердловин, він вивчав їх, міркуючи, в якому напрямі ідуть угору крейдяні нашарування.

Геолог Авров — колишній ворог геолога Пермякова. Присадкуватий, кремезний сибіряк, він насуплював низькі чорні брови, схиляючись над рисунками. Син професіонального мисливця, сам злий мисливець, він почав вивчати геологію, вештаючись, блукаючи в середньоазіатських горах. Заблукавши в проваллі, він десь на третій день знаходив дорогу додому, стежачи за кривулями стародавніх прошарків, вивчаючи зерно й колір скал, що вилазили спід землі. Далі він учився в Ленінграді і працював вантажником на вокзалі. Вугільною брилою йому одтяло великий палець лівої руки — той куций недорубок пальця тепер лежав на рисунку, правою рукою він механічно одганяв з потилиці мух.

У спорі з Пермяковим він обстоював погляди старих геологів, Пермякова він тоді уважав за легковажного верхоума.

Якось вони їхали удвох на легковій машині, мовчки, дивлячись різно у праве і в ліве вікно. Путь була довга; оком геолога оцінюючи грунтові підняття удовж дороги, вони достеменно забули один про одного.

Засичала задня шина, випускаючи повітря, машина спинилась. Авров і Пермяков водночас вистрибнули на різні двері, щоб підійти до аварійної шини. Вони зійшлися за автомашиною, і раптом Авров побачив Пермякова, а Пермяков побачив Аврова. На обличчі Аврова зайшов стриманий подив, він зовсім забув що їхав в одній машині з ворогом, він був уражений, як громом, цією несподіваною зустріччю в пустині. Такий самий подив він побачив на обличчі Пермякова. Вони офіціально привіталися і потім, як по команді, повернулися назад, шукаючи очима машину суперника. Авров дивився, де машина Пермякова. Пермяков не міг добрати, де ділась машина Аврова.

Вони обоє враз утямили, що їхали вкупі, на одній машині, що сиділи поруч. Перший посміхнувся Пермяков, вони підійшли один до одного, міцно стиснули руки, почався дружній, спокійний спір.

Червона Голова увійшов у кибитку, Авров не почув його ходи. Червона Голова тихо засміявся і хотів був ляснути геолога по плечу — геолог знав і любив казакську мову, його знали й любили казаки, та раптом старий забачив німу сцену, що відбувалася на плечі геолога.

Права рука механічно відганяла мух від потилиці, вони сідали перепочити на плечі і тут на них чигала здоровенна фаланга. Упіймавши муху, вона похапцем жувала її тут же на плечі і націлялась на нову.

Червона Голова з цікавістю дивився на цю сцену. Нарешті, на третій мусі йому набридло чекати, і він забалакав до Аврова. Авров давно знав Бишим Кизил Баса.

Колись раніше Кизил Бас був великий джигіт, тобто по прикаспійській уяві перший чоловік, щоб украсти коня. Для нього було пусте діло перелетіти десь за тисячу кілометрів під Оренбург чи забитись у Туркменію і провести звідти десяток добрих коней.

Але Червона Голова не вмів берегти добро, роздавав і прогулював накрадене і через усе життя вікував злиднем. Рідня його з того самого клану вправилися забагатіти за його горбом і навчились кепкувати з Червоної Голови, що ходив у подертому бешметі і щовесни голодував.

Глум дійняв джигіта і він вирішив забагатіти. Скоро в нього було вже щось із сотня баранів і джиїрма (двадцять — добрий калим) коней та верблюдів. Джиїрму він віддав за молоду жінку, і вона породила йому дочку — чотирнадцяте дитя Бишим Кизил Баса.

„Яка найбагатша країна в світі?“ — питавсь Кизил Бас і хтось сказав йому, шо найбагатша країна — то Франція. Тепер він сам був багатий, він назвав свою дочку „Францією“ і утяв для всього клана такий бенкет, що після нього знов залишився в подертому бешметі. Знову він голодував кожну весну, аж от прийшли радянські люди, і Кизил Бас навчився їсти хліб весною. Він знав степ, як чисте обличчя своєї жінки, показував радянським людям шляхи, місця, де можна копати криницю на солодку воду і старі землянки, щоб ночувати. Дізнавшись, що радянським людям потрібна нафта, він засідлав коня, з'їздив на Кос Чагильські дюни і привіз звідти шматки киру — застиглої в піску, вивітреної нафти. Геолог Авров накреслив геологічну карту, і Лаврентьєв вирішив бурити на промислову нафту.

Так починається історія Кос Чагила і от на сцену виходить завтранспортом. Одне діло завідувати транспортом денебудь на твердому заасфальтованому місці, але зовсім інша справа транспорт у прикаспійському степу. Тут звичайна людина ні до чого, потрібний орел!

На завідувача транспортом і був обраний моряк і командир полку Костя Селезньов, саме на тій підставі, що „нема такого місця, де Костя не проїде!“ Середньої статури, із квадратними плечима, білявий блакитноокий Костя чоловік не багатомовний. Його повільний бас знають головне в двох словах: „Заводь!“ (тобто машину) і „Чепуха!“ (тобто всякі перешкоди в дорозі). Розповідають, що в одній подорожі по степу, де брало участь технічне керівництво, забули взяти хліб, і це з'ясувалося тільки коли заночували. На машині були попсовані ліхтарі. Костя вийшов у двір.

— Заводь! — мовив він до шофера інфернальним басом.

— Як заводить, Костянтине Петровичу! Як поїдем без фар?

— Заводь!

— Як хочете, Костянтине Петровичу, й я без дороги не поїду. Машину зломиш.

— Чепуха!

— Костянтине Петровичу, я доложу директору!

— Заводь! Тоді доложиш!

Костя сам сів до стерна. Машина загула, і Костя виїхав у беззоряну, безмісячну ніч. Техдиректор, гадавши, що це жарти, вибіг на двір, але було вже пізно. У відповідь на свій вигук він почув тільки гудіння мотора і ще якийсь звук, трохи нижчий за туркіт машини, приблизно подібний до слова „чепуха“.

Костя приїхав до Гур'єва цілісінький, на непошкодженій машині. Тільки назад він віз хліб уже на іншій машині — з фарами.

На той час Авров уже закінчив картирувальну роботу. Навіть малесенькі розвідні станочки перевезено туди з неймовірними труднощами. Але тепер треба було бурити глибоко.

Була весна 1931 року. Ріка Емба заступала путь до Кос Чагила. Літом вона не існує, але весною розливається рукавами на весь степ. Сей рік після глибокого снігу була нечувана повідь. Але треба було перевезти станки для глибокого буріння, інакше цілий рік міг пропасти для Кос Чагила.

Лаврентьєв скликав нараду, хоча, власне, не було про віщо радитись, на Ембі флоту не було.

— Товариші! — сказав він. — Треба везти станки на Кос Чагил. І то зараз! Але як зробити — не знаю. По воді, думаю, і Костя не проїде. Так?

Костя видавив з себе якийся звук, чи „з“ чи „ч“, але Лаврентьєв саме не дивився на нього. Він стояв біля вікна. Воді не було краю. Урал заходив за горизонт, залізницю на Доссор розмило небувалою повіддю. Вони сиділи на острові. Хтось із присутніх у сто перший раз почав підраховувати, чи не можна почекати, поки висохне Емба.

— Перевезу, Якове Васильовичу! — сипло сказав Костя.

Лаврентьєв швидко повернувся від вікна. Він чекав цих слів.

— За скільки днів?

— До першого травня. П'ятнадцять днів!

— За п'ятнадцять днів? Тільки всього! Треба ж ще поїхати подивитись. Га?

Але Кості вже не було. Він вийшов на двір.

— Заводь!

З ним поїхав дорожний майстер Бурлаков і зававтотранспортом Катін. Передовсім поїхали на Жилу Косу пробувати ближчої дороги, що йде понад морем. У найвужчих місцях води було біля двохсот метрів, і вода ще прибувала.

Вертаючись до Жилої Коси біля Асан Кет Кена, сіли в стару остожину — глибокий рівчак, що оберігає сіно в стогові від скотини — її не видно було під водою.

Утрьох увійшли в воду і силкувалися зрушити машину. Машина не йшла, задні скати чимраз глибше закопувалися в дно остожини. Нарешті вона зовсім сіла, і радіатор став дибки над водою.

Надвечір надибали закинуту землянку і в ній, мокрі, пересиділи ніч. Уранці розламали землянку і понесли до̀щя й кілля до машини. Узялися підкочувати й підважувати колеса на дошках. Але машину так і не зрушили до вечора. Хліб скінчився ще вранці.

Другого ранку знов почали підкопувати й підважувати. Зававтотранспортом Катін, охлявши з голоду, зомлів. Та вдвох нічого не можна було зробити — комусь треба було керувати стерном. Отже Катіна одкачали водою і посадили коло стерна. Підкопали ще. Тепер це була ціла траншея, що виводила з остожини на рівне. Під передні й задні колеса підмостили очерет.

В обід другого дня вийшли з остожини й приїхали до Гур'єва. Звідти, взявши хліб, виїхали на Кос Чагил манівцями через Доссор, Сагиз та Бек-Беке і прийшли до дерев'яного мосту через Ембу. До мосту залишалося ще коло двох кілометрів мілковідця.

Костя скинув штани і побрів до мосту. Міст був наполовину знесений водою. Решта його стирчала посеред води, як тріска. Не було рації відбудовувати міст, його довелося б протягати на цілі кілометри в обидва боки. У річищі води було півтора-два метри, але вода начебто вже сходила. Дорожного майстра Бурлакова покинули в сусідньому аулі, він мав все ж таки спробувати відновити міст.

Напередодні першого травня, після цілої одісеї пригод, споруду для бурових верблюдами, кіньми, сімма вантажними машинами підтягли до води. Але моста не було: Бурлаков розповів, що вода не тільки не зійшла, а, навпаки, прибула ще на півметра. Він не зумів також роздобути підмогу — робочі руки. Завтра перше травня, і степовики не схотіли виходити на роботу в свято. Тепер глибока вода мала 220 метрів уширшки. Доводилося завертати додому.

Був ясний сонячний день. Постійний вітер-моряна, південно-південно-східний, гонив степом хмари пекучої куряви. Летіли дрібні камінці. Понад шляхом аж у самий горизонт клуботів безкраїй струмінь пилу. Знесилений довгою путтю, Катін розстелив кожуха і ліг спати. За хвилину його обличчя і руки укрилися жовтим пилом, він став подібний до мертвяка. Кущі торішнього полину, збивані вітром, на мить затримувались коло нього, пурхали через руки й лице, але він спав — надто довга й безрадісна була путь додому. Дизелі, помпи, труби, станки на підводах, запряжених верблюдами, припалі пилом, чекали на сигнал до відступу.

— Уставай, — сказав Костя. — Готуй воротки. Я привезу людей.

Уранці першого травня Костя з'явився з загоном комсомольців, яких він усю ніч збирав, кружляючи степом на вантажній машині. На плотах, збитих з того, що зоставалося від мосту, комсомольці перевезли на другий берег воротки і стали на воротках. З машин знято делікатні частини, і їх поволі потягли по дну тросами воротків. Верблюди ревли, не бажаючи іти у далеку воду, тоді перед ними пустили коня, найбільший, кладений, одногорбий верблюд за
Майк Йогансен. Кос Чагил на Ембі (1936) - page 54.png
стогнав, немов тяжко хвора людина, увійшов у воду і відразу перегнав коня, переступаючи довженними ступирями. Колеса забурювалися в намулуватому дні, рвалися канати воротків, верблюдячі горби та шиї стриміли над водою, як табун велетенських гагар, коні пливли, шофери сиділи згори на кабінках, колихаючи босими ногами в прохолодній воді.

Ще перед вечером усе перевезено на той бік, частини знову змонтовано на машинах, і вночі бурові приїхали на Кос Чагил. Ще раз справдилась теза, що „нема такого місця, де Костя не проїде!“