Кубань (Лісовий)/VII

Матеріал з Вікіджерел
Кубань
П. Лісовий
VII
Харків: «Рух», 1928
 
VII
Кубанська Округа. — Краснодар. — Станиця Пашківська.

Зараз, коли говорять про Кубань, то розуміють під цим, принаймні офіціяльні кола, не ввесь край — колишню Чорноморію, а лише Кубанську округу Північного Кавказького Краю. Однак, і ця округа може посперечатись за місце з будь-якою губернією центральної Росії. Поверхня Кубанської округи рівна 3.572.705 гект., а населення вона має 1.349.513 душ. В склад Кубанської округи, коли так можна висловитись, увійшла вся „стара Кубань“, від станиці Таманської й до м. Краснодару, тоб то як раз та місцевість, де вперше оселились запоріжці.

Кубань — колись скотарський район: табуни коней, шльонка десятитисячними отарами, гурти рогатої худоби.

Але ці часи давно минули. І шльонку, і худобу, і коней можна було водити тоді, коли степ був неміряний, коли військова земля не була ділена на паї, а юрти простягались на десятки, як що на сотні верстов.

Потім пішли зміни. Чи степу стало менше, чи то населення прибавилось, чи то просто щось у Европі перемінилось, тільки стали цілинний степ розорювати та пшеницю сіяти. І обернулась Кубань у хлібну фабрику. Без кінця-краю степ, а по степу не тирса коливає, а пшениця-кубанка хвилюється. 200 міл. пуд. давала колись Кубань хліба та 100 міл. різних технічних культур та продуктів скотарства.

І зрозуміла річ, що продукція пшениці до війни набула американського розмаху й характеру. На Кубані, вперше в старій Росії, стали вживати масово складних с.-г. машин. Чимало Мак-Корміки „і прочі і прочі“ капіталісти, і „чужі“ й „свої“, заробили тоді на Кубані. Але Кубань могла дозволити собі таку розкіш — степу багато, труд „городовика“ дешевий, — піднімай перелоги!

 
***

Розуміється, революція внесла свої „поправки“. Перш за все зменшився пай, бо прийшлось давати землю не тільки козакам, а й „городовикам“.

Розбалакався я якось із козаком із станиці Полтавської.

— Ну як, — питаю, — живете?

— Та нічого. Тільки раніше краще було.

— Чого ж то краще?

— Землі було більше, та й так.

— А служба?

— Ну, що служба. Підростає син, от уже його починаєш „справляти“. Податків ніяких не платили тоді. Засіяв, зібрав, що вторгував, то все або в хазяйство, або на себе. Другий так одного за другим трьох, а то й чотирьох „справляв“.

Козак цей, видно, був кріпенький, а через те його й не лякала „служба“. Загалом прикубанська станиця, що жила хлібно, заможно, була найбільше консервативна й до „городовика“ ставилася непримиренно. Це ж вона — прикубанська станиця — була головною підпорою й Кубанської Ради, і білих генералів, особливо — „батьки“. Це тут і „городовикові“ приходилось гнутись у „кватирантах“. Це спираючись на неї, якось Рябовіл казав городовикові:

— Городовики в нас на Кубані все одно, що жиди на Україні. Ніяких прав.

І він же:

— Що, городовикам землю? Хіба їм мало тієї землі, що їм набивали в рот і с…у[1].

Закубанська станиця — та бідніша, і в ній і революція пройшла дружніше, і „оглядань“ на „старовину“ там менше.

Так от, які ж зміни внесла революція в Кубанській окрузі? Ми вже не кажемо про те, що Кубань „політично“ розвінчано, і центр краю перенесено до Ростова. Відбулися величезні зміни в соціяльному стані станиці та її економіці. Із „хлібної фабрики“, через руїну, війну та революцію, Кубань, а значить і Кубанська округа обернулась в край з незначним вивозом хліба.

Кубанська округа — хліборобська. Хліборобством займається дев'ять десятих населення. З 1923 р. стали переводити землеустрій. Всі козаки й городовики, що до 22 травня 1922 р. займалися хліборобством, одержали землю; їдацька норма по всій окрузі — 2,8 гект.; по окремих станицях вона, звичайно, коливається.

Спосіб господарювання тут трохи не такий, як у нас. Земля поділена на „паї“ — наділи. Свій пай господар засіває так: частину озиминою (пшеницею), другу частину лишає на весну й засіває ячменем, вівсом, просом, кукурудзою, сонячником (маслянкою — особливий сорт, що йде на олію), картоплею; третя частина йде на сінокоси, після косовиці сіна на нім пасеться худоба; є крім того й вигони.

По ярових сіють озимину, на сінокосі ярину, а під толоку залишають колишні озимі поля. Іноді міняють тільки ярину та озимину, а земля під сінокосом лежить підряд років два-три. Як бачимо, це навіть і не трьохпілля. Звичайно, що це пережиток ще тих часів, коли на Кубані було землі — „хоч залийся“.

В степовій частині ж і до цього часу збереглася переложна система. В гірській частині округи на нових землях спершу корчують ліс, випалюють це місце, і потім сіють кілька років підряд хліб, поки ґрунт не виснажиться. Тоді це місце лишається під сінокос, або толоку, а під хліб починають корчувати новий участок.

Як що порівняти наші врожаї з місцевими, то вони не дуже ріжняться. Так, за 10 років до 1920 р. середні врожаї були: озима пшениця — 63,4 пуд. на десятину, сонячник — 72 пуди, кукурудза — 80,8 пуд. Це мало, дуже мало. Однак, потенціяльні сили кубанської чорноземлі величезні, що показують хоч би й досвідні установи. Наприклад, озима пшениця може давати 144 пуди на десятину, а ярова — 114 пуд. В 1927 р. озимою пшеницею засіяно 685 тис. дес.

Ми тут не згадуємо про скотарство, садівництво та виноградництво. Під виноградниками на Кубані сотні десятин, і площа виноградників з року на рік збільшується, як і площа під садами. Природа щедро одарила місцевого хлібороба, і на шляху нового розквіту краю лежить одне — застарілі форми дореволюційної господарки. Де-хто з „упертих“ оглядається назад, — он як тоді добре було! Але більшість розуміє, що повороту до старого нема й не буде, — і молодь береться до землі по-новому. І вона, молодь, доб'ється свого…

 
***

Столиця Кубани — Краснодар (кол. Єкатеринодар) досить велике місто, з 144 тис. населення, збудоване по „воєнному ранжиру“, — вулиці прямі до одноманітности. Краща вулиця — Красна, що мала цю назву й до революції. Тут і крамниці, тут і окружні установи, тут і люд товпиться. А за два квартали від Красної — одноповерхові будиночки, сільська тиша, і степом пахне.

Краснодар — місто молоде; він заснований десь коло 1794 р. між р. Кубанню та її рукавом — Карасунем. Тут саме була та „Нова Січ“, про яку я вже згадував раз. На перших порах тут жилось бідно й небезпечно. Козаки позаможніші будували хати „на версі“, тоб то зі стріхою, а голота — хати без „верху“, тоб то попросту землянки. Було небезпечно й від черкесів, що жили тут же за Кубанню.

Краснодар розвивався туго, поволі. Про життя старого Краснодару можна судити з такого факту. Років 50-60 тому якийсь Рябошапка перший вирішив вкрити дах свого будинку бляхою. Ця подія викликала тоді подив усього міста.

Але згодом, як Кубань стала торгувати з закордоном, Краснодар починає зростати, особливо в часи перед війною.

Тепер Краснодар не тільки окружний центр Кубанської округи, а й столиця Адігейської автономної области. Як культурний центр, Краснодар має далеко більше, ніж окружне значіння. В ньому є кілька ВУЗ'ів: Педагогічний інститут, Сільсько-Господарський, Медичний; технікуми — педагогічний, індустріяльний, сільсько-господарський, акушерський, музичний. Є художній музей. Особливого значіння набуває музей, досить багатий на експонати. Зараз музей цей приводиться до порядку. Кожному, хто приїздить до Краснодара, обов'язково слід побувати в цьому музеї. Особливо цікавий відділ античної культури. Але великою хибою музею є бідність його ентнографічного, побутового відділу гірських народів. Власне, і таких відділів поки що немає, а є тільки натяки на них.

При мені в музеї відбувся такий діялог. Мій знайомий, що проводив мене, запитав у помічника завмузею:

— А де панцирі грецькі, що отут-о стояли?

— Це ви про які? Про мідні?

— Да, да! Ще на них грецький напис був!

— Не знаю… Тут були одні, але вони поступили із приватної колекції, і ми їх визнали за фальшовані. Я наказав їх прибрати.

Мій знайомий кип'ятився потім:

— Ви розумієте, мідяне грецьке військове вбрання з написом… В той час, як у культурній Европі цікавляться кожним рядком грецьким, у нас кажуть — підробка!..

Вулиці в Краснодарі чисті, але зелени мало. Зелень за містом. А коли вийдете до Кубани, то побачите гори, що синім пасмом простяглися ген-ген на схід. Перший кряж низький, за ним вищий, а піки третього кряжу тільки в ясну погоду видно…

Там, в льодовиках, бере свій початок Кубань, що потім несе свої води через увесь край.

 
***

В 7 верствах від Краснодара станиця Пашківська. Пашківська типічна прикубанська станиця — велика, до 18 тисяч населення, і не бідна. Прямо на станичному майдані, що має вигляд чотирьохкутника (в кубанських станицях всі такі майдани), розсілась, як баба на торзі, велика церква, — видно, що козаки були усердні богові… Від майдану в усі боки побігли рівні вулиці. Будинки під шнур рівно, а за ними садки, виноградники.

В Пашківській я був як раз на другий день „великодня“. Дорога трамваєм, сади цвітуть, тут передмістя Краснодара, що так і зветься „Сади“. На заході сизі громади хмар, а на сході синя смуга гір. Далеко-далеко на сонці блищать снігові верховини. А поруч похмура, в туманах, гора. В тінях.

 
***

— Ви зверніть увагу на будівлі, — каже мені товариш.

Дійсно, станиця мало схожа на наше село. Дахи криті бляхою, черепицею. Так само й обори, повітки, хліви. Де-не-де здибаєш хатку під солом'яною стріхою.

— Добре живуть! — кажу я.

— Тепер не так, — каже він. — От би ви подивились, як колись вони жили. Тут мені один козак якось скаржився. — Ні, не те тепер життя!.. То колись, як у мене народиться син, зараз на нього пай у 20 десятин получаю. А тепер? — махає рукою, — маю я зараз 60 десятин, та в школи орендую 40, та ще там десь… Ну, хіба це те, що колись? Ні, не те тепер життя!..

На вулицях багато молоди, здебільшого „зеленої“. Старих не видко, або вдома сидять, або на полі: дощ пройшов, так треба гарячий час використати. Форма штанів — виключно галіфе, шапка — кубанка з червоним верхом, мабуть свій „станичний“ колір. І дивно, пісень не чути. Наше українське село розлягається од пісень, а тут — ні, тихо!..

Нарешті, найшли Зота Діброву, бандуриста. Хата, коли це можна назвати хатою, а не чепурним будиночком, простора. В хаті портрет Шевченка, літографія з картини Рєпіна — „Запоріжці пишуть листа султанові“ і „В'їзд Б. Хмельницького до Київа“. Це данина козацькому романтизмові. А ось і нове: портрет Леніна і знимок мавзолея. Уживаються й козаки, і Ленін поруч, мирно. Мені пояснили, що таке „сполучення“ можна зустрінути тільки у „передових“.

Самого бандуриста не оказалось дома — на „хуторі“.

— А де ж ваш хутір?

Жінка відповідає:

— Та ось тут, недалечко, зараз за станицею. І хороше як там у нас. Город, садок, питомник… На осінь матимемо до 10 тисяч дерев… Рози… Оце їх окуліровали, так тепер треба підчищати. Ви приїздіть до нас тоді, як клубника буде. Прямо таки дача в нас. Тихо, степ, алеї хороші в нас, річка, будиночок гарненький, розкіш одно слово… Та зелено-зелено!..

 
***

Повертали назад… Було над вечір. Гори темними силуетами вирізувались на зеленому, а не синьому небі. А навколо садки в білому. За садками зелені руна. Обрій замикали далекі стрункі тополі, що здавались вирізаними із золота. Далина величезна!..

А на Дубинці, де кінчається Краснодар і починається степ, пам'ятник Ленінові стоїть.

Для Кубани ця фігура Леніна має особливе символічне значіння…

——————

  1. Мені передавали місцеві люди, що в одній із станиць дійсно такий факт був. П. Л.