Кос Чагил на Ембі/XVII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
XVII
Плани токаря Попова. Відновлений дід. Одкочовують у степ. Як зручніше сидіти на крокві. У якому циліндрі стукотить. Молода жінка Бесангалея. Чому краще мати дві жінки, ніж одну. Чотири жони багатого бая. Два машиністи. Хто старша — дочка чи жінка Бесангалея. Беш бармак. Яка країна — Росія? Повість про руську природу. Скільки корів у Бесангалея.
У Кос Чагилі весело працюють і весело живуть. Бурять там здорово, машини налагоджені, нафти багато і їдять здорово. На літо виписано велику партію білої одежі, сорочок, кашкетів. Ходять у білому, не зважаючи на куряву. Ходять чисто.

Ми зайшли до токаря Попова. Токар Попов зовсім молодий хлопець, він виробляє коло п'ятисот карбованців. Витрачати гроші в Кос Чагилі йому нема на що, і він верстає розмаїті плани: чи то йому поїхати в Крим, чи то закупити пуд паюсної ікри, чи то справити собі новий костюм, а може краще купити велосипед!

Покищо він обточує пальці для автомобільних поршнів, і його взагалі не збираються відпускати. У сусідньому цеху стоїть над рівчаком дивна машина — староденний форд, дід, видобутий з утиля і полатаний різномастними частинами. Шибок немає, але мотор уже працює як новий. Це мисливська машина, на ній їздитимуть полювати тільки ті, хто пособляв збирати її.

Робота кінчалась. Після обід люди ішли по хатах. Ми побачили здивовані, що бухгалтер Кирей Закар Ули, узявши деякі папери, подався в степ.

Потому в степ вирушив рисовник із рулоном паперу. Боковою вуличкою пройшли у степ двоє бурильників, що одстояли вахту.

За ними поїхав верхи у степ машиніст Кулбаєв. Женщина, взявши обід у триповерхову миску, загорнула її у газету від куряви, накинула на лице кисейну хусточку і теж подалася в степ.

Це було кочів'я. Навесні в казаках прокидається дух степу, і вони в кибитках одкочовують на один кілометр від присілку. Сівши по-турецькому на кошмі, бухгалтер перевіряє баланс. Рисовник, лежачи на череві, креслить розріз скважини. Доктор розкладає на килимі стетоскоп, рецептну книжку і термометр.

Бурильники ж одкочували далі. Вони підкочовують до своїх бурових. Далеко в степу збирають зверхударну бурову, на ній будуть працювати найкращі майстри. Отут ми ще раз побачили, що то значить сила звички.

Нашивають дошки для даху дизельної халабуди. Казак-тесля сидить на крокві і прибиває дошки цвяхами. На крокві непогано сидіти верхи, але він сидить не верхи. Він підібгав під себе ноги і сидить на вузькій балці немов на килимі у своїй кибитці — видовище несподіване і неймовірне для недосвідченого ока. Очевидно, забивання гвіздків більше нагадує йому пиття чаю, ніж верхову їзду — до якої він теж звик змалечку.

Завечоріло. Взявши з собою убитих по дорозі качок, ми пішли в степ до бурильника Бесангалея. Вітер ущухав, у пітьмі не так видно було куряву, бурові башти, як учора, засияли п'ятьма зорями на невидимих чорних осях.

Назустріч через площу, задумливо схиливши голову, ішов Серьожа Макаров. Він спинився і почав прислухатись. Далі, знову ідучи по дузі, він пішов до силової станції. Очевидно, він зустрів когось із силової, бо ми почули уривки розмови: „стукотить у тебе, Коля, в третьому циліндрі“, казав Макаров; той ніби заперечував, Макаров м'яко обстоював свою думку, нарешті вони обидва пішли до силової.

Перейшовши за два кілометри степовим шляхом, ми прийшли до кибитки Бесангалея. Його не було дома, він усе ж таки вирішив перед нашим приходом ще раз збігати на бурову. Молода жінка, гарненька як дівча, соромилась нас, качок не брала, але і в кибитку не пускала. Нарешті ми сіли просто на пісок перед кибиткою і почали скубти дичину. Вона довго й недовірливо дивилася на наші руки, нарешті втямила, що пух утече з вітром, пурхнула в кибитку, винесла наволочку, але пір'я все ж таки розліталося, вона завела нас у кибитку.

Тут з'ясувалося, що вона не вміє скубти птицю, вона забирала одразу багато пір'я і силкувалась його одірвати. Справа посувалась поволі, нарешті з'явився сам Бесангалей.

Великим правим оком він суворо глянув на жінку, забрав у неї качку і почав швидко й зручно скубти її. Та маленьке ліве око невідступно, здавалося нам, дивилося на нас, на ноги, незграбно випростані на килимі, і от це саме ліве око лукаво підморгнуло нам. Так почалася розмова.

— Скажи, Бесангалей, скільки в тебе жінок? У тебе одна жінка чи дві? Чом не взяв другу жінку?

Бесангалей здивувався і навіть нібито образився. Яка отака, мовляв, друга жінка? Але ми не відступались і хтось спосеред нас навіть согрішив трохи, став доводити, що дві жінки це дуже добре, у два рази краще, ніж одна жінка.

Бесангалей дещо заспокоївся, він швидко скуб качку, жінка збирала пух у наволочку.

— Нащо мені друга жінка? — сказав він. — Кожну жінку годувати треба. Кожна жінка хоче їсти. А яка користь? Правда, раніше бувало: багатий князь, бай, мав одну, дві, три, чотири жінки. І на кожну жінку ставив одну кибитку.

„Тут, скажемо, у нього одна кибитка і в ній одна жінка. От там, де шістнадцята бурова, у нього друга кибитка, з другою жінкою. Ще далі, от як до присілка, ще одна кибитка, ще одна жінка. Ще далі, за три кілометри, знов кибитка, знов жінка.

„І в кожної жінки свої вівці, свої корови, свої верблюди. Одна жінка корів доїть, друга жінка чубат квасить, третя жінка кошму валяє, четверта жінка із ним на кошмі лежить — от як!

„А мені навіщо? У мене дітей багато, молока мало. На одну сім'ю якраз вистачає.

Бесангалей покінчив з качками, зняв ножа, одрізав голови, задки і ноги. Потому він узяв птицю за крильця і почав смалити над вогнем, що тлівся в купі кізяка.

Піднявся край кошемної запони, і, зігнувшись, увійшли машиністи Кулбаєв та Кинджагалиєв, закликані на сьогодні до Бесангалея. З Кулбаєвим нас познайомили ще вдень, це був кваліфікований механік, він навіть учився в Ленінграді на курсах для машиністів.

Але ніхто з нас не впізнав Кинджагалиєва, хоч ми уже бачили його вдень, він стояв коло дизеля поруч із Кулбаєвим. Тоді він був у чорній, прихлопнутій на козирок засмальцьованій кепці і як викапаний був схожий на руського робітника з плакату Осоавіахема.

Тепер він був у високому малахаєві, вуха малахая спускалися обаполи монгольського тепер обличчя, і чорні, обвислі вуси ураз нагадали малюнок на китайській ширмі.

Гості скинули чоботи і полізли, як годиться, вглиб кибитки. Хазяїн сидів іскраю, поки він не встане, гостям не закон виходити з кибитки. За гостями боязко втиснулись діти: старша дочка, дівчина років сімнадцяти, ще одна дочка, молодша, і двоє хлоп'ят.

Ми з деяким подивом глянули на старшу дочку, вона була, здавалося, ледве молодша від жінки Бесангалея. Велике праве око Бесангалея, суворе і офіціальне, дивилося на нас, нам довелося потупити очі. Тоді лукаве ліве око весело підморгнуло.

„Це дочка від першої жінки“, пояснив Бесангалей. — Вона вмерла давно, і я взяв другу жінку. Вона ще зовсім молода, бачите, вона не уміє скубти качок.

Проте вона вміла поводитись, як хазяйка. Вона сиділа з лівого краю, біля вогню, наготувала казан, налила води в чайник і почала накривати на стіл. Тут ми й переконалися, що „стіл“ походить від слова „стелити“. Стіл — це була квадратна скатертина, її постелено між нами і вогнем, на стіл поставлено маленькі чашки і в них наллято чай. М'ясо „беш бармак“ буде подано пізніше.

Так пояснив Кинджагалиев. Він сам народився в кибитці, недалеко Уіла. Батька в нього не було, він працював за наймита „джайлши“ у бая. Косив сіно, пас худобу. Коли вмерла і мати його, він одразу пішов від бая і пішки прийшов на Ракушу. Поставили його на чорнороба, потім підвищили на банщика. Він і зараз був би банщиком, щоб не революція і не машиніст Забельцев. Забельцев поставив його робітником по монтажу машин, потім підручним слюсаря, навчив його, і тепер Кинджагалиєв — слюсар по монтажу.

Бесангалей якось вийшов, і ми скористалися з цього, щоб розпитатися про нього у Кинджагалиєва. Бесангалей із чорноробів став бурильником вищої категорії. Він може заступати майстра. Ми поцікавились, чи бував Бесангалей при аваріях, при викидах газу.

Але Кинджагалиєв похитав головою. Не бував. У нього майже не було аварій. Він старий, хитрий, досвідчений бурильник. Він бурив ще довбіжним способом на Каратоні, дуже погано було, дуже поганий спосіб, але й там у Бесангалея не було ні аварій, ні нещасних пригод.

У нього не убито не поранено жодного чоловіка за все його довге життя. Щоб він був грамотніший… але він сивий і навколо очей зірчасті лежать зморшки.

Він знов увійшов у кибитку вкупі з чабаном — старшим своїм сином. Беш бармак уже варився: кістки вилущені й викинуті, в закипілу юшку вкинуто тісто, розкачане І нарізане як листя, і дрібна покришена цибуля була готова, її вкинуть в останню хвилину, коли знімуть казан з вогаю. Хазяйка вийшла доїти.

Пили міцний чай з молоком, казаки люблять чай над усе на світі. Бесангалей відпочинув, випив кілька чашок чаю. Скурив добру цигарку і привітно спитав

— Довго будеш у нас?

— Скоро поїдем назад у Росію!

Бесангалей був у прекрасному настрої. Варився беш бармак, пахло смачним, поруч із кибиткою доїли корову, молоко дзвеніло об дійницю.

— Зоставайся ще, — сказав Бесангалей. — Яка країна — Росія? Там гарно? Там багато баранів? Яке там м'ясо в баранів, міцне й солодке, як у нас у Казакстані, чи прісне, от як у кавказьких баранів?

Він розбалакався. Він багато чого хотів узнати. Чи великий степ — ця Росія? Чи є в Росії прісна вода, а чи треба возити її з Урала?

Потім хто живе в Росії? Чи самі казаки, а чи є теж і руські? Звичайно, руські є, бо вони приїздять звідти, але чи багато їх там?

Мабуть, у Росії все ще кочують, чи там теж є тепер осідлі колгоспи? Адже й тут і досі є дикі адайці, далі туди, на схід, вони і зимою живуть у кибитках, тільки закопують кибитку наполовину в землю.

Машиніст Кулбаєв весело і звисока посміхався, він бував у Ленінграді.

Але Кинджагалиєв, слюсар по монтажу, і не думав усміхатися, його теж зацікавило, яка така насправді Росія?

Бесангалей замовк. У темряві, за кибиткою, молоко дзвеніло об дійницю.

З якоюсь дивною ніжністю хтось із нас почав розповідати, яка природа в Росії. В Росії багато рік, великих рік із бистрою водою, дуже багато озер, величезних озер, більших за сори, і по всіх ріках та озерах — свіжа солодка вода, зовсім без солі, її можна пити.

Скрізь ростуть ліси. Дерево буває таке заввишки, як бурова, воно повне соку, по ньому листя, свіже, зелене листя, і от ліс — це отара дерев, мільйони дерев, цілий степ, укритий деревами.

У Росії ідуть дощі, багато дощів, довгі дощі, і от через усе літо скрізь росте зелена трава, стільки трави, що худоба не може всю її з'їсти, люди, гуляючи під деревами, лягають на траву і лежать на ній у тіні. Що таке тінь? Це така прохолода під деревом, великі цятки весни, серед гарячого літа в Росії, у тіні буває так, як у кибитці — нема сонця.

Крім білої й жовтої землі, там є зовсім чорна земля, ніхто не поливає її, качаючи з ріки воду, її зрошують дощі, вона родить прекрасну пшеницю і солодкий буряк, з буряка просто варять цукор, мільйони тонн цукру для всього Союзу, для Казакстана.

Бурильник покачав головою. Це вже було занадто. Він ввічливо слухав, але було чудно: як то цукру може бути більше, ніж нафти? Кинджагалиєв теж мовчав. Казан кипів, за кибиткою молоко дзвеніло об дійницю.

— Все це правда, — сказав Кулбаєв, що бував у Ленінграді. — Я сам бачив це! — швидко додав він казакською мовою. — Але скажи, Бесангалей, чом це твоя одинока жінка так довго доїть твою одиноку корову? Вона добуває з неї молоко, як ти добуваєш з землі нафту!

Бесангалей не відповів. Він уважно подивився в казан, витяг вилкою кусень м'яса на пробу. Але його хитре ліве око неодривно стежило за гістьми. Гості посміхалися дружньо, тоді Бесангалей признався, що в нього аж дві корови. Він зроду був бідак (машиністи кивнули, стверджуючи це), він чесний робітник, і радянська влада хоче, щоб він жив добре.

Подоївши корів, жінка Бесангалея увійшла в кибитку. Вона дістала довженний, широченний міхур з верблюдячої шиї, повний чудесного кислого молока — айрану.