Кубань (Лісовий)/VI
Ой, у полі жито
Копитами збито.
Ви їдете степом, рівним як море, і широким, як море. Тільки зелена пшениця під вітром коливається, та далеко в небі тополі вирізблюються, — то станиця. Станиці з усіх боків — праворуч, ліворуч, попереду, ззаду.
— Далеко? — питаєте візника.
— Та хто його знає. Коли верстов не з двадцять буде!Отакечки годину, дві, три. Краєвид одноманітний.
— У нас тут на гарні краєвиди скупо, — казали мені „старожили“. — Все одне та й одне.
Над вечір в'їжджаємо до станиці. Широкі, прямі вулиці, — всі станиці розплановано по-військовому, — а обабіч двори, міцні, заможні, широкі. По краях станиці та між тими „козацькими гніздами“ інші хатки — менші, низенькі, очеретом або соломою вшиті. Коло них і двори менші, і садки не такі розкішні.
„Заможні“ й „незаможні“. Або по-тутешньому, по-„кубанському“ — козаки й городовики. І одного поверхового погляду досить, щоб зрозуміти класовий поділ станиці. А в дворах козацьких теж невеличкі хатки, — то жили „кватиранти“, довгострокові наймити, що не мали ні своєї власної хати, ні кусника землі. А таких „кватирантів“ в кубанській станиці було біля 20% населення.
Ото ж, кажучи фігурально, не то що в станиці, а майже в кожному дворі були представлені два соціяльні полюси, що потім стялись у боротьбі, і боротьба та тривала аж цілих три роки.
Не дуже охоче згадує про це Кубань. Спитаєш у „городовика“:
— Ну як, краще тепер вам?
— Та ніби краще, — роздумливо відповідає. — От тільки біда — „помочи“ мало. Зачепитись трудно.
А козак скаже:
— Воно все нічого. Совецька власть той… ніби на хороше верне. Тільки ви скажіть, чого так, як тільки городовик попросить землі, так йому й дають. Хоч би раз відмовили.
Ще не забулася стара ворожнеча… Надто багато було взаємних образ. І обидва табори помалу, потроху наближуються один до одного.— Часу треба, часу! — так формулювали мені в станиці робітники місцеві, — хай молоде покоління підросте…
Три роки палала Кубань в полум'ї громадянської війни. Боролись дві сили — чорна й червона. І може б та боротьба була не така болюча, не така гостра, як би не всеросійська контр-революція, що зліталася сюди з усіх кінців Радянської Росії.
Не стая воронов слеталась
На груды тлеющих костей, —
здається так сказано в поета, — а зграї генералів, міністрів, поміщиків з підробленими документами, партіями й поодинці, обезброєні й озброєні, — цілими натовпами йшли сюди, в козачі області, і тут творили плацдарм чорної Вандеї.
На Дону — Краснов, Каледін. На Кубані — Корнілов, Денікін, Покровський, Кубанська рада, і козацька старшина, і „міцний“ козак, що кричав:
— Як? Городовикам землю? Ту, що наші діди й прадіди кров'ю поливали? Нізащо!..
Вже в сімнадцятому році кубанська станиця клекотіла. Революція розбудила приборкані сили. „Городовик“ став наполягати на „земельні реформи“. Козацтво упиралося.
— Та це що? Щоб городовикам однакове право? Та не буде цього ніколи!
А прихильники „козачого духу“ казали:
— Городовики хочуть самі стати козаками, а козаків повернути в городовиків!
— Он як! — тягли старі, молодь була на фронті. — Ну, то подивимось, чия зверху буде!..
Влада, після скинення царя, лишалася в руках козаків чи, краще сказати, в руках станичної „верхньої тисячі“ — багатих козаків, і станичний атаман порядкував по-старому.
Городовики шукали союзника, і союзник знайшовся — пролетаріят, що висунув гасло:
— Однакові права й землю городовикам!
Однак, і городовики, і робітники були слабі: не було в них озброєної сили, а в козаків те й друге було. Так діждали осени. В-осени, коли почався розвал фронту, почали йти звідти цілими частинами полки із зброєю, артилерією. Вертали й козаки.
Між старими й молодими козаками, оказалось виросла прірва. Старі про більшовиків говорили, а молодь відповідає:
— Мало я гнив в окопах, щоб іще з більшовиками воювати. Хай вона западеться, та ваша земля!..
Городовики ж, коли прийшли сини з рушницями, стали напосідати на своєму.
— Давай землю!.. Розкозачуй Кубань… Доволі!
І почалась боротьба. Власне, громадянська війна на Кубані розпочалась далеко раніш офіціяльного проголошення радянської влади на Кубані. Вона точилась у кожному хуторі, в кожній станиці. Місцевій більшовицькій організації прийшлось ці окремі партизанські вибухи організовувати, щоб дати відсіч контр-революції, що насувала на Кубань з півночи.
Жеребок було кинуто, і боротьба почалася.
Вона, ця боротьба, пройшла кілька етапів. Перший виступ для радянської влади не можна вважати за щасливий. Почавши наступ із Новоросійського, червоні загони були зупинені й частково розбиті, бо на боці білих було краще командування й зброя. Прийшлось відступити, збирати сили, і тільки за другим разом, 14 березня 1918 р., червоні оволоділи м. Краснодаром.
Нова краєва радянська влада опинилась в дуже скрутному становищі. Від центру вона була одрізана, до Ростова наближались німці, в станицях далеко не все було гаразд. А до того ще багато було й анархічних елементів. 1 квітня 1918 р. відкрився II-й крайовий з'їзд рад, а з 11 квітня з'їзд примушений був перервати свою роботу, бо до Краснодару наближався Корнілов. „Корніловці“ несли з собою розправу вогнем і мечем. Ось як один із учасників описує „методи“ утихомирення, що їх практикували добровольці:
— Із хат ведуть чоловіка 50—60 розмаїто одягнених людей, багато в захисному, без шапок, без поясів, голови й руки в усіх опущені. Їх випереджає підполковник Ніженцев, підскакує, зупинився, — під ним танцює мишаста кобила.
— Хто бажає на розправу? — кричить він.
Вийшло чоловіка 15. Ідуть до знайомих людей, що стояли купкою, цокають замки рушниць. Минула хвилина. Донеслось — плі! Сухий тріск пострілів, — крики, стогін… Люди падали один на одного, а кроків за 10 по них… поспішно стріляли з рушниць… Впали всі. Замовкли зойки. Замовкли постріли. Де-хто з тих, що розстрілювали, розходились. Де-які добивали багнетами живих.
Не краще зустрічали й білих. — „Розпочалась партизанська війна, — писав білий журналіст, — і по добровольчій армії стріляли з перелісків, комишів, кущів, хат, садків, хлівів. Обстрілювали з кулеметів і гармат. Села, через які приходилось іти, були залишені населенням“…
На цей раз білим не вдалося взяти Краснодара, а самого Корнілова в ті пам'ятні дні було вбито на фермі гарматним пострілом.Білі відійшли, але тимчасово, щоб потім ударити з більшими силами.
Не можна вважати, що в лавах червоних билися самі городовики, а козацтво все перейшло в табор контр-революції. Серед червоних було багато кубанських козаків-фронтовиків, особливо з-за Кубанських станиць, де козаки жили бідно. Так що в Червоній армії були представлені й кубанці, і городовики. Не можна не відмітити того неоднакового відношення до „більшовиків“, що його мала контр-революційна частина козацтва. Мені розповідали такий факт.
В станцію Сиверську прийшли білі.
— Хто більшовик?
Подумали-подумали станичники, і не захотіли видавати „своїх“. Краще вказати на „городовика“ якогось.
— Он, Самійленко більшовик!..
Самійленко був студент, городовик і, на лихо собі, ще до того й „свідомий українець“. І це було його кінцем, — його й дружину зараз же розстріляли… І таких випадків, кажуть, було чимало.
… Другий з'їзд Рад Краю оголосив Кубано-Чорноморську республіку, від влади вимагалось твердої руки, військові начальники окремих загонів часто вели роботу всупереч директивам влади. Не могла нова влада й виконати реформ, бо всі сили забирала боротьба з білими. А тут на фронті все гірше й гірше стає. У липні місяці радянська влада впала, почалась довга контр-революція. — „Частини білої армії входили в станиці, і їх зустрічали місцеві багатії та глитаї „хлібом-сіллю“, і починали генеральну чистку „більшовицького елементу“, вішали й розстрілювали навіть тих, хто часто відвідував зібрання та мітинги; городовиків вряд били, а козачі сім'ї, що їх родичі пішли в червону армію, розорялись багатіями. За одне слово „більшовик“, „товариш“ — людину били до смерти. П'яні чеченці, калмики, юнкери й чорноморці (козаки Чорноморської округи) ґвалтували жінок і дочок „більшовиків“, добровольців червоної армії. Місцеві станичні тюрми-льохи були переповнені, польові суди не встигали роздивлятись списки своїх жертов, як погромщики накидались на них і тут же, на майданах станиць, перед церквами, вбивали…
Одним словом, картина відома й у-нас на Україні.
Це призводило до того, що разом з Червоною армією виходили з станиць і всі городовики, бо однаково їм помилування ні від кого було чекати.
Однією з найяскравіших сторінок боротьби за радянську владу є славнозвісний відхід так званої „Таманської армії“. Ця армія формувалася в районі станиць колишнього Таманського „отдела“ (ст. ст. Полтавська, Слов'янська, то що). Коли Краснодар було взято білими, Таманська армія, під командою Матвєєва, Батуріна й Ковтюха пішли в обхід через Новоросійське, Туапсе, Майкоп, на об'єднання з рештою червоних військ[1]. З великими пригодами армія дісталася до Ставрополя. Після нещасливих для неї боїв за це місто, вона примушена була йти астраханськими пісками аж до Царицина. І тут, від спраги, від голоду та пошестей, загинула половина кращих бойців. На всьому Північному Кавказі запанувала контр-ревоволюція.
В 1920 р. її розбито. Вандея ліквідована. Улітку, в тому ж році, Врангель з Криму робить спробу висадити десант на Тамані й підняти знову прапор бунту проти радянської влади. Але станиця козача лишилась глуха до цього, і витівка з десантом провалилася.
Знову їду рівним степом. Знову степ зелений. І гори ліворуч. Чомусь пригадалися слова з пісні.
Ой, у полі жито
Копитами збито…
Топтали степ 3 роки. Свистіли кулі. Гупали зловісно гармати.
Тепер тихо. Кубань стала червоною. При новій владі вона вертає до мирної праці. Зеленіє степ. Наливається пшениця-„кубанка“. Цвітуть садки.
Почалася нова смуга в історії Кубани. Сіється нове зерно. Росте нова станиця. Але мало помітний цей засів.
Скептики, коли кажеш їм про це, похитують головами:
— Ой, не кажіть. Та тут таке, тут таке!.. — і знову зневірливо хитають головами.
Дозвольте не вірити їм. Дозвольте сподіватися, що „Червона“ Кубань є фактом, якого не викреслиш, не викинеш, не забудеш.
Рік, два, п'ять, найбільше десять, — і вже не впізнаєте нашої станиці, — казав мені один чоловік під час щирої розмови.
——————
- ↑ Цей відхід дав тему для роману Серафімовича „Железный поток“. На своє здивування, я узнав, що на Кубані багато людей навіть не чули про цю книжку. — П. Л.